«Цих би хлопців відмити, одягнути й хоч завтра на MTV», — подумав Елайджа і трохи засоромився цієї думки, бо зловив себе на тому, що стосовно Ванди він такий певний не був (а вона ж якраз і належала до тих львівських сирен із цього серединного в’язкого світу). Їхні тексти були по-підлітковому смутними та пафосними, не завжди доладними, навіть Елайджа розумів, що це не така добра поезія, як у «Галогенів», і Дін не співав так добре, як Ванда, але вкладав у спів усю свою приреченість, що її тепер побачив Елайджа. «Справді, або вирветься, або нєжилєц», — подумав він наприкінці концерту.

— Що, пацани, вставили вам? — власник клубу Марек штовхнув Формаліна плечем.

— Добрі. Незіграні, але добрі, — похмуро буркнув Формалін.

Поки Дін та його група біля сцени приймали вітання, цигарки та келишки коньяку від прихильників, Елайджа намагався вловити, що саме в них змусило його відчути невідворотний зсув, закінчення однієї епохи та початок іншої. О’кей, вони були молоді, модні, подекуди з тату й пірсинґом і, судячи з музичних цитат, дуже просунуті, а водночас відверто невипещені, не схожі на тих хлопців, переважно з діджейської тусовки, кого Ванда називала мажорами. Вони виглядали дорослими і відчайдушними, ніби до всього у цьому житті готовими, ніби їм уже не було що втрачати. Вони ще не мали за спиною жодного компромісу, і їхні вірні фани також ще не мали, тут і тепер була їхня зоряна година, вони тримали цей момент за яйця, й усі юні душі довкола були їхніми, вони говорили з ними про щось таке, що було недоступне старшим і Елайджі зокрема.

Почалася дискотека, франківський літератор кудись зник, інші друзі теж порозповзалися — хто на більярд до сусідньої зали, хто звалив додому, Ванда чмокнула його в щічку й поїхала на нічний ефір. У натовпі Елайджа побачив знайомого юриста — Толічка — з новою дівчиною. Толічек майже завжди обирав той самий тип дівчат: веселих татових доць із заможних російських та єврейських сімей. За спостереженнями Елайджи, такі дівчата завжди, бодай у дитинстві, займалися тенісом, їздили на літо в Крим та Одесу до родичів і знайомих, у них було міцне, не на свій вік розвинуте, тіло, сяюча здоров’ям засмагла шкіра, вони були балакучі, дуже тверезі у судженнях, радісно танцювали, з апетитом їли і не мали в собі ані манірності, ані смутку, ані чуттєвості. Точніше, у них не було того схожого на підземну течію внутрішнього сексуального коливання, яке Елайджа бачив у більшості інших тутешніх жінок. Вони рано і відважно відкривали для себе секс і після цього трахалися, як крільчихи — регулярно, завзято й весело. З усіх типів, які Елайджа бачив в Україні, вони були найбільше схожі на американок: певні себе, з відбитком матеріального достатку, розсудливі й оптимістичні.

Толічек був на голову нижчий за більшість із них і абсолютно не належав до типу чоловіків, яких батьки дівчат воліли би мати за родичів. Він умів танцювати у клубі до четвертої ранку і о восьмій уже бути на роботі, один розважати цілу компанію київських аудиторів, робити нахабні компліменти жінкам, вічно ночувати десь по знайомих і подобатися навіть тим, кому його робота з тих чи інших причин приносила неприємності. Батьки дівчат цього потенційно проблемного зятя толерували, розуміючи, що їхні мудрі дівчатка врешті за Толічка заміж не захочуть.

— А ми з Лєночкой на тебе дивимося цілий вечір, — знаючи проблему Елайджи з російською, Толічек старанно підбирав українські слова.

— Да, ты нам очень нравишься! — грайливо закинула голову й розлилася сміхом Лєночка. — Будешь с нами танцевать?

— Прошу?

— Ми вирішили, що ти у нас сьогодні будеш королем вечора.

