проживаючий у м. Ровно, зах1дний сектор, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45. Ровенське обласне управл1ння зовн1шньо1 та внутр1шньо1 м1грац11 населення повідомляе Вам, що, зг1дно з тристоронн1 м договором про статус Зах1дного сектора м. Ровно та відпов1дно до граф1ка роботи пропускних пункт1в, Ви маете право на 1-денне (одноденне) в1дв1дання м. Ровно у четвер 17 вересня з 10 год. до 19 год. Пропускний пункт № 1 на вул. Лен1на працюе з 10 год.
Старший 1нспектор
Ровенського ОУЗВМН
Нерозбірлива закорючка
(Колтунець)».
Перебігши листа очима, Шлойма похапливо зиркнув на годинника з календарем на циферблаті: Sept. 17 Turs. Так, це сьогодні. До всього ще бракувало лише цієї поїздки. Але їхати треба.
Запихаючи листа з конвертом до кишені, письменник Шлойма Ецірван майже бігцем вискочив з під’їзду, скрунув ліворуч і, перетнувши проїжджу частину вулиці Полуботка в тому місці, де вона з’єднувалась з коротюсінькою вулицею Правди (при тому, що вулиця Свободи залишилась у східній частині міста), перед тупим носом тролейбуса третього маршруту, обминувши каналізаційного люка з яскравою оранжевою кришкою, збіг асфальтованим пандусом до службових дверей міського театру. Там він привітався з черговим і, пройшовши через коридор, службовим ліфтом піднісся на третій поверх, де одразу напроти ліфта знаходились приймальня і кабінет головного режисера. У кабінеті на Ецірвана чекав гостьовий (запрошений) режисер, світило західноєвропейської сцени Георг Маульвюрф, схиливши свою лисо-розпатлану голову на руки.
Коли Шлойма увійшов, гостьовий (запрошений) режисер підвів йому назустріч обличчя з очима, повними страждання.
– Морґен! – гукнув йому з порога Шлойма.
– Тобрий… ранок! – з паузою поміж словами озвався Маульвюрф. – Ми з тобою тобре посиділи фчора… Туже тобре…
– Я трохи захопився, вибач. – Шлойма хотів одразу скінчити з «розбором польотів». – Може, й не треба було тієї… третьої пляшки…
– О-о-о! – Маульвюрф закотив очі під лоба й знову опустив голову на стіл. За кілька секунд він підвів обличчя, вже дещо спокійніше. – Сарас має прийти Ісабелла. У нас остання консультація. Ти хотофий?
– Я хотофий… – Шлойма не хотів тягнути, він вирішив одразу й остаточно прояснити ситуацію. – Георгу, я оце щойно отримав дозвіл з того боку. Ну, з Ровно, розумієш? Дозвіл на відвідання моєї родини. І це має бути сьогодні. Георгу, якщо я тобі… якщо я не конче мушу бути присутнім…
– Ти нітшого мені не мусиш, – так само з натугою в голосі відказав йому гостьовий (запрошений) режисер. – От тільки… Гаст ду альказельцер?..
В цю мить двері кабінету протяжно рипнули і в них з’явилася Ізабелла Штольц – прима південнонімецької сцени, молода зірка театрів Баварії та Баден-Вюртембергу.
– Гальо-о! – проспівала вона, широко всміхаючись і водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.
– Привіт, – поспішно відповів їй Шлойма й переадресував до неї питання-прохання Маульвюрфа. – Може, ти маєш алказельцер?
– О, йа, йа, натюрліх. – Ізабелла з розмаху шваркнула об стіл своєю сумочкою, від чого та розкрилася навстіж. «Скільки-то всякої всячини вміщається у жіночих торбинках», – подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла між ключів, пудрениці, кількох тюбиків губної помади, пачки серветок, якихось квитанцій та іншого мотлоху знаходить нарешті таблетки у сріблястій обгортці. – Бітте, – простягла вона їх Шлоймі.
– Це для Георга, – кивнув Шлойма, й актриса простягла ліки режисерові. Той поклав їх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потім підвів погляд на Ізабеллу й Ецірвана:
– Сітайте, чого стоїте?..
