Я відчинив двері офісу власним ключем — мабуть, вперше за кілька років. І вперше мені назустріч не зблиснув погляд з-поза стійки секретаря. Хоч, можливо, я й перебільшую — сюди доводилося приїздити і вночі, і рано вранці, і у вихідні, коли дівчата відпочивають. Проте сьогодні порожнеча здалася мені особливо красномовною. На столах не лежало жодного папірця, а двері до Сапулиного кабінету були по-сирітськи привідкриті. Я підійшов до них і зазирнув до середини. Звісно, я й не чекав нікого побачити, але порожнє крісло та чистий стіл моєї заступниці справили гнітюче враження.

Катю-Катю, як же тебе витягти?

Я натиснув кнопку кавоварки і довго спостерігав, як розумна машина сама себе запускає — гуде, блимає індикатором, з натугою промиває нутрощі. Мабуть, це єдине, що я зараз міг зробити — мовчки дивитися на темний струмінь кави, що ллється до чашки.

Однак саме цей процес раптово наштовхнув мене на ідею. Зачекайте. Але ж я маю добрі зв’язки з опозицією. Хоч би через того самого Мирослава. Що, коли звернутися до нього? Незаконне затримання прибічниці Ющенка — а Катька цілком може зійти за помаранчеву, принаймні тому, що розмовляє українською. Який-небудь пікет біля Генеральної прокуратури, статті на сайтах. Може, спрацює? Зараз ситуація складна, навряд чи майбутньому президенту потрібен зайвий негатив. Звісно, це може здатися наївним — негативу зараз вистачає, але погодьтеся: одна справа витягати з тюрми опозиціонерку, а зовсім інша — пробувати захищати комерсантку, яку взяли на фінансових порушеннях, чи що там їй шиють?

Кава так і залишилась стояти на підставці розумної машини, а я вже набирав телефон Мирослава. Їм же врешті-решт потрібні гроші на вибори? Так хай зароблять — я не жадібний, коли йдеться про своїх.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», — повідомив жіночий голос. Я набрав другу мобілку — Мирослав заощаджує на зв’язку, тому носить кілька телефонів. Почувся гудок — слава Богу, значить зараз візьме. Але гудки ішли один за одним довгою чергою.

— Візьми трубку! Ну ж! Візьми! — благав я.

Врешті телефон заморився чекати й зупинив виклик. Спробував ще раз — той самий ефект, десяток гудків та відбій.

— Падло!

Я став поспіхом переглядати записника — чи немає там ще якогось номера — і раптом надибав телефон Олеся. Це — те, що треба. Він завжди крутився з усякими опозиційними поетами-письменниками і, напевно, зможе знайти усі паролі, явки і ставки.

Проте Олесь теж не поспішав брати слухавку. Що вони там, змовилися?

— Слухаю, — нарешті пролунав знайомий голос.

— Слава Богу! Пішов у підпілля?

Він трохи здивувався:

— Чому у підпілля?

— Через вибори, я гадаю. Конспіруєтеся?

— Ні. Я не працюю, ти ж знаєш.

— Знаю, — погодився я, згадавши історію з кав’яром, після якої хлопець змушений був звільнитися. — А Мирослав живий чи прибили десь?

— Наче був живий. А що?

— Та от не можу його знайти, а справа термінова. Може, підкажеш, де він може ховатися?

— В принципі, де завгодно.

— Може, в якомусь штабі?

Олесь недобре гмикнув.

— Може, і в штабі. Ти в «Зоряний» дзвонив?

Я спочатку навіть не зрозумів, про що він.

— Який «Зоряний»? Там же сидять януковичі.

Він посміхнувся:

— Точно. А ти що, не знав?

— Що не знав?

— Що Мирослав працює на Яника.

— Та брешеш!

— Чого це я брешу? Він їм рекламні ролики знімав, в тому числі той, про осідлану Україну.

— Що-о-о?

— А ти не знав? — Олесь явно тішився моїм здивуванням. — Мирослав — режисер. У нього робота така — знімати кліпи, ставити концерти. Вони замовили — він зняв.

— Він зняв оце паскудство?

— Він. Сто процентів він. Жаль, у рекламі немає титрів, а то ти б сам переконався.

— Не може бути!

— Може. Він професіонал, а вони бабки платять.

— Але ж Мирослав…

Почуте не хотіло вміщатися у моїй голові.

— Що Мирослав?

— Ну цей, він завжди говорив… тобто був за помаранчевих… він же…

— Не знаю, може, він і зараз за помаранчевих. Але працює на біло-блакитних, це абсолютно точно.

— Нічого собі!

— А отож, — у Олесевому голосі звучала сатисфакція. Коли сам замазався в лайно, легше примиритися зі світом, якщо той теж у лайні.

— А чому ж він раніше не казав?

— Що казав? Що знімає паскудні ролики?

— Ну хоч би й це. Ми ж наче товаришували. Пили разом.

Олесь у відповідь засміявся. Я й справді ляпнув дурницю — але хіба міг її не ляпнути?

— Він же завжди агітував: «Ми переможемо, наші люди». Лаяв Януковича.

— Мало що лаяв? Хіба тільки він каже одне, а робить інше?

І все-таки я не міг цьому повірити. Олесь, звісно, зараз ображений на весь світ — і це не дивно після публічного приниження з кав’яром та Пашиною повією. Хлопець молодий, без досвіду, та ще й поет, а у творчих людей душа нарозхрист. І легше повірити у те, що всі кругом падлюки, ніж зрозуміти свої помилки. Мирослав не міг працювати на Яника з мільйона причин. Проте мільйон перша причина все-таки не виключала такої можливості. Режисерам зараз важко знайти роботу поза телебаченням, а значить і поза політикою.

— Знаєш, де його точно можна знайти? — Олесь на тому кінці буквально прочитав мою думку. — На каналі. Він там постійно товчеться. Готує інавгурацію.

— Зрозумів. Дякую, — остання фраза свідчила про те, що хлопець повністю заглиблений у пошуки психологічного реваншу. Я помовчав трохи, збираючись у відповідь порадити не зациклюватися на негативі і змінити погляд на світ. Але раптом зрозумів, що у теперішній ситуації просто не знайду потрібних аргументів. Швидше навпаки — погляд на світ варто змінити саме мені, от для цього якраз аргументів вистачить.

— Па, — попрощався Олесь.

— Па-па.

Кава у чашці вже охолола, але я випив її автоматично, немов мікстуру. Пошукати через канал — думка не порожня. Тільки як це зробити? Після шоу, яке влаштували Ірка з Пашиною дружиною, для мене дорога туди закрита. Може, звернутися до когось з дирекції — все-таки особисто зі мною конфлікту не було? Але я занадто добре знав телесвіт, щоб зрозуміти — після тієї події ані Ірки, ані мене для керівництва каналу просто не існує, так само, як і для продюсерів, режисерів, ведучих та іншої творчої братії. Кожен з них тримається за своє місце в ефірі і не збирається міняти його на вигадані цінності, такі, як людські стосунки чи дружба. Хіба що охорона…

А до речі, охорона! Це непогана думка. У мене з цими хлопцями завжди був контакт — мабуть, через те, що ніколи не удавав велике цабе і завжди вітався. А ще тісніший контакт з ними у Володаря Колес. Водійсько-охоронне братерство по-справжньому незламне, незалежно від того, кого возиш сьогодні і кого охоронятимеш завтра. Сам бачив, як охоронці Кучми жартують з водіями Ющенка. Так, це й справді гарна ідея!

Зачинивши порожній офіс, я всівся в теплу машину і попрохав Володю, якому через мої особисті проблеми так і не вдалося відпочити:

— З’їздимо на телеканал?

— Як скажете, Сергію Миколайовичу.

Київські вулиці принишкли перед вирішальною неділею. Останній день «без агітації», по радіо музика, але бігборди все ще лякають неуникненним громадянським конфліктом у випадку перемоги не тих, кого треба. Перехожі супроводжують поглядами нечисленні помаранчеві стрічки на антенах машин, немовби шукаючи останнього аргументу. У повітрі фізично відчувається тривога — а може, це тільки здається на тлі моїх особистих негараздів. Може, я так само, як і Олесь, поширюю власні проблеми на весь світ. А насправді життя прекрасне, Янукович стане чудовим президентом, а я відповідно — чудовим народним депутатом, і ми з ним будемо керувати країною. Люксусово, як каже Мирослав, керувати.