Лєночка і Толічек весело подивилися на Елайджу. Він не був певний, чи правильно зрозумів їхнє запрошення, але таки не наважився сказати вголос те, що відчув у їхньому компліменті. Вони його безперечно збуджували, але він не до кінця розумів, про що їм ідеться. Чи вони справді мріють залучити його у свій веселий і відвертий секс, продовжуючи в такий спосіб вечірку, вивершуючи те, з чого вона була сплетена: жести, рухи, вигини й погляди, що ніколи нічим не закінчуються, але вкупі створюють відчуття спільного радісного, як у підлітків, напруження? А чи вони просто щедро випромінювали довкола щастя й еротичний шал і несвідомо прагнули обдарувати ними його пригнічене, нетрахане єство.

— Ну, ми тут десь будемо, — посміхнувся Толічек і потягнув Лєночку за талію у натовп.

— Красавчик! — нібито до Толічка голосно просміялася Лєночка.

Елайджа ще деякий час втикав у двозначність їхньої пропозиції. Можливо, вся справа у тому, що віднедавна він почав відчувати на собі ознаки посиленої уваги. Точніше, не тільки на собі, але й на інших молодих та симпатичних хлопцях. Невже раніше він цього не помічав? І погляди, і жадібні очі, і нервові рухи. Інколи йому хотілося кричати, втекти, сховатися — тільки би не відчувати цих вібрацій під светрами і джинсами, під костюмами і сукнями, не бачити цього масляного блиску очей і пальців, цих поправлянь краваток і дружніх обіймів. Елайджа почав думати, що, напевно, ніхто, крім нього, не зауважує цього, що він перетворюється на героя фантастичної оповіді про відьмацькі польоти: вип’єш якусь їхню хуйню, а потім бачиш, як твої знайомі трахаються з козлами. Навіть трохи круто, коли тільки не закінчується дуркою й антидепресантами. Чому він раптом став чутливим до цього липкого відчаю довкола, а від жіночої уваги йому найчастіше хочеться проблюватися і помитися?

Елайджа і Тарас виїхали з Франківська дуже рано. Ранок — найсмачніша частина доби, приємніша надворі, ніж у ліжку. Туман, свіжість і не зіпсута картинка довколишньої дійсності — якою б вона була, якби нам вдавалося не псувати її собою.

Вони нестерпно довго виїжджали на окружну дорогу. Тарас говорив без упину, жваво коментував учорашній вечір, будівельний бум у Франківську, обсяги грошової маси, що надходить у регіон через WesternUnion, себто від заробітчан, гірськолижні курорти в області, нелюдські ціни на гірськолижних курортах, нарікав на лінивих гуцулів, на те, що народні сувеніри, які продають при дорозі туристам, уже виготовляють у Китаї.

Невиспаний Елайджа не витримав і попросив заїхати десь на каву. Придорожні генделики у будь-якій країні світу створюють ілюзію найсправжнішого та найважливішого місця. На відміну від міських кав’ярень, вони не є театром, вони не є місцем, куди люди приходять миритися зі своєю ідентичністю (я — це я, бо кожного ранку читаю газету та п’ю свій еспресо саме тут, серед собі подібних), ані туристичними крапками, де повітря аж іскрить від напруги — так усі очікують один від одного імітації щастя та розслабленості: переповнені краси та насолоди, такі місця змушують людей відчувати себе щасливими, всі намагаються прибрати належного вигляду, кожен думає, що це тільки він дуже старається насолоджуватися цим моментом без планів, поспіху, соціальних обов’язків, цим щемким поєднанням цинамонових, дерев’яних та лакричних запахів, хвиль парфумів і döner-ів, шарів світла та вуличного гомону, — натомість усі інші направду кайфують, а не прикидаються. Кожен у святковому натовпі відпрацьовує свою роль у цій виставі, десь на глибині ховаючи свою гіркоту від того, що не вдалося втрапити в резонанс із загальним відчуттям щастя та безтурботності. У придорожніх генделиках раді всім. Більшість заїжджає сюди, аби більше ніколи не повернутись, тому до клієнтів тут ставляться поштиво — вони мають щось від мертвих: беруть свою каву і зникають у великому світі, й ще невідомо, чи цей великий світ взагалі існує.

Тарас тим часом рулив до прикрашеного різдвяною ілюмінацією одноповерхового будиночка, оточеного мокрими дерев’яними столиками. Він нагадував Джеймса Бонда: його всюди впізнавали офіціантки, бармени та барменки, вахтери та непривітні чоловіки бандитського вигляду. Офіціантки при цьому розпливалися в усмішці, а барменки особливо привабливо спиралися бюстами на ляди.