Елайджа зателефонував їй не для того, аби побачитись, хоча, звичайно, втішився з пропозиції. Він вдихнув повітря і попросив пробачення: за втечу, за боягузтво, за кількарічне мовчання. Він дзвонив попросити пробачення і сказати, що всі ці роки намагався залишатися тою людиною, з якою вона колись познайомилася, і що хотів би назавжди цією людиною залишитися, сказати, що одного дня, відповідаючи на «як справи?», усвідомив: нічого важливішого за їхнє знайомство в його житті так і не трапилося.

Решту вони домовилися обговорити за сніданком.

Тієї ночі Елайджі снилися старі квартали під Замковою Горою — ті самі, в яких він стільки разів примудрявся загубитися. Початок сну минув у якихось в’язких розмовах, а потім Елайджа вийшов на вулицю і побачив надвечірню площу, сонце на каменях, на старих дерев’яних рамах, запорошених вікнах. Він чомусь подумав, що ця квартира на першому поверсі колись мала двері на вулицю, тут перед цими вікнами, де тепер пробивається через бруківку трава і сохне пташиний послід, була тераса ресторану. Внизу за площею вже була жвава вулиця з машинами, і він рушив убік, на сусідню площу, здається, у реальному Львові це була площа Святого Теодора, він побачив перед собою ще один дивний квартал, збудований, вочевидь, пізніше, вже наприкінці 19 століття, і, вдихаючи запах розігрітих на літньому сонці віконних рам, почав рахувати поверхи. Їх було сім, і це дуже дивно, бо аж таких високих будинків у той час не піднімали, Елайджа точно знав. А будинок стримів угору, але не загрозливо, а ніби зливаючись із сонячним світлом, зберігаючи при цьому цупку матеріальну основу старих фіранок, вазонів на вікнах, черепиці, антен, балконів, і Елайджа, рухаючись цією сонячною площею кудись у бік центру, заплакав. Від сліз і вдячності він прокинувся.

На станції «Палац Спорту», як і на багатьох центральних станціях київського метро, встановили монітори з рекламою й якимись пацаватими міськими новинами. Монітори зустріли Елайджу гірко-солодкими ролінґівськими скрипками з хіта 1997 року, знову модного тієї весни.

До однієї з колон притулився старий Елайджин знайомий, Дін. Дін зосереджено дивився у стелю. Фея минулого року розповідала йому, що Дін одружився, у нього народилася дитина, він переїхав до Києва, де підпрацьовував сторожем дач на Осокорках. Кілька разів лежав у наркології. Епізодично займався музикою, навіть привозив до Львова якихось дуже просунутих киян з концертом, де власне Фея його востаннє і бачила.

Вони привіталися, він його впізнав і навіть був радий зустрічі. Елайджа так і не зміг зрозуміти, добре йому тепер чи погано, чим він займається. Усю увагу Діна поглинала стеля, ніби там між шпаринами демонстрували кіно. Елайджа пішов до ескалатора, а Дін так і стояв, притулившись до колони, дивлячись угору.

Ванда злегка постаріла, але старінням, притаманним людям, які живуть у достатку. На неї ліг шар заможності і доглянутості. Колишні циганські спідниці та мартінси змінили дорогі джинси та футболка, стихійну копну рудого волосся — вдавано хаотична салонна зачіска. З біса дорогий нон-конформізм — від голови до п’ят. Ах, ну так, і джип.

— Мені важко було уявити тебе за кермом, коли ти сказала, що заїдеш.

— У цьому блядському місті інакше пересуватися неможливо. Таким чином перетинаєшся з мінімальною кількістю уродів. Залізай.

— Наскільки я розумію, чоловіка ти також забрала до Києва.

— І чоловіка, і малого. Не можу ж я своїх батьків ними ощасливити. Вони й так того наїлися за стільки років.

Як і раніше, вона вміла перетворювати усе довкола себе у найпривабливіше й найважливіше місце на світі. Елайджа пам’ятав, що колись, у тому минулому житті, вона дуже в’їдливо згадувала Київ як совкове, мертвотне зрусифіковане місто, джерело радше відрази, ніж захоплення. Тепер вона розповідала йому одна за одною історії про київський Поділ, тепер це було місто найцікавіших людей у цій країні, пульсуючого життя, місто, сповнене чуттєвості необтяжених радянським досвідом студентів, оточене тисячолітніми сосновими лісами, розніжене в язичницькій любові до смачної їжі та простих тілесних радощів, тепер їй подобалося солідаризуватися з цими веселими цицькастими українками, вона знайшла примирення між своєю галицькою пасіонарністю, з її вимріяною ґотикою й габсбурзьким декадансом (значною мірою теж вимріяним), та колись демонізованою великою Україною, сонною й язичницькою, здеґрадованою й зрусифікованою. Тепер вона захоплено розповідала про Чернігів і Полтаву, Кам’янець-Подільський і Чернівці, про зневажений ними, галичанами, тихий, добрий і лінивий серединно-український космос та про безмежно провінційне, ганебно роззброєне лицарське Поділля.

Вони говорили про все на світі, з радістю виявляли, що за вісім років життя у різних країнах між ними стало більше спільного, ніж коли вони жили в одному місті — наприклад, спосіб, в який вони відчували проминання часу, подорожі, книжки і фільми. Та й різниця у віці тепер була до них лагіднішою.

Елайджа вперше за ці роки дізнався, що тоді, поки вони були разом у Львові, у неї нікого, крім нього, не було, хоча він ще тоді внутрішньо змирився з тим, що це не так. Він також ніколи не наважувався думати, що був її натхненням («Я власне тоді знову почала писати пісні, пам’ятаєш?»), аж раптом виявилося, що він весь був часткою цього — судоми динаміків, тисяч закинутих рук на її концертах упродовж усіх цих років, серед усіх цих щасливих світлих людей, які стрибали під сценою. Елайджа слухав її, відганяючи колючу думку: якби він тоді знав усе це, чи прийняв би інше рішення?

Гірше було з роботою Ванди, точніше, з роботами: як і колись, вона мала їх кілька. Елайджа був неприємно здивований прізвищами людей, в яких вона вела так звані «корпоративи» й прихильністю яких користувалася. Навіть він знав ці прізвища з критичних статей про Україну у Financial Times та на діаспорних сайтах. Вона майже смакувала, впивалася тим, що вважала великою українською поразкою. Він проковтнув це, як і колись, списуючи на своє нерозуміння місцевих політичних розкладів.

Та й які політичні розклади могли мати значення в наступні кілька днів: єдине, що мало значення, — за вікном її авто летів сповнений підліткового шарму Київ, розхристаний і незграбний під квітневим сонцем, летів Володимирський узвіз і сосни на Ново-Обухівській трасі, він скасовував усі плани та переніс свій рейс на кілька тижнів. І в якийсь момент Елайджа ніби збоку побачив двох не надто молодих людей, які чи не вперше в житті разом танцювали — повільний танець у полудневій кімнаті, в однакових халатах із нашитим логотипом готелю.

Цього вечора Елайджа есемескою повторив свою пропозицію восьмирічної давності: «Ja ne khochu prokynutysia cherez 10 rokiv z vidchuttiam, shcho prosrav svoje jedyne korotke zhyttia, bo robyv vse tak, jak toho vymahav common sense». Та й що йому втрачати, зрештою?

Ванда відповіла нервово та іронічно, відклавши розмову до наступної зустрічі.

Того року Елайджі пощастило на небо. Стрімке грозове або темно-сіре, підсвічене сонцем, безкінечний екран весняних присмерків над Контрактовою площею у Києві, глибоке синє над Дніпром, коли вони з Вандою поверталися в місто, сіро-рожеві київські ранки — Елайджа не міг надивуватися, яким неймовірно мінливим воно стало цього року, мовби поспішаючи, поки він тут, продемонструвати кожен можливий візерунок, показати все, на що здатне.

Зранку він працював у кав’ярні на Подолі, із завмиранням серця відкривав есемески від Ванди, в яких вона вибачалася за спізнення, і тоді він радів хвилинам додаткового очікування, можливості насолодитися усвідомленням реальності того, що з ним відбувається. Або вибачалася, що не зможе зустрітися, бо у неї термінові зйомки, треба вирішити якісь справи малого, завезти кудись там чоловіка, і все у нього всередині судомно стискалося, він ловив себе на призабутому відчутті самотності, надії і свободи, і навіть за сумніші дні був їй вдячний. Іноді йому здавалося, що в такі моменти все якось чесніше і гостріше. Можна було зустрітися зі старими друзями, які робили йому неймовірні подарунки: показували Київ з Володимирської гірки, возили на Печерськ, де можна було купити каву в паперових стаканчиках, курити і дивитися на лівий берег Дніпра зі Співочого поля, або на «Міст поцілунків», вони водили з ним козу, пригощали веґетаріанською кухнею та голандською травою. Їхня доброта змішувалася з його гіркотою, саме тоді він усвідомлював, що це — єдина можлива опція для нього у цьому місті. Ванда таки нічого не змінюватиме. Всі його вечори належатимуть тільки друзям.