Коник махнув гривою.
— Оцей здоровань — лісовик Кулака, маленький — його брат Жменька.
Погань поручкалася, і всі зайшли в двір. Назустріч вийшов Вітряк.
— У! Справжній тобі шабаш! Уся погань у зборі! Привіт, лісовики!
— Здоров, Вітряку! — відповіли брати.
— Як ти, Никодиме? — Вітряк по-братськи поклав водяникові руку на плече.
— Та, погано…
— Я теж, — зітхнув Вітряк. — Ну, не те, щоб тут погано, а так, узагалі…
— Та я про те ж, — сказав Никодим і голосно крикнув: — Івасю, розсідлай Ряску!
Івась вийшов з хати.
— Знову! Дістали вже… А чого це ти, Никодиме, Ряску за вуздечку вів?
Водяник поманив хлопця пальцем і повчально сказав:
— Запам’ятай, Івасю: піший кінному не товариш.
Івась з подивом розглядав братів: лісовиків він бачив уперше.
— З лісовиками за вечерею познайомишся. А де баба Галя?
Івась кивнув на хату, на порозі якої з’явилися Явтух і Свирид.
— Бабо Галю! — гукнув водяник. — Накривайте вечерю, їсти страх як хочеться!
Баба Галя висунула з вікна голову.
— Ой, святий Боже! — скрикнула вона, сплеснувши руками. — Хоч ікону винось! Одна погань!
— Годі вам, — посміхнувся водяник, — Андрій де?
— Тут я!
Усі обернулися: Андрій з Гапкою переходили через місток.
— Ну, тепер точно накривайте! — гукнув водяник.
Козак і знахарка підійшли до юрби.
— Ну, Андрію, готуйся — нам є що тобі розповісти, — почав Никодим.
— Нам теж, — відповів Андрій, — за вечерею й поговоримо.
Під час вечері Никодим познайомив усіх з лісовиками і розповів про бій у лісі та про дивних істот, яких зустрічали лісовики.
Діди Свирид і Явтух підтвердили, що саме такі істоти напали й на них.
— Це вампіри, кровопивці, щось на подобу наших упирів, правда, менш небезпечні, — сказав Андрій. — Але раніше в нас їх було дуже мало і зустрічалися вони вкрай рідко. Швидше за все, вони прийшли з заходу… Щось їх сюди притягує… Вчора в лісі на мене напала ламія, чого в наших краях раніше взагалі не бувало…
— Чим це можна пояснити? — запитала Гапка.
— Як на мене, то серед нас декого не вистачає, — зауважив Никодим.
— І цей «дехто» — Мефодій, — раптом почулося з-за куща калини.
— Пташко? — обернулася Гапка. — Ти що, не знаєш, що підслуховувати — це погано?
— А я і не підслуховувала… — дівчинка вийшла з-за куща.
— Бігом спати, — гримнула Гапка.
Дівчинка слухняно розвернулася і пішла в хату.
— Пташка має рацію, — сказав Андрій, — я думаю, Мефодій зміг би багато чого пояснити…
Наступного ранку, щойно розвиднілося, баба Галя, як звичайно, пішла доїти кіз. Кози, — а їх було три, — стояли в невеличкому сараї. Подоївши кіз, баба Галя віднесла одне відерце з молоком до хати і повернулася по два інші. І ось не встигла вона увійти до сараю, як раптом скрикнула і на все горло загриміла:
— Ах ти чортяко, трясця твоїй лихій матері!.. От я тебе зараз!..
Із сараю вискочила дивна істота, на вигляд — наче козел. Тільки от вискочив той козел із сараю на двох ногах. Слідом за ним вибігла баба Галя. З моторністю, що ніяк не суміщалася з її габаритами та роками, вона з вилами в руках кинулася навздогін за істотою. І треба ж було такому статися, що саме в цей момент з хати вийшов Вітряк. Побачивши козлоногого, Вітряк кинувся за втікачем, схопивши на ходу дрючок, що валявся коло яблуні. Той помітив його і напіддав, але Вітряк, меткий, як блискавиця, швидко настиг козлоногого.
— Ой-ой-ой! — закричав на ходу козел. — Заберіть Вітряка! Заберіть!
І кинувся прямо до хати, на порозі якої показався Андрій.
— У-у-х! Козодій! От я тебе! — пригрозив Вітряк. — Іди сюди, дорогенький!
Козодій підбіг до Андрія і сховався в нього за спиною, а Вітряк, підбігши, почав тикати в козла, який стрибав за спиною козака, своїм дрючком.
— Ой, заберіть! — несамовито верещав Козодій. — Я ж нічого не зробив, кізок тільки подоїв…
— Кізок! — гримнула баба Галя, заходячи з іншої сторони і відрізаючи козлові всі шляхи до відступу. — Дай йому, Вітряку! — І, обернувши вили, теж заходилася тикати в Козодоя держаком.
— Та ж молочко у відеречках стоїть! Не чіпав я його, допомогти хотів.
— Годі вам, припиніть! — крикнув Андрій, якому набридло бути живою барикадою. — Розійшлися тут!
Баба і домовик відскочили, а Козодій присів коло порога, злякано переводячи погляд з баби на Вітряка і навпаки. На ґвалт усі повибігали з хат. Нечисть жила в окремій хаті, і вибігла у двір першою.
— Козодій, — сказав Мурко, — далекий родич Коника.
— Усі ми тут далекі родичі, — зауважив Никодим. — Що, знову напаскудив, чортяко рогатий? — звернувся він до Козодоя.
Баба Галя тим часом збігала в сарай і вийшла звідти, вкрай здивована, з двома повними відерцями молока.
— Ти глянь, не збрехав, нечистий! Ну, на цей раз прощаю, — баба Галя грізно глянула на Козодоя, — але щоб більше й духу твого біля моїх кіз не було!
— Як же це? — Козодій жалісно глянув на бабу. — Я ж Козодій, мені належить…
— Роги пообламую! — гнівно тупнула ногою баба.
Вітряк відкинув дрючок і діловито