Коник махнув гривою.

— Оцей здоровань — лісовик Кулака, маленький — його брат Жменька.

Погань поручкалася, і всі зайшли в двір. Назустріч вийшов Вітряк.

— У! Справжній тобі шабаш! Уся погань у зборі! Привіт, лісовики!

— Здоров, Вітряку! — відповіли брати.

— Як ти, Никодиме? — Вітряк по-братськи поклав водяникові руку на плече.

— Та, погано…

— Я теж, — зітхнув Вітряк. — Ну, не те, щоб тут погано, а так, узагалі…

— Та я про те ж, — сказав Никодим і голосно крикнув: — Івасю, розсідлай Ряску!

Івась вийшов з хати.

— Знову! Дістали вже… А чого це ти, Никодиме, Ряску за вуздечку вів?

Водяник поманив хлопця пальцем і повчально сказав:

— Запам’ятай, Івасю: піший кінному не товариш.

Івась з подивом розглядав братів: лісовиків він бачив уперше.

— З лісовиками за вечерею познайомишся. А де баба Галя?

Івась кивнув на хату, на порозі якої з’явилися Явтух і Свирид.

— Бабо Галю! — гукнув водяник. — Накривайте вечерю, їсти страх як хочеться!

Баба Галя висунула з вікна голову.

— Ой, святий Боже! — скрикнула вона, сплеснувши руками. — Хоч ікону винось! Одна погань!

— Годі вам, — посміхнувся водяник, — Андрій де?

— Тут я!

Усі обернулися: Андрій з Гапкою переходили через місток.

— Ну, тепер точно накривайте! — гукнув водяник.

Козак і знахарка підійшли до юрби.

— Ну, Андрію, готуйся — нам є що тобі розповісти, — почав Никодим.

— Нам теж, — відповів Андрій, — за вечерею й поговоримо.

Під час вечері Никодим познайомив усіх з лісовиками і розповів про бій у лісі та про дивних істот, яких зустрічали лісовики.

Діди Свирид і Явтух підтвердили, що саме такі істоти напали й на них.

— Це вампіри, кровопивці, щось на подобу наших упирів, правда, менш небезпечні, — сказав Андрій. — Але раніше в нас їх було дуже мало і зустрічалися вони вкрай рідко. Швидше за все, вони прийшли з заходу… Щось їх сюди притягує… Вчора в лісі на мене напала ламія, чого в наших краях раніше взагалі не бувало…

— Чим це можна пояснити? — запитала Гапка.

— Як на мене, то серед нас декого не вистачає, — зауважив Никодим.

— І цей «дехто» — Мефодій, — раптом почулося з-за куща калини.

— Пташко? — обернулася Гапка. — Ти що, не знаєш, що підслуховувати — це погано?

— А я і не підслуховувала… — дівчинка вийшла з-за куща.

— Бігом спати, — гримнула Гапка.

Дівчинка слухняно розвернулася і пішла в хату.

— Пташка має рацію, — сказав Андрій, — я думаю, Мефодій зміг би багато чого пояснити…

Наступного ранку, щойно розвиднілося, баба Галя, як звичайно, пішла доїти кіз. Кози, — а їх було три, — стояли в невеличкому сараї. Подоївши кіз, баба Галя віднесла одне відерце з молоком до хати і повернулася по два інші. І ось не встигла вона увійти до сараю, як раптом скрикнула і на все горло загриміла:

— Ах ти чортяко, трясця твоїй лихій матері!.. От я тебе зараз!..

Із сараю вискочила дивна істота, на вигляд — наче козел. Тільки от вискочив той козел із сараю на двох ногах. Слідом за ним вибігла баба Галя. З моторністю, що ніяк не суміщалася з її габаритами та роками, вона з вилами в руках кинулася навздогін за істотою. І треба ж було такому статися, що саме в цей момент з хати вийшов Вітряк. Побачивши козлоногого, Вітряк кинувся за втікачем, схопивши на ходу дрючок, що валявся коло яблуні. Той помітив його і напіддав, але Вітряк, меткий, як блискавиця, швидко настиг козлоногого.

— Ой-ой-ой! — закричав на ходу козел. — Заберіть Вітряка! Заберіть!

І кинувся прямо до хати, на порозі якої показався Андрій.

— У-у-х! Козодій! От я тебе! — пригрозив Вітряк. — Іди сюди, дорогенький!

Козодій підбіг до Андрія і сховався в нього за спиною, а Вітряк, підбігши, почав тикати в козла, який стрибав за спиною козака, своїм дрючком.

— Ой, заберіть! — несамовито верещав Козодій. — Я ж нічого не зробив, кізок тільки подоїв…

— Кізок! — гримнула баба Галя, заходячи з іншої сторони і відрізаючи козлові всі шляхи до відступу. — Дай йому, Вітряку! — І, обернувши вили, теж заходилася тикати в Козодоя держаком.

