Шеф кілька разів делікатно підводив його до розмови про планування кар’єри. З усього було помітно, що шеф не в захопленні від того, як Елайджа забив на планування кар’єри хуй. Термін його волонтерської роботи скінчився, останні півтора року він стрибав від проекту до проекту, щось мутив із голандцями, розпорошуючись та не надто переймаючись тим, куди це його приведе. Іноді здавалося, що він хоче залишитися тут назавжди, тут, де неможливо нічому путньому навчитися, хіба корупції. Молодому чоловікові давно час переходити на нормальні стандарти, можливо, вступити на програму MBA, його східний досвід навіть може видатися цікавим і стати неабиякою перевагою на співбесіді.

Елайджа слухав ці нарікання в пів-вуха, але вже не міг позбутися неспокою й бажання вирватися хоч кудись, просто аби щось змінити, зрушити воду безнадії. Це місто себе вичерпало, він взяв усе, що міг, і доки довколишня дійсність не стала пародією на саму себе, треба тікати. Принаймні, він завжди пам’ятатиме її як найкращі часи у своєму житті.

Елайджа вирішив, що час настав. Він вирішив їхати додому.

У паризькому аеропорту Charles de Gaulle він відчув майже забуту повноту запахів, жвавий рух, перед ним дослівно був цілий світ, тут же, у цій транзитній зоні, й зосереджений: ось він, від аксесуарів Hermès у duty free до індійських програмістів із дешевими торбами на шляху до свого кращого майбутнього, світ сповнений елеґантних жінок та безлічі можливостей, так ганебно ним недосліджений. Він таки прийняв правильне рішення.

From: [email protected]

To: [email protected]

Tue, October 1, 2000

Subject: the most important lyst ever

Ja shche kilka tyzhniv nosytymu na plechakh ves Atlantichnyj ocean jakyj nas teper rozdiliaje.

Khocha jak by ja inakshe zrozumiv jakyj velykyj vin je? Оtse j vazhlyvo.

U nas mohlo by buty inshe zhyttia. Ne krashche, ne hirshe — prosto inshe. Zdajetsia, ja joho todi j prozhyv, prolitajuchy nad Atlanticoju.

Tvij Elijah.

Що змінилося в її житті? Хіба відрізняються її дні тепер від тих, що протікали собі тиждень, місяць, рік тому? Яка різниця, чи є він у цьому місці, все давно закінчилося, вони навіть устигли вжитися в цей новий режим — десь перетинатися, не накидуючись один на одного за першої можливості, бути поруч, але без пристрасті, вони звикли до спокою. Чи має вона чим йому дорікнути? Що цьому американському хлопцеві тут ловити? Це ж насправді його світ починається за цим темним і непривітним кордоном за кілька десятків кілометрів від Львова — той, у якому все відбувається, а не лише обговорюється, той, з якого до неї долітають лише відгуки, відблиски, відбитки, завжди щось, що могло би бути її, але вже ніколи не буде.

Ванда зробила те, що робила завжди: найбільший біль перетворювала на іронію, судоми в горлі — на елеґантний жарт, кидала біль під ноги, розпорошувала на дотепи. А коли звук на моніторах був особливо потужним, видихала і давала болю себе розчавити. Якщо глибоко вдихнути, біль легше витерпіти на видиху, її Формалін навчив.

Елайджа зробив усе, що міг. Він був усіма її мріями. Її орґіями, які не відбулися і вже не відбудуться. Він був її кокаїновими польотами та божевільними алкогольними ночами, яких вона ніколи не знала: вона, звичайно, фіґова мати, але не настільки, щоб уже зовсім пускатися берега. Він був її невідіграними концертами і неподоланими шляхами, фестивалями, на які її не запросили, туманними дорогами, якими вона ніколи не їздила, величезними містами, які їй уже ніколи не підкорити, вогнями мотоциклів, які не світитимуть їй уночі, і вогнями стадіонів у далеких краях, вогнями феєрверків на її честь і вогнями злітних смуг в усіх найбільших аеропортах, її славою на усіх материках, зорями, під якими вона грала, і зорями, які її не бачили, запахами екзотичних країн, любов’ю і вдячністю цілого світу. А це не так уже й мало.

Раптом зблискує сонце у коньяку — й ось тебе вже затягує у тунель, повітря свистить у вухах, повз проносяться роки, на іншому боці того зблиску зовсім інший вечір, сповнений по вінця відчуттям новизни, трепетом, спазмами, і ти знав — ти тоді, тоді знав! — що ця хвиля доб’є аж до сьогодні, ось ти її тут і зловив, на іншому боці, це коливання повітря, воно долетіло через десятки літ і зим. Елайджа повернувся до вікна: ось ще один передзахідний зблиск, цього разу у небі з-за крони височезної тополі, зовсім як того разу, коли ти маленьким хлопчиком уперше це помітив — як сідає сонце за кронами дерев, і всі обіцянки світу у цих останніх яскравих зблисках, всі тисячі вечорів, які будуть попереду. Ти й тоді, того першого разу, знав, як розриватимуть вони легені, розсмакував їхню гіркоту, не міг уявити жодної конкретної деталі, але знав, що це буде ще крутіше, ніж тепер, коли ти сидиш на дереві, у тебе брудні руки і брудні обдерті коліна, і плями на шортах, і шкіра пахне вітром та сонцем. І потім ці вечори наставали, у різних країнах, на різних континентах, вони відбувалися, ось ще один, обіцяний тобі колись, коли тобі було шість чи сім, і ти дивився, як сходить до тебе з дерев синій, просякнутий світлом і листям, вечір.

Яким нескінченно довгим був цей день, як багато було заархівовано ландшафтів, запахів і облич! Ця дорога зранку видавалася нескінченною, але Елайджі було шкода, коли вони вже опівдні під’їхали до Тернополя. Вокзал, повз який вони проїжджали, зблиснув у його голові флешбеком, Елайджа завагався, але таки вирішив не розповідати Тарасові дивну історію, в який він виглядав, м’яко кажучи, альтернативно обдарованим. Був пізній сніданок у ресторані з відбивними та грибним жульєном (зелений оксамит, позолота на дзеркальних рамах та маринарці офіціанта зі спитим обличчям — Фонд пропонував Елайджі усе найкраще), знайомство за цим пізнім сніданком з учасниками тренінґу, пересолоджена кава, ліниве перебазування у конференц-зал, лінива перша сесія, схоплення ритму після кава-брейку (знову пересолоджена кава), випадковий погляд на себе в дзеркалі — щось було нове впродовж якоїсь частки секунди, хоча жестикуляція — як завжди, ну, трохи пом’яте обличчя, з ким не буває, може, блиск очей від недосипання, може, шкіра пересихає від місцевої води, але загалом якийсь він став виразніший, як буває на фотографіях кількарічної давності. Після тренінґу — коротко в душ і знову на протокольний захід, обов’язкова вечеря з учасниками, плюс запрошені гості з облдержадміністрації та міськради.

— Дорогі краяни! Шановні гості! — секретар міськради намагався транслювати Елайджі свою приязнь, як це роблять імениті професори, звертаючись до талановитих студентів-першокурсників. — Я пропоную виголосити цей перший тост за те, що вперше за багато років ми маємо у цьому місті справді український бізнес. Ми, влада, зі свого боку, вживаємо заходів до максимального поліпшення умов роботи національного виробника товарів та послуг. Ми усі добре пам’ятаємо, якими важкими були часи, коли увесь бізнес контролювали з Києва й усе належало представникам олігархічних кланів — столичних, а то й так званого близького зарубіжжя. Тепер ситуація змінилася: місто перебуває під цілковитим контролем наших, українських, тернопільських бізнесменів…

— Що він має на увазі? — тихенько перепитав Елайджа у Тараса.

— Напевно, що пацани з Києва нормально діляться й не вимахуються.

— …вікові традиції українського бізнесу побудовані на християнському уявленні про благополуччя…

— Знаєте, як його призначили? — крізь зуби спитав Тарас Елайджу.

— Кого?

— Ну, секретаря?

— Чекайте, це, здається, щось на зразок спікера?

— Ага.

— Ок.

— Він працював фотографом, ну там трохи для наших, трохи для ОДА, трохи весілля… Ну, й у списку був.

— … і спільними зусиллями збудували церкву Покрови. Наші українські підприємці регулярно дослухаються до потреб громади…