— Пане Леоне, я гарантую, що особисто прослідкую за ходом ваших документів. Але вам все одно доведеться офіційно звернутися до спеціалізованого підприємства при міністерстві. Воно для того і створене, щоб розбиратися з боргами та заліками.

— Нєт, ви мєня обіжаєтє!

Гість не хотів нічого розуміти. Із незмінною усмішкою на вустах він товк і товк своє: що хоче домовлятися виключно зі мною, бо ми серйозні люди, і таке інше.

— Ви понімаєтє, про шо ви говорітє? Там двадцять міліонов, а ви прєдлагаєтє мнє договаріватца с секретаршами!

Я уперто стояв на своєму, хоча, чесно кажучи, за таку суму і справді міг би взяти клопіт на себе. Але чимось цей Леон мене тривожив. Хай краще іде та зваблює директора спецпідприємства — той любить подібних персонажів і мліє від американських паспортів.

— Нєт, пане Сергію, я отсюда нє уйду, пока ми нє договорімся! — з цими словами гість раптом витяг з-під стола свою валізку, поклав переді мною і клацнув замками. — Вот о чьом ідьот справа. Тут двєсті тисяч доларов, ілі, как у нас говорят, баксов. Куда мнє іх нєсті, в міністєрство?

У валізці, пачка до пачки, лежали стодоларові купюри, я прикинув на око — і справді, двісті тисяч, повний дипломат. Впіймав себе на бажанні простягнути руку та принаймні перевірити пачки, чи справжні, але одразу зупинився. Якщо торкнуся цих грошей, то вже не зможу відмовити, а що відмовити треба, тепер уже не сумнівався. Надто ефектний номер — я таких не люблю. А гроші ці все одно ніде не дінуться…

— Пане Леоне, я вам руським… тобто, пробачте, українською мовою пояснюю: це не наш метод. Я обіцяю, що особисто прослідкую за вашою справою, але платити будете, як всі — офіційно, за договорами. Ми в такі ігри не граємо.

— Послушайтє, шановний, какіє ігри? Шо ви, смєйотєсь — тут двєсті тисяч доларов!

Я намагався не дивитися на купюри, хоч це не так вже й легко — все-таки гіпнотизм великих сум існує. Пальці американського гостя, прикрашені двома золотими перснями, пробіглися пачками, загинаючи їх, щоб купюри похрустіли одна за одною, і чим більше враження це справляло, тим більше випрямлялася моя спина. Цього артиста треба було послати подалі. Без варіантів.

Побачивши, що ефект від шоу мінімальний, візитер теж виструнчився.

— О’кей, ілі, как говорят у Львовє, гаразд, — кришка валізки повільно зачинилася, замки акуратно клацнули.

Я несамохіть зітхнув.

— О’кей, єслі ви не хотітє мєня понять, я тогда оставляю етот діпломат вам, а ви уже делайтє с нім, что хотітє, хоть викіньтє.

— При всій повазі, пане Леоне, я не дозволю залишати у мене чужі речі. Пробачте, але нічого не вийде.

— Ну шо ви за людина, пане Сергію? Шо значіт «не вийде»? Тогда я положу єво на порогє і ви забєрьотє, когда будєтє ітті домой.

Він знову повільно, театральним жестом, підняв валізку, зважив у руці і пішов до виходу, озираючись через плече. Якби він підморгнув, я міг би сприйняти все за жарт, але обличчя американця зробилося абсолютно серйозним, зникла навіть звична білозуба посмішка. Усім своїм виглядом він демонстрував, що жартувати не збирається.

Я мовчки спостерігав за гостем, що повільно пройшов через приймальню, ще раз озирнувся на мене, потім кивнув секретарці, прочинив двері на вулицю і демонстративно поставив свою валізку біля порога, ще раз прослідкувавши за напрямом мого погляду. Злегка кивнув, немовби запрошуючи, і пішов донизу бетонними сходинками.

Хмаринка підвелася зі свого місця і розгублено глянула спочатку на двері, потім на мене.

— Він щось забувся? — напівствердно-напівзапитально сказала вона.

— Зачиніть двері, будь ласка, — попрохав я.

— Добре, — дівчина кивнула і почимчикувала до виходу. Стрункі ніжки майже не торкалися підлоги. Дивовижно легка хода, правильно я її Хмаринкою прозвав.

Біля порога секретарка розгублено зупинилася:

— А хіба…

— Двері зачини.

З явним сумнівом вона таки підкорилася. І щойно це сталося, я зірвався з місця й прожогом кинувся до Сапулиного кабінету.

— Катько, глянь у вікно!

— Що сталося? — підвелася вона назустріч із кавою в руці.

Вікно моєї заступниці виходило просто на ґанок офісу, і з нього було чудово видно дипломат, що стояв попід дверима.

— Дивися, — показав я пальцем.

— Що це таке? — вона підійшла до вікна.

— Двісті тисяч доларів.

— Та брешеш.

— Ні, не брешу. Сам бачив. Повна валіза грошей.

Сапула посміхнулася:

— Цікаво. У нашому селі це називали знайдою. І хто ж батько цієї сиротини?

— Один американець, — наскільки міг коротко, я спробував розповісти історію несподіваного гостя та валізи.

Виразні Сапулині брови полізли догори.

— А чому ти не взяв цих грошей?

— Не знаю. Але не взяв.

— Дивина.

— «Самому чудно, а де ж дітись?»

І справді, чому я не взяв цих грошей? Завжди ж брав спокійно — ну, звісно, не завжди такими сумами, але бувало всяке. Я — бізнесмен, а не чиновник, і беру не хабарі, а плату за послуги. А значить, можна дозволити собі особливо не капризувати. Але тут закапризував.

— Мене покликати не міг? — Сапула не відривала очей від валізки за вікном.

— Міг.

І справді, можна було гукнути Катьку та сказати, щоб взяла гроші. До неї взагалі не може бути претензій, бо робить те, що скаже директор. Чорт його знає, чому я не зробив цього.

— То чого ж не покликав?

— Чорт його знає. Чуйка.

Слово «чуйка» для жінок є достатнім обґрунтуванням. Сапулу воно задовольнило. Мене — ні. В голові почали навіть крутитися думки, як можна було убезпечити себе, провівши по касі ці гроші, якби, звісно, таки взяв їх. Все-таки іноземна валюта не має законного ходіння в Україні… За вікном буяла весна, на ґанку у мене стояла валіза з двомастами тисячами доларів, яку міг забрати будь-який перехожий, а ми нервово спостерігали за цим з-поза вимитих після зими шибок офісу.

— Ну і що далі? — поцікавилася Сапула.

— А що далі? Тепер уже без варіантів. Ти ж не підеш забирати. Я теж.

Вона знизала плечима:

— А чого? Я — запросто. У мене, сам знаєш, нахабства вистачить.

— Знаю, що вистачить. Але, якщо вже раз відмовили, треба кирпу гнути до кінця.

— Є таке діло, — моя заступниця сьорбнула кави і раптом зметикувала. — Слухай, а якого дідька цей американець приперся до тебе? Хто його привів?

— Ніхто.

— А як він тоді опинився в кабінеті?

— Через двері. Зайшов просто з вулиці.

— А куди дивилася ця твоя Хмаринка?

— У неї спитай, — сказав і тут-таки пожалкував про це. Своїми словами я фактично призначив крайнього, а точніше крайню. Тепер бідолашна дівчина буде винною у всьому. Звісно, не можна сказати, що вона не заслужила, але ж…

Катька відставила чашку і з багатозначним виглядом вийшла до приймальні. Звідти одразу почулися її різкі фрази і переляканий дівчачий голос у відповідь:

— Хто його пустив?

— Але ж він з Америки…

— Ну то й що, що з Америки? Тобі сказали пускати усіх з Америки?

— Ні. Я просто думала…

— Думати — не твоя робота, зрозуміла? Твоя робота — виконувати те, що скажуть!

— Він мені паспорт показував…

— І що? Ти вперше паспорт побачила?

— Американський — так.

— А французький паспорт колись бачила? Чи англійський?

— Ні.

— А знаєш, скільки у світі країн, що ти їх паспортів ніколи не бачила? Дві сотні! Усіх будеш пускати?

— Але ж це Америка…

— І що, що Америка? Та хоч Зімбабве! У нас — Україна. Це тобі зрозуміло?

— Так…

Сапула топтала бідолаху так, що мені стало шкода. Але втручатися — собі дорожче. Я залишився біля вікна.

Коли розправа із Хмаринкою досягла мети, і дівчина заплакала, Сапула повернулася до свого кабінету.

— Ну, як справи? — у її голосі відчувалося просте жіноче задоволення.

— Ніяк. Стоїть.

— А коли хтось чужий візьме? Перехожий?

— Во спитала!

— Сергію, це ж двісті тисяч!

— Думаєш, я не знаю? Чи думаєш, він не знав, коли залишав, що там двісті тисяч?