Переважна більшість «урочистих засідань» відбувалася в театрі. Так, саме в театрі, там, де сьогодні увечері накручені Маульвюрфом актори проговорюватимуть твій вар’ятський текст, твій геніальний текст, твій вистражданий, виболений, твій постмодерний, приховано стьобний, твій сякий-перетакий і ще якийсь там текст. Споруда театру сьогодні не зовсім та сама, бо він, театр, горів десь у другій половині сімдесятих, а потім довго відбудовувався. Та все ж – це театр, і тоді він час від часу робився вмістилищем кращих представників народу, який населяє місто та околиці. Кілька разів на рік «ровенчани», вони ж «рівняни», вбиралися у святковий одяг, видобувши його у надрах шаф, відчистивши й відпрасувавши. В інтервалах між урочистими зборами театр досить регулярно повнив свої безпосередні функції, ставлячи п’єси й граючи їх перед повним залом петеушників або ткаль з льонокомбінату, яким квитки задурно забезпечувала профспілка. Після завершення їхнього виступу «сімку» заводили в котрусь із кімнат чи гримерних за сценою і вручали кожному по коробці дорогих цукерок виробництва місцевої кондфабрики «Червона зірка» – «Червоний мак», «Каракум» або навіть «З лікером». Автобус № 22 від театру в бік Московської у вечірній час ходив погано, і тому худенька постать тонкошийого вухатого підлітка з коробкою цукерок, затиснутою під пахвою, здебільшого чимчикувала швидким кроком пізньовечірнім парком, майже підбігаючи від одного ліхтаря до іншого. Уляна, яка мала тоді рочків 3—4, вже просікла, що з таких пізніх відсутностей брат зазвичай повертається з гарною здобиччю, і всіляко намагалася не заснути, дочекатися Шлоймика, всупереч наполегливим спробам батьків приспати молодшу дочку.
За чахлими, приземкуватими каштанами у видолинку розпласталися понад землею розкарячені верби – по них було так зручно лазити, граючися в індіанців після перегляду чергового дедеерівсько-югославського вестерну з Гойко Мітичем, замінником чи, швидше, – предтечею Арнольда Шварценеґґера для радянських дітей сімдесятих років. Ці захоплюючі забави тривали, аж поки товстий Ігор Юрковський не зламав собі руку, перестрибуючи з дерева на дерево. «Не долетів, бідака», – підсумувала Шлоймина мати, довідавшись цю новину.
Але не щоразу Шлойма повертався нічним парком в самотині. Інколи поруч із ним ішла Обля.
Обля, Олена Бляшана, вчилась у «російській» одинадцятій школі й була на рік старшою від Шлойми. Вона мала дзвінкий, чистий голос і також входила до «сімки». Невисока, проте рано й гарно розвинута дівчина, виходячи на сцену, не без певного задоволення ловила на собі захоплені погляди молодших членів президії. Її трішки приземкувата постать на міцних повнуватих ногах, увінчана русявою голівкою з кирпатим носиком, вочевидь, будила в партійцях якісь приємні асоціації, навівала їм спогади з буремної комсомольської юності.
Батьки в Облі розлучилися, коли дівчинка йшла до першого класу. Мати, вчителька початкових класів, іще рік-два попрацювала за інерцією в школі, а потім, втомившись існувати з підростаючою дочкою на 120 карбованців у місяць, влаштувалась провідницею на поїзд Ковель – Москва. Батько, перспективний лікар-нейрохірург і фанатичний бітломан, віддавши щедру данину зеленому змієві, врешті знайшов душевний спокій на посаді патологоанатома Ровенського міського моргу. Роз’їхавшися з дружиною, Ігор Бляшаний виписав із села стареньку матір і замешкав з нею в двокімнатній хрущовці на другому поверсі, просто над аптекою, поряд з магазином «Білий лебідь». Тож коли Оленчина мати від’їздила у більш як сорокавосьмигодинний рейс, дівчина ночувала в батька й бабусі. Таке траплялося практично щотижня, й саме тому час від часу Шлойма перетинав парк пізнього вечора удвох з Оленою, несучи під пахвою не одну, а дві коробки цукерок. Якоїсь весни, після урочистих зборів до 1-го, а за тиждень – і до 9 травня ці вечірні прогулянки раптом набули нового, незнаного доти для Шлойми забарвлення. Він тоді закінчував сьомий, а Олена відповідно – восьмий клас. Тридцятого квітня збори таки добряче затягнулися, а вже після їхнього закінчення «сімку» ще добряче помаринували в передбаннику банкетного залу, доки вручили традиційні коробки «Червоного маку». Шлойма з кількома приятелями встиг покурити, замкнувшись у кабінці чоловічого туалету, а до Облі у цей час не без успіху залицявся другий секретар міськкому комсомолу – слизький на вигляд чорнявий парубок, який саме перебував у «критичному» для комсомольця віці двадцяти восьми років. Йому без особливих труднощів вдалося затягнути товстоногу піонерку-комсомолку до театрального буфету й там почастувати її пивом і сухим вином з шоколадкою. І за годину по тому, вже йдучи парком, Шлойма здивовано позирав на розпашіле Облине обличчя, слухав її хихотіння з його простеньких дотепів, яке поступово переросло у хихотіння й зовсім без причини. Вже дійшовши до свого будинку, Обля затягла Шлойму в під’їзд і там, одразу за вхідними дверима, на сходах, вхопивши за голову, раптом смачно поцілувала губи в губи, потім відсторонившись, кілька секунд задоволено вдивлялась у його ошелешене обличчя, після чого, вихопивши у Шлойми з-під пахви належну їй коробку цукерок, зі словами «Хороший мальчік» швидко вознеслася сходами на свій другий поверх, залишивши майбутнього письменника у вирі розбурханих почуттів.