Ізабелла присунула собі стільця, сіла на нього й почала згрібати назад, до сумочки витрушені на стіл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неї за спиною, видобув з пачки сигарету. «Вже третя сьогодні», – відзначив собі подумки.
– Я фчора виставиф остаточно ліхт… топто світло. – Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки і тепер, дивлячись на вміст посудини, повільно ворушив губами. Потім залпом вихилив усе до решти і втупився своїми світлими очима кудись у далечінь, за вікно. – Отше, ти хочеш їхати туди?.. – вказав він кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю «Театральний-Редіссон».
– О! Вас іст льос? Що діється? – жваво закрутила Ізабелла своєю гарною голівкою. – Хто їде туди?
Українську вона опанувала ліпше від Маульвюрфа, бо мусила грати тією мовою на сцені. Тому відмінки в неї майже завжди збігались, а німецький акцент був ледь-ледь відчутним.
– Він хотче їхати туди… – Маульвюрф уже трохи живіше ворушив язиком. – Він отримаф дозвіл на ф’їзд. На фітфітання своєї ротини…
– О! Пріма!.. – радісно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано їх округлила. – Але ж… але ж там… ти можеш не повернути… ся звідти…
– Ну ні-і… – протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. – Я їм нічим не насолив, та й взагалі. Навіщо я їм там потрібен?
Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею і випустив (таки ротом) зайве повітря. Шлойма подивився на нього розуміюче – самого щойно попустило.
– Тоді ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфітло і пітігнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв «штше») – я снайшов отин цікавий хіт… я мушу с фами потілитися…
Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. «Цікавий хід» у день прем’єри, коли все вже підготовано, багато разів перевірено, підігнано й відшліфовано. Тоді це має бути і справді щось надзвичайне або незвичайне. Тим часом Маульвюрф підвівся з-за столу.
– Тож мусите йти сі мною! – прорік він досить велично й попрямував до дверей.
Ізабелла підвелась, і, трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повісивши її на спинку стільця. Шлойма пішов останнім. Маульвюрф котився попереду й, натиснувши кнопку ліфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли двері ліфта зійшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дістав з кишені маленького ключика і встромив його в одну з кнопок на панелі, знайшовши відповідну шпарину. «Дивно, я ніколи не звертав уваги на те, що у ліфті театру є ще й така кнопка», – подумав Ецірван, спостерігаючи ці маніпуляції. Тим часом кабіна ліфта рушила униз, та рухалась трохи довше, ніж звичайно, їдучи до першого поверху.
– Ми їдемо у підвал… – чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очі під лоба й перебігаючи поглядом зі Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. – Навіщо?
– Так! – Маульвюрф усміхнувся. – Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе і є мій неспотіваний хіт. Закольотники у тругій стсені с’являтимуться не з-за лаштункіф, а с-піт семлі, с-піт сцени. Я тсе притумав уночі… – Режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. – Після того, як пішоф від тебе.
– Ти ще міг думати про постановку? – Шлойма не прикидався, він був щиро здивований.
– Я уфесь час тумаю про тсе. – Маульвюрф прибрав посмішку з обличчя, а ліфт зупинився і відчинився.
Перед ними лежав підвальний коридор, давненько і брудненько штукатурений, із запилюженою цементною підлогою. Режисер впевнено пішов уперед, звернув за ріг, у довше коліно підземелля, і пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бігти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементній долівці, роззираючись то під ноги, то навкруги. Праворуч у стіні виявились металеві двері з непрозорим віконцем і номерним замком на них. «Прямо сейф якийсь, а не двері, – встиг подумати Шлойма та ще вхопити краєм ока англомовну табличку, що починалась великими літерами „ATTENTION!“. – Ото вже європеїзація, чорти її хапай, через присутність у місті двох сотень чужоземних – ха-ха, переважно польських – солдатів навіть у підвалах театру вже з’являються написи їхньою лінґва-франка…»
Тим часом вони вже досягли кінця коридору. Маульвюрф потягнув на себе ще одні залізні двері, й усі троє опинились у великому кубі майже порожньої зали, де лише попід стінами стояло кілька дерев’яних лав, а металеві сходи вели кудись під стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й, показавши очима на люк угорі, урочисто прорік:
