Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здоров'ї. Танув, як свічка під сонцем, доки не полетіла його душа шукати іншої долі й іншої мудрості. Про нього трохи погомоніли ті, що знали його; родичі посумували над пропащою його силою, скільки в таких випадках годиться, а згодом дружно дійшли думки, що смерть для такого найліпший дарунок. Через рік про рицаря забули б згадувати, коли б про замок не почали ходити погані чутки: казали, що завелася там нечиста сила. А ще казали, що вряди-годи там з'являється закутий у залізні риштунки рицар і проходжується кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи. Розповідали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани зграями тікали із замку, і так їх було багато, що від них зовсім темніло небо.

Після ганебного вигнання моїх ворогів та збитошників я заспокоївся, тим більше, що, за порадою компанійського отамана, мого визволителя, втрапив у писарі до сотника, оскільки їхній був у комісії польській у від'їзді. Мені було виділено квартиру, і я почав спокійно й безтурботно жити, пильно виконуючи свою роботу, – решту часу збував, як хотів.

Літо тоді стояло гаряче, небо було чисте, аж вицвіле від спеки, я купавсь у річці, лежав на піску, заховавшись од стороннього ока, і наче завмер – життя моє стало одноманітне й сите. Після хвилювань, що випали мені, це було добрим дарунком, і я скористався з нього, передчуваючи, як завжди, небезпідставно, що за якийсь час вся ця благість має зникнути, не полишивши після себе й сліду.

У вільний час я блукав піщаними мілинами, відчуваючи задоволення від того, як пестить босі ноги м'яка, тепла хвиля, ловив скойок чи дивився, як прокладають вони по піску борозенки. Часом, звісившись із кручі, стежив, як шугають у чистій воді срібнотілі рибини чи стрілою пролітає рак. Коливалися водорості, а між них – хвіст якоїсь більшої риби, сонце в'ялило траву, тонкий тлін сіна висів у повітрі, і від того душа розм'якала, й текла, й текла, як вода, замріяна і зніжена. Я міг годинами зорити, як зависає в повітрі шуліка, чи слухати жайворонка, що натхненно видзвонює свої співанки; однослівне, дорогий читальнику, те моє існування було просте і добродане: я був тоді наче рослина, яка вільно колишеться на вітрі і тільки те й робить, що п'є сонце та соки землі. Інколи, коли мені хотілося розумної балачки, я підіймався на горб до білостінної хатини, і ми неквапно балакали про книжні мудрощі – козак-характерник, як і я, був дитиною тієї ж таки alma mater – Київської колегії.

Проте побоювання мої про тимчасовість такого спокою невзабарі здійснилися, і це сталося знову без моєї волі. Важко сказати, що трапилося, але наступного літа земля ніби здригнулася піді мною, а з очей спала чарівна плівка, через яку зорив на світ. Замість любої серцю гавані, я побачив нудне село, на яке аж дивитися було немило, нудні горби; остогидла мені й курява, яка щодня набивалась у горлянку, й маленька річечка, змулена хлопчаками й заросла зіллям. Нецікаві стали й розповіді козака-характерника, бо він, старий, забував, що казав учора, й повторював ті ж самі мудрощі. Я роззирнувся навколо – все те, що кілька днів тому було мені повабне, видалося тепер буденним і сірим. Немає спину людським забаганкам, любий читальнику, це я знаю, – але що мав чинити?

Отож знову запав у душу мою неспокій, про який не раз вгадано на цих сторінках, і я втратив мир на душі. Ще переконував себе прикладом Горація, шепочучи латинські вірші про любу селянську тишу, але й те мені не допомагало. Чуття мої, дорогий читальнику, не брали участі в цій грі. Потайки я вже знав: всі остороги й самопереконання – невеличка облуда; я ж уже підсвідоме поклав покинути це село й податись у мандрівку далі – мене вабило в золотопромінні сіті просторих доріг.

Часом виходив за село, ставав на його вступі просто серед Шляху і, примружуючи очі, дивився. Незвідь-що я там бачив: порожнє, біле, розстелене серед зеленого полотно, але не міг не піддатися сильному й поривному потягу – мене вабило ступити на нього й забути про все, що залишилосяза спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притягальна сила дороги, і я відчуваю це навіть зараз, коли став ветхий днями і вже, напевне, ніколи не вирушу в жодні мандри.

Уночі я погано став спати, а якось привидівся мені дивний сон. Буцімто я, Ілля Турчиновський, позбувся тіла й маю живу саму тільки голову. Щоб рухатися, я мусив звичайнісіньким чином котитися і терпів од того немалі незручності й прикрості. Одного ж разу відчув, що за мною женуться коні. Вони наздогнали мене в чистому полі, оточили півколом, а тоді, ставши на задні копита, почали перекидати мною, ніби м'ячем. Весело іржали при цьому, я ж злітав у повітря, тамуючи подих, бо щохвилини міг упасти й розбитися, а коні ще й пританцьовували, показуючи великі слиняві зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене один із коней занадто сильно – я полетів од цих навіжених гравців геть. Але не впав на землю, а щасливо зачепився за дерево. Зрісся із тим деревом і став йому за плід. Над головою у мене співали птахи й шепотіло листя, поступово я почав розуміти тиху мову того листя, як і спів пташок. Любий затишок і спокій відчув, живучи на тому чудному дереві, і це тривало доти, доки не подув сильніший вітер. Мене гойднуло, і я раптом уздрів, що довкола па гіллі висять такі ж, як і моя, голови. Вітер гойдав їх, як і мене, і я з подивом упізнавав їх – усі знайомі мені. Он мої вороги-співподорожани, ось компанійський сотник, отаман, козаки, дяк, ієромонах Теодозій, шинкарка, ген праворуч – батько мій і мати, брати й сестри, сусіди й інші знайомі. Півдерева, однак, було захилено від мого зору, і я спитав у компанійського сотника, що був до мене найближче: кого заховано там?

– Ті, з ким ще здибаєшся, – мовив він спокійно.

– А що це за дерево? – запитав я.

– Дерево життя, – відповів отаман. – Хіба не пізнаєш? Я упізнав: такий малюнок бачив ув одній із книг. Знову уважно роззирнув дерево – все, що міг бачити, і, на здивування моє, зазначив, що серед тих облич бракувало одного. Мені полегшало від того, але дочасно. Вітер гойднув мене знову, і я уздрів, що внизу таки майнула голова Страха.

– І ти тут? – запитав.

– Без мене не обійдеться, – засміявся Страх, і я прокинувся від того сміху…

Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспокійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори, очевидно, такий сон – провіщення нових мандрів, це сказав мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроситися.

Мене відпустили не без жалю.

– Послухай мене, – мовив мін доброзичливець отаман. – Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…

Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто молодий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода – налучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо, – я знову опинивсь у владі доріг.

Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою. Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть – так складається, але мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!

Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не розмовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його спідручні та я лежали на сіні.

– Чи не замало, пане Роно, – спитав я, – берете спідручних, щоб захищати в дорозі своє добро?

– Везу залізо, – сказав цей мовчазнюк і нічого більше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені погідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудовіші з чудових храми – я мимовільно милувався на вишукані й ладні їхні тіла.