— Та ж молочко у відеречках стоїть! Не чіпав я його, допомогти хотів.

— Годі вам, припиніть! — крикнув Андрій, якому набридло бути живою барикадою. — Розійшлися тут!

Баба і домовик відскочили, а Козодій присів коло порога, злякано переводячи погляд з баби на Вітряка і навпаки. На ґвалт усі повибігали з хат. Нечисть жила в окремій хаті, і вибігла у двір першою.

— Козодій, — сказав Мурко, — далекий родич Коника.

— Усі ми тут далекі родичі, — зауважив Никодим. — Що, знову напаскудив, чортяко рогатий? — звернувся він до Козодоя.

Баба Галя тим часом збігала в сарай і вийшла звідти, вкрай здивована, з двома повними відерцями молока.

— Ти глянь, не збрехав, нечистий! Ну, на цей раз прощаю, — баба Галя грізно глянула на Козодоя, — але щоб більше й духу твого біля моїх кіз не було!

— Як же це? — Козодій жалісно глянув на бабу. — Я ж Козодій, мені належить…

— Роги пообламую! — гнівно тупнула ногою баба.

Вітряк відкинув дрючок і діловито схрестив на грудях руки.

— Ти що це тут робиш? Га?

— А те, що й ти, — Козодій покосився на Вітряка. — Іти мені нікуди… Знаєш, скільки погані в окрузі розвелося?!. Минулої ночі ледве від кажанів відбився… Що ж мені — погибати, чи що? Андрію, — він благально глянув на козака, — візьміть мене до себе, у сараї житиму…

— Дам я тобі сарай! — крикнула баба Галя; інші мовчали.

Андрій знав, що взяти Козодоя і не підпускати його до кіз — це знущання, — однаково, що Вітряка не пускати до млина, а Коника — до конюшні. А кози-то були бабині!

Козодій приречено опустив голову.

— Ех, ви… Гаразд, тоді я піду…

Усі дивилися на бабу Галю. Козодій перескочив через перелаз і попрямував до містка. У душі доброї від природи жінки щось ворухнулося.

— Стривай, — гукнула вона.

Козодій обернувся. Баба зам’ялася.

— Та я нічого… живи… тільки от… — Вона поглядом обвела присутніх; Никодим їй кивнув, і його підтримала вся нечисть. — Тхне від тебе — мухи дохнуть! Помитися тобі треба… В сараї тобі жити не годиться, а до кіз я тебе брудного не підпущу… Іди сам, не то хлопці викупають!

Козодій, здавалося, не вірив своїм вухам.

— Так мені… можна залишитися? — здивовано запитав він.

— Можна, — відповів Андрій, — шуруй на Дніпро!

Козодою все ще не вірилося.

— То я… пішов… митися?..

— Давай, давай, — розсміявся Никодим, — а то ми й справді поможемо!

Козодій, радісно підстрибуючи, побіг до Дніпра.

— Андрію, — смикнула козака за рукав Пташка, — а він дійсно-таки чорт?

— Ні, Пташко, всього-на-всього дрібна нечисть. Хоч часом і шкодить, але кіз, за якими доглядає, в образу не дасть. І якщо в сараї Козодій — кажанові туди вхід заказаний. Та й узагалі він тварин любить.

— І птахів? — запитала дівчинка.

— І птахів, — підтвердив козак.

— Засранець, — буркнув собі під ніс Вітряк.

— Що? — перепитала Пташка.

— Нічого, — сказав Андрій і щосили стусонув Вітряка ліктем під бік.

Несподівано з заростей бузини знову показався Козодій. Увесь мокрий, — видно, таки встиг скупатися в Дніпрі, — він кулею перелетів через місток.

— Там… там… — почав він, захекуючись. — Не повірите!.. По стежці двоє йдуть: один низькорослий, лисий, з топором, а другий… А щоб мені роги відпали!.. Упир!!! Серед білого дня!.. Кого-кого, а їх я за версту чую!

— Мефодій! — радісно скрикнула Пташка і кинулася до містка.

Присутні тривожно перезирнулися.

— Мало там що… — занепокоєно сказала Гапка.

— Вітряку, зупини її! — гукнув Андрій.

Вітряк метнувся за дівчинкою, але в цей момент на містку показалися прибульці, і всі заспокоїлися: один із них справді був Мефодій.

Поруч з Мефодієм ішов чоловік — невисокого зросту, кремезний і лисий. Взутий він був у чорні шнуровані черевики, вдягнений у чорні шкіряні штани, оголені груди були хрест-навхрест перетягнуті широкими шкіряними ременями з металевими наплічниками, а з лівого боку висів величезний топір.