Але щоб зостатись непоміченим, зараз найкраще буде піти саме тут, угору, по схилу.
Видряпавшись на пласку вершину пагорба, він обтріпав штанину, до якої причепилось кілька сухих реп’яшків. Англійські лаковані мешти запилюжились і вже не відбивали сонячного сяйва своїми тупими носаками. Ну й нехай – на жодне прийняття тебе тут сьогодні не запрошено. Відщипнувши двома пальцями останнього реп’яха від вельвету, Шлойма побрів схилом праворуч, до сіро-червоних стін п’ятої школи, які просвічували неподалік, за тополями. Школу цю, пам’ятається, збудовано у формі не зовсім симетричної літери «Н», за однаковим проектом із твоєю рідною вісімнадцятою. Вниз, до загостреного викруту стіни вели широкі бетонні сходи, обсаджені невисокими вербами, які вже трохи покоричневіли під вересневим сонячним промінням. Самотня жіноча постать підіймалася сходами угору. Коли вони порівнялися й зустрілися поглядами, обличчям жінки перебіг подив, змішаний з переляком, який за мить змінився розгублено радісною посмішкою:
– Шлоймику!
Сестра Уляна широко розвела руки в зеленкуватих бананових рукавах демісезонної куртки й застигла, все ще трохи вагаючись. Та це таки був він. Уляна лизнула брата у щоку й знову повторила: «Шлоймику!..»
– А мати сказала, що ти на роботі.
– Я… Я й була на роботі. Звідки ти? Надовго?
– Дозвіл на відвідання маю, на один день. Сьогодні, до вечора. Я там, у мами подарунки лишив, і тобі, й Миколі, й Ількові.
– А Ілько у школі, друга зміна. Вже шостий клас. Він так виріс… – Уляна показала долонею десь на рівні своїх очей. – Слухай, Шлоймику, вас так там лають, у підручнику з укрлітератури за 10-й клас, там у самому кінці є розділ коротенький про сучасну літературу. – Сестрі явно кортіло поговорити про все одразу. – Так там і тебе, і Андруховича згадують, і того, Неборака… Шлоймику, може, ходімо до нас? Ми ж тут, поряд, ти не забув, я сподіваюся…
Шлойма озирнувся. З-за сірого куба Дому ідейної роботи по схилу пагорба невпевнено дряпалися дві квадратноплечі постаті, метушливо роззираючись навсібіч і притримуючись руками за хвости вже підсохлого бур’яну.
– А ходімо! – не роздумуючи, вхопив сестру під руку. Йому прийшла до голови ідея, що здавалась майже рятівною. – Від вас таксі викликати можна?
– Можна, звісно, можна, – зраділа Уляна. – Ми тобі й талона дамо.
– Якого талона? – сторопів Шлойма.
– Ой, та ти ж не знаєш. На таксі талона. У нас же воно по талонах. Але ми ними ніколи не користуємось. А Миколі на роботі, в його бюрі талони видають. То у нас їх ціла купа.
Уляна теж зауважила тих двох на далекому схилі й, прикриваючи Шлойму собою (а бахмата зелено-бананова куртка добре надавалася для цього), швидко повела брата попід облупленими стінами школи. До під’їзду її дому вони майже вбігли, відсапуючись, натисли обгорілу пластмасову кнопку ліфта й остаточно отямилися вже у помешканні на сьомому поверсі. Уляна гримнула на плиту чайника й заходилася викликати таксі по телефону. Шлойма підійшов до вікна у вітальні і, не відхиляючи тюлевої запони, просто крізь неї подивився вниз, у двір. Ззаду підійшла Уляна, також визирнула вниз. Двоє квадратноплечих метушилися двором туди-сюди, а потім, присівши на зелену лавку просто перед входом у під’їзд, почали про щось радитися.
– Я викликала таксі до першого під’їзду, – зловтішно прошепотіла сестра, – а це в нас третій. Перейдеш через дах і в першому під’їзді спустишся. Ходімо, іще чаю нап’ємося, таксі буде хвилин за двадцять.
Після чаю Уляна, ще раз визирнувши у вікно, потиху піднялася з братом сходами зі свого сьомого на дев’ятий поверх і вже звідти – на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч ген далеко внизу розкинулися дахи Західного сектора, всіяні сателітними антенами-тарілками, понад ними де-не-де випиналися вежі готелів: «Хілтон», «Маріотт», «Європейський-Гоф».
Уляна перехопила його погляд.
– Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бік. – Уляна сумно всміхнулася. – А квартири з вікнами на захід у нашому будинку отримують тільки співробітники обкому. І ще – дехто з органів. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тільки «Радіо-еф-ем». До речі, ми тебе по радіо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п’єсу розказував. У тебе ж десь прем’єра незабаром…
Та слід було поспішати. Вони пірнули з даху в люк першого під’їзду, збігли до ліфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, ліфт, який саме стояв на дев’ятому поверсі, виявився у робочому стані. З’їхавши донизу, Шлойма залишився в під’їзді, а Уляна визирнула з вхідних дверей.
– Давай швиденько, таксі оно стоїть. – Вона всунула братові в руку якогось папірця і поцілувала у щоку.
Шлойма виступив на півкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в під’їзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабіни. По лампочці були помальовані шашечки, певно, гуашшю – не олійною ж фарбою вони могли бути помальовані. Хоча, якщо лампочку ніколи не вмикати…
Він швиденько гепнувся на продавлене сидіння поруч з водієм і видихнув «Поїхали». «Куди „поїхали“? – перепитав водій, носатий і лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах і картатій тенісці. – І ви ще свого талона не пред’явили».
Шлойма зиркнув ліворуч. Крутоплечі постаті на лавці біля третього під’їзду, щось запідозривши, позирали в їхній бік.
– Поїхали-поїхали, – вже майже благально зашепотів Шлойма до водія, простягаючи йому папірця, отриманого від сестри. – Виїдемо з двору, а там я скажу, куди їхати. Їдемо… Їдемо… – Вся рідна географія разом з топонімікою вмить вискочила кудись із голови. – Їдемо… на Кузнєцова! – сяйнула нарешті назва бодай однієї з вулиць у рідному місті, по сей бік Стіни. Крутоплечі постаті коло третього під’їзду вже потрохи рушили в їхній бік, про щось між собою перемовляючись.
Водій нарешті увімкнув запалення, подивився у дзеркальце, й «Москвич» кількома ривками, з чахканням виїхав з двору.
Випірнувши між будинків поза магазином «Електроніка», вони звернули на Млинівську і, лишивши ліворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленінської й Кузнєцова, яке сьогодні вранці Шлойма вже проїздив, хоча і в іншому керунку, перпендикулярно теперішньому. «Москвич» переповз перехрестя й, з’їхавши ще метрів сто донизу, спинився. Шлойма поліз до кишені. Раптова думка про те, що він не має тутешніх грошей, полоснула по свідомості, але за секунду змінилася згадкою про банкноту в сто карбованців, отриману вранці від митника в обмін на стоєврову.
– Е нє, в мене з таких дєнєг здачі не буде, – роздратовано протягнув водій, та потім, перевіривши купюру на світло, все ж відрахував цілих вісімдесят карбованців здачі, хоча на лічильнику світилася цифра 05.00. – Все, шо в кошельку було, ви в мене вибрали.
Шлойма не хотів сперечатися. Вийшовши з авта, він найперш глибоко зітхнув, намагаючись ввібрати до легень якнайбільше повітря, та відчувши замість свіжості лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збіг сходами у парк.
Ці каштани, ці тополі, ці верби й липи пам’ятають тебе років так із тридцять п’ять. Ну так, до Рівного ви переїхали у шістдесят шостому. Чи у шістдесят сьомому? Тоді, до п’ятдесятиліття Жовтневої революції, міські власті кардинально змінили центр міста. Зруйнувавши кілька двоповерхових кварталів старої, ще польської забудови, заклали площу Леніна з пам’ятником Ленінові ж посередині. За спиною вождя звели кінотеатр «Жовтень», кінотеатр широкоформатний, чим страшенно пишалися й тільки так іменували його в пресі й службовій документації. Зараз це все – потойбіч, за Cтіною. Десь у середині дев’яностих місце вождя зайняв Тарас Григорович, а кінотеатр переназвали «Україною». Але тоді, ще за часів єдиного міста, безпосереднє й близьке сусідство двох великих площ – Театральної та майдану Леніна-Незалежності – змалку дивувало і дратувало тебе, як щось погано задумане і ще гірше втілене.
А парк все той самий – великий, загадковий, притишений. Він вже давно пребуває таким. У сімдесяті-вісімдесяті парк був для тебе багато чим, майже усім: домом – не домом, але – приватним світом. Тебе не можна було назвати «неблагополучною дитиною», з дому ти не втікав, та все ж кожну вільну мить намагався провести тут, у парку. Нормальна реакція дитини лісового краю на відсутність лісу в безпосередній близькості. Парк розпочинався за кілька кварталів від п’ятиповерхової хрущовки, в якій тоді мешкала ваша родина. Шлях до центру міста – якщо не користуватися транспортом – лежав через парк. У парку знаходився каскад фонтанів, танцмайданчик, кінотеатр, атракціони – всілякі гойдалки з каруселями й чортовим колесом. Та перш за все парк був живим організмом, велетенським, зеленим, рухомим. Він дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому міста, він огортав кожного, хто вступав під гіллясте склепіння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бійка, перший дівочий поцілунок – скільки тих ініціацій пройшло в більшості мешканців міста (і в тебе особисто) у затінку цих кущів, на цих нерівно асфальтованих алейках. Повільно крокуючи однією з таких алейок паралельно гранітному парапетові, Шлойма пригадав свої нічні повернення парком додому, на Московську, десь у першій половині сімдесятих. Він тоді ще не писав віршів, але вже декламував, і перемігши на шкільному конкурсі читців, потрапив до «сімки». Четверо хлопців і троє дівчат у традиційних тоді строях «білий верх, чорний низ» були неодмінною складовою всіх загальноміських урочистих вечорів: 8 Березня, 1 та 9 Травня, 7 Листопада і 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно від німецько-фашистських загарбників. Час виходу «сімки» на сцену завжди припадав аж на кінець урочистих засідань, після довжелезної доповіді першого секретаря обкому з переліком досягнень трудящих міста й області, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Піонери своїми дзвінкими голосами тарабанили холерично-хореїчні рядки величальних віршиків, попередньо накурившись у туалеті. Тексти віршиків створювались здебільшого місцевим автором з дивним прізвищем Можаєнко, до якого він сам чи хтось із його предків приточив у кінці літерку «в». Товариш Можаєнков і сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось із декламаторів його рядків, не змістив наголоса, не спотворив змісту. Масними й ніжними очима позирав він на молодих актрис, котрі обсмикували спіднички перед виходом на сцену, а також і на молодих акторів, особливо – на танцюристів, у яких трико щільно обтягали всі принадні вигини та опуклості їхніх мускулястих тіл. Як усякий справжній поет, товариш Можаєнков повнився любов’ю до усього світу, а в тім, що ця любов була надміру плотською, тілесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фізіології, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реєстру лженаук. «Дивно, чому це Можаєнкова не було сьогодні на письменницькому зібранні? – майнула думка. – Померти він іще б не мусив, зараз йому десь коло сімдесятки… Чи, може, його до Спілки не прийняли?..»