Після того, повільно бредучи останні два квартали до свого будинку, Шлойма аналізував пережиті почуття: ну проникла вона тобі язиком у рота (словосполучення «ротова порожнина» він тоді ще не вживав), ну щось там покопирсалась. Зуби волого цокнулись об зуби. Але від чого тут кайф і до чого тут кайф?.. Та й чи відчув ти кайф хоч якийсь? Слід зізнатися – таки відчув. Хоча у чому саме він полягав, пояснити собі ти не міг. Явно – не у контакті слизових оболонок, – цього, останнього терміна він ще теж тоді не відав.
Спинившись посеред алейки, Шлойма дістав з кишені пачку «Ґалуазу» й зазирнув досередини – іще з десяток сигарет стриміло звідти жовтими фільтрами догори. Взявши одну до вуст, Шлойма почав шукати по кишенях запальничку, а поглядом – місця, де можна було би присісти.
Онде, метрів за тридцять, край алейки вкопана лавочка, ще й дошки не всі у ній повиламувані. Тільки спершу слід її помацати, обдивитися, бо паркова мебля, схоже, нещодавно пофарбована. Он і ціла шпальта газетна прилипла, постелена зверху на фарбу, вже порядно вижовкла на сонці – «Україна оновлена», київська газетка, в Західному Рівному її ще попошукати по кіосках. Заголовки стріляли в очі своєю переконливою недоречністю – «Піднімемо престиж вітчизняного виробника», «Переговори в Криму – ще один крок до зміцнення українсько-російських взаємовідносин», «Хроніка жнив», а у правому нижньому куті – ти бач! – оголошення, чи й не рекламне: «Мимська фабрика молочних і кондитерських кремів проводить конкурс романів і п’єс „Кремація слова“. Конкурс проходить під патронатом ЦК КП СРУ. До розгляду приймаються рукописи художніх творів, що раніше не друкувались і не ставилися. Переможці отримають достойні грошові винагороди (500– 1000 крб.), а їхні твори будуть опубліковані великими тиражами й поставлені у провідних театрах СРУ. До участі в конкурсі запрошуються домогосподарки, учні шкіл та ПТУ, особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Професійні письменники та особи з вищою освітою до участі в конкурсі не допускаються…» Далі текст оголошення уривався – між дошками лави зяяла тріщина. «Бувають же ж, блін, моменти у житті. От їй-бо, взяв би участь у цьому конкурсі, хоч би й під псевдонімом, від імені якоїсь домогосподарки…»
Сигарета догоріла вже до середини, обвиснувши довгим сірим хоботком неструшеного попелу. Шлойма відвів погляд від газети, на якій сидів, подивився понад деревами у бік вулиці Кузнєцова, в бік будинку, де колись мешкала Обля. Облин батько, Ігор Бляшаний, знайшовши спокій душевний на посаді патологоанатома міського моргу, мусив відбувати там цілодобові чергування – двічі або й тричі на тиждень. Олена, живучи здебільшого у батька, в такі дні носила йому обіди або вечері – літрові слоїки з гречаною кашею, вермішеллю чи картопляним пюре, придавленим згори кількома котлетами. Якогось дня, все тієї ж самої весни, у сьомому класі Шлойма спускався донизу вулицею Бєлінського, теліпаючи в руці сітку-авоську з двома сифонами, що їх можна й потрібно було заправити у віконечку з тилу від магазину «Білий лебідь». З балкона другого поверху, що виходив у внутрішній двір, хтось махнув йому закличним жестом. Примружившись проти сонця, Шлойма розрізнив Облину постать у світлому халатику, яка, перехилившись через мотузки з білизною, щось намагалась комунікувати йому. Підійшовши під самий балкон, Шлойма запитально задер голову прямо під сонячний зайчик, що бив з відхиленої кватирки. Облі він майже не бачив, чув лише її голос зі сліпучого пучка світла:
