Чоловік ішов пустелею. Довго блукав, давно втративши надію дійти до якогось хутірця, де міг би напитися води і спочити. Довкола не було ані дерева, ані рослини – тільки гола, порепана земля. Він ступав по тій землі, не полишаючи на ній ні сліду. Згори немилосердно пражило сонце, і не було на небі ані хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне світило. Чоловік став навколішки, щоб попросити в неба швидкої смерті або ж порятунку.

Благав довго, аж доки не зашерхлії йому вуста. Тоді покинув молитву, сів на голій землі, впер лікті об сплетені ноги й поклав на долоні підборіддя. Дививсь удалину сивим, порожнім поглядом, готовий спопеліти й розсипатися тут піском, коли ж раптом побачив, що через пустелю до нього щось котиться. Схопився на ноги й уздрів, що то гарбуз. Чоловік метнувся до нього, бажаючи схопити, але чи був надто ослаблий, чи невправний – не зміг його піймати. Гарбуз покотився через пустелю вже від нього, і чоловік у розпачі помчав слідом. Але кругле тіло котилося надто швидко, і чоловік почав відставати.

Тоді з прокляттями схопив каменюку, замахнувся й кинув у гарбуза. Камінь потрапив у ціль, і гарбуз розпався. Відтак почув чоловік рев. На тому місці, де розпався гарбуз, виріс жовтий величезний лев. Заревів, роздираючи пащеку, і чоловік завмер, зляканий і принишклий. Лев устав й пішов просто на чоловіка – той знову схопився за камінь. Метнув щосили, аж просвистів гостро в повітрі і з маху врізався левові в око. І бездиханне упав звір – зашипіло, зашуміло повітря довкола чоловіка. То була велетенська гадюка, що загрозливо повзла від убитого лева. Але чоловік, перемігши лева, не боявся гадюки. Узяв камінь і перебив змія навпіл.

І знову навколо нікого не було, лише порожня пустеля і він серед цієї пустелі – самотній і заблуканий. Чоловік довго стояв на місці битви й дивувався, що все так швидко Закінчилося. Чекав, що доведеться ще з кимось змагатися, та не було навколо ні душі. Ні звуку, ані поруху. Навіть убиті тіла лева і змія розчинились у землі і зникли – лишились у пустелі тільки він і тиша. А ще сонце тягло за собою сіро-бурий шлейф куряви і сипало на землю сухе проміння.

Тоді уздрів чоловік, що знову він у пустелі сам і що знову нема йому рятунку від самоти. Жах хльоснув його, ніби батогом, і тонко, пронизливо крикнув він просто в сіре, попелясте небо, з якого тільки й сипалося, що сухе, як попіл, проміння, – помчав, ламаючи потріскані скиби пересохлої землі.

Довкола стрибали сухі сині вогники, і здалося йому, що то земля запалюється. І мчав він швидше й швидше, щоб хутчій покинути цю землю, щоб подолати пустелю і знайти край обітований. Біг він день і другий, біг третій і четвертий. Хапав його за п'яти синій вогонь, грозячи запалити, а жах не зникав з його порожніх грудей.

На п'ятий день він побачив, що назустріч йому мчить такий самий, як він, чоловік. Вони уздріли один одного й кинулися назустріч. Але знову сталося диво: на нього мчав… людський кістяк. Гострий крик розпачу й лютості вирвався в чоловіка з грудей. Він схопив каменя і жбурнув його в кістяк, схопив другого каменя й третього. І тільки четвертий камінь улучив у жовту кістку, щось хрупнуло гостро, й розсипався кістяк на пісок – сонце ж обпекло чоловікові обличчя й руки.

Тоді впав чоловік на коліна й відчув, що не має він уже сили. Тіло його обм'якло, і тільки очі, зведені до небес, дивилися прохально й сумно, бо не мав уже чоловік і слів. Але небові не потрібно було слів. Воно сказало чоловікові:

– Я послало тобі рослину, ти ж кинув у неї каменем; я послало тобі звіра, ти ж убив його; я послало тобі плазуна, і не прийняв ти його, а людину розбив на пісок. Чого ж просиш іще, нещасний?

Він відповів небу:

– Ти послало мені рослину, якої не міг я спожити; ти послало звіра, який хотів мене пожерти; послало гада, який міг би мене смертельно вжалити, а замість людини послало ти кістяк. Я ж хочу мати на цій землі друзів, а не ворогів.

– Тоді ти не житимеш, – сказало небо. – До всього треба прикласти рук: здобути рослину, боротись із звіром та гадом, не знищуючи їх, а приручивши, змиритися з тим, що помреш.

Чоловік прошепотів небові, все ще зводячи вгору почорніле і спрагле обличчя:

– І оце воля, яку ти пообіцяло?

– Оце й воля, – сказало йому небо. Тоді впав чоловік ниць і попросив:

– Поверни мені те, що я втратив. Коли ж не можеш, дай надію.

І трісла біля його колін земля – з неї проткнулася перша прорість. Він зросив її слізьми й побачив, що біля нього лежить сучкаста палиця. Тоді взяв чоловік палицю і почав спушувати довкола рослини землю…

Вранці я прокинувся з важкою головою. Довкола плавали розкішні сонячні пасмуги, промені перевішувалися через усю кімнату, і стрибали по підлозі й по столі грайливі зайчики. За вікном ріс дуб, миготів листям, і від того химерно здригалося мереживо сонцетіні, покладене ніжною рукою світанку на припічок – обмалювало його срібними квітами. Не хотілося порушувати зачарування цієї хвилини, нараз здалося, що все пережите досі таки недоладна вигадка – нікуди я не виходив а дому та, зрештою, й не виріс на такого, щоб міг рушати в мандри. Я ще хлопчак і лежу в себе вдома; зараз рипнуть двері – і матінка занесе свіжого молока, котре пахнутиме ранком так само, як пахнуть її лагідні долоні. Тоді я прикинувся, що сплю, щоб ті її долоні торкнулися мене і збудили. Мені вчувся за стіною радісний гавкіт собаки; можливо, упізнав він батька і просився, щоб його спустили з ланцюга.

Було утішно мріяти отак, але я вже прокинувся цілком, і годі так просто себе одурювати. Попри все, є те, що є, – сьогодні ж мав одбутися суд, який учинить сотник на пораду отамана, козаків та жителів Попової Гори: судитимуть моїх здирців. Було мені від того не вельми весело, бо відтоді, як замахнувся на забитих у колодки ворогів, щось-таки зрушилось у мені. Лягло на серце прикре почуття, ніби вчинив я гріх, хоч ніяк не міг його означити. Зрештою, сумління мене пекло не тому, буцім учинив я щось лихе, а через те, що диявольська стихія таки заполонила моє серце.

Лежав, намагаючись упоратись зі своїми недобрими настроями.

«Чому саме мені випадає, – запитував я себе, – мучитися такими речами?»

Інший голос заперечував: «Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потім і у великому».

Я сказав тоді:

«Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до того побуджує?»

Інший голос сказав мені:

«Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться із тим добром?»

Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всіх? Адже маленький відступ од добра (та й чи відступ це?) не виходить за межі моїх думок? Вчинки зникають, як листя восени, а що казати про думки?

Інший голос заперечив мені: «Світ – це ланцюг, і дуже химерно сплетений. Поруш у ньому ланку – і він розсиплеться. Навіть у думках своїх годі відгородитися від світу, адже поєднаний із ним тисячею невидимих ниток. Навіть думка не існує сама від себе, вона з'єднується з іншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаєш».

«Ми, люди, вельми подібні одне до одного. Врешті, чи не в цій подібності – причина нашої роз'єднаності?»

«Це все правильно, – сказав я, – але коли пройду через життя з добром у серці тільки сам? Коли на моє добро ніхто не відгукнеться? Коли стану через те диваком у світі, чи не плюватимуть мені услід?»

«Це гординя заговорила в тобі», – сказав той, інший, голос…

Дивився крізь приплющені повіки на вікно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гілля; мені здалося, що там, за вікном, хвилюється зелене море. Воно затопило цілий світ, і хата, в якій опинився силою долі, – химерний, ненадійний корабель у світі. Він пливе без вітрил і напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподівається на тиху й мирну гавань. Кожен сподівається, що його там чекає з розкритими обіймами рідний отець.