Оголошена комуністами свобода підприємництва, а потім і розпад імперії дали змогу всім, хто мав найменшу волю й енергію, заробити перші гроші — тоді це було зовсім не складно. Сапулин чоловік швидко доріс до господаря престижного автосалону і, як врешті з'ясувалося, деякий час парився в сауні разом зі мною та нашою компанією. Але випливло це зовсім випадково — ми з Катькою зненацька зустрілися на вулиці та якимось дивом упізнали одне одного. Точніше, це вона мене впізнала. А я довго не міг повірити, що оте русяво-блякле дівчисько, схоже на богомола, могло перетворитися на ефектну фігуристу шатенку, яскраву представницю тієї породи українок, які саме у тридцять-сорок років досягають піку своєї жіночої привабливості. Худорляве і вилицювате колись обличчя дивним чином округлилося, а риси набули чуттєвої плавності. І тільки посмішка зберігала знайомий з дитинства відтінок іронії і таємної жіночої мудрості. Щоправда тоді, у виконанні школярки, вона сприймалася швидше як кривляння — мабуть, саме тому Катька ніколи не була популярним персонажем серед спраглих романтики хлопчаків. Але те, що ця сама посмішка здатна була зробити із чоловіками тепер, більш ніж достатньо компенсувало колишні невдачі.
Тож остаточно упізнавшись і віддавши данину традиційним: «Ти де?» та «Ти як?», ми раптом зрозуміли, що спілкуємося фактично вже більше року — тільки заочно, через треті руки. «Він мені каже: Серьога, Серьога, думаю, що то за Серьога? А то ти!»
Пізніше її чоловік, не здолавши крутий поворот бізнесу, остаточно знайшов істину на дні гранчака, проте Катька, навчена маминими матримоніальними помилками, не стала чекати на заїждже щастя, а натомість просто вчепилася за життя не тільки двома руками, але й тридцятьма двома зубами.
З того часу наші шляхи ще кілька разів перетиналися, а три роки тому стосунки переросли у серйозні, тобто службові: я — директор, вона — заступник. І знов-таки це відбулося завдяки випадку — нафтову компанію, у якій працювала Сапула, погромили за контрабанду. Почалося слідство. Керівництво компанії, мажорні синки, щойно запахло горілим, розсварилися та розлетілися, а розгрібати ситуацію залишили середню ланку — менеджерів і бухгалтерів. Ми зустрілися у подільській кав’ярні — за Катькою тоді їздили дві машини зовнішнього спостереження. Побачивши таку картину, я оцінив ступінь відповідальності своєї однокласниці і запропонував перейти до мене — відсидітися трохи.
Звісно, Катька до нафтових махінацій була — приший кобилі хвіст. Менти водили її у надії вийти на колишнє керівництво — я навів відповідні довідки одразу після розмови. Тож зовнішнє спостереження мусило зосередитися на більш перспективних об’єктах, а я натомість отримав надійного, загартованого і вдячного помічника — не абищо у наш складний час, погодьтеся.
Тоді, до речі, теж буяв травень, теплий та сонячний, як зараз.
Почекавши, поки за спиною заступниці закриються двері, я взяв до рук журнал із записами Хмаринки. Це ж треба! Іще один жіночий феномен. Цікаво, в яких, на її думку, треба бути стосунках із чоловіком, щоб погодитися взяти у нього яблуко? Це вже щось із іншої епохи. ХІХ сторіччя. Не чекав. У веремії секретарок, котрих наймала і тут-таки звільняла безжальна Сапула, ця була першою, якій вдалося мене здивувати. Чесно кажучи, я гадав, що подібних екземплярів вже не випускають у цей цинічний світ.
Знаючи Катьку не перший день, я розумів: попри директорське покровительство, навряд чи тепер Хмаринка надовго затримається у нас в офісі, тому вирішив зберегти журнал на пам’ять. У моїх шухлядах не дуже тісно від документів, бо намагаюся не залишати зайвих доказів, хоча іноді дозволяю собі збирати дрібнички на згадку про минуле. Сторонньому це нічого не скаже, а втаємничена людина, дивлячись на них, може пригадати значно більше, ніж з будь-якого офіційного документа. От і цей журнал хай лежить собі, колись буде вільна хвилинка — почитаю.
А може, дарма вона його конфіскувала? Хай би собі дитина писала, а ми ввечері перечитували, дивилися на себе сторонніми очима. Така собі психотерапія, профілактика перетворення на старих пердунів…
Мої філософські думки було перервано раптово й безжально. Без будь-якого попередження двері кабінету розчахнулися — і на порозі виріс чоловік з валізкою-дипломатом, у дорогих окулярах та із сліпучою іноземною посмішкою на обличчі.
— Здравствуйтє! — радісно вимовив він, незвично акцентуючи приголосні.
— Доброго здоров’я, — я кинув поглядом повз візитера у приймальню, намагаючись зрозуміти, яким чином він потрапив до кабінету і чому це ніхто не попередив мене про відвідини. Але відповіді не знайшов.
— Мєня зовут Лєон Бердичівський. Я — гражданін Соєдіньонних Штатов, — відрекомендувавшись таким чином, візитер вільною від дипломата рукою поліз у внутрішню кишеню піджака, видобув звідти паспорт з «лисим орлом»[1] на обкладинці, поклав на стіл.
— Дуже приємно, — сухо кивнув я, залишаючись у кріслі.
— Нєт, ви посмотрітє, посмотрітє! — наполягав гість, показуючи у бік свого документа, а коли я залишився незворушним, сам ступив крок уперед, відкрив документ на сторінці з фотографією й обернув до мене.
— Зрозуміло, — ще раз кивнув я. — Мій паспорт теж показати?
— Шо ви, шо ви! — документ хутко зник у кишені. — Пан Сергій! Мнє вас рєкомєндовалі сєрйозниє люді. Я почєму і прішол з докумєнтом, потому что я тоже серйозний человєк.
— Сідайте, — зітхнув я і гукнув у принишклу приймальню. — Зачиніть, будь ласка, двері!
Поки Хмаринка йшла виконувати моє прохання, американський громадянин вмостився на стільці і не відмовив собі у задоволенні обернутися та помилуватися стрункою секретарчиною фігуркою.
— Яка кобіта! — поцокав він язиком. — Я долго жил у Львовє, так я вам скажу, такіх дєвочєк, як тут, ви нє найдьотє даже в Амєрікє!
Поведінка його цілком відповідала всьому американському образу, який нагадував дядька Сема з карикатур: гачкуватий ніс, срібні поріділі кучері й фактурні зморшки на сухуватому обличчі. Хіба що ноги він на стіл не закинув — мабуть, все-таки нітився.
— Я вас уважно слухаю! — бюрократичні інтонації інколи придаються і нам, бізнесменам, для того, щоб ставити людей на місце.
— Да, так вот. Шановний панЕ СергіЮ! — він був явно задоволений вдалим застосуванням складного кличного відмінка. — Мнє сказалі, что ви можетє рєшить коє-что в міністєрствє.
Дійсно, в міністерстві я можу дещо вирішити, навіть не дещо, а практично все, що можна вирішити, але хвалитися такими речами — остання справа. Тому я у відповідь тільки повторив:
— Я вас слухаю.
Він посміхнувся так широко, наче почув благу вість.
— Прєкрасно! Чудово! Хоть я і давно живу в Амєрікє, тут, так сказать у Неньці, залишились коє-какіє бізнєсовиє інтєрєси. Якраз по лінії вашого міністєрства. Знаєтє, там всякіє дрібниці, нєдоплачениє збори, внески там, ліцензію нє пєрєоформляють, а работать же надо, ви же понімаєтє.
Я чудово розумів — бордель з платежами, який ми отримали у спадок від попереднього міністра, був неймовірним, але це питання можна, а головне, треба було вирішити без мене.
— Пане Леоне, можна я вас буду так називати?
— Конєшно! Авжеж! Я люблю українську мову з самого дєтства!
— Так от, пане Леоне, вам треба вийти з мого офісу, обійти будинок, там побачите парадний вхід до міністерства. Піднімаєтеся на шостий поверх…
Він замахав руками:
— Пане Сергію! Ви мєня нє понялі! Я нє хочу ітті в міністєрство! Я хочу імєть дєло з прілічним чєловєком. А развє там прілічниє люді? Шляк би їх трафіл, як кажуть у Львовє. Ви сєрйозний чєловєк, я сєрйозний чєловєк. Нам надо договоріцца!
Подібні відвідувачі насправді не були рідкістю. У нашій чудовій країні люди не можуть повірити, що все можна зробити з парадних дверей, ні про що ні з ким не домовляючись. Вони переконані, що повинні особисто ходити до кабінетів, багатозначно підморгувати й обіцяти відкати — інакше справа виглядає ненадійною. Але я притримуюся кардинально іншої ідеології, і тому, коли отримав можливість попрацювати з фінансовими потоками міністерства, одразу поставив справу так, щоб на корню вивести традиційні шепотіння на вушко, писання на папірцях циферок з багатьма нулями та передавання пухких конвертів під столом. Фінансові схеми, які ми з Сапулою розробили для взаємозаліків, зборів та офіційних платежів, були абсолютно чистими і давали заробити усім — і бюджету, і бізнесменам, і чиновникам, і високим покровителям, ще й мені, чесно кажучи, трохи залишалося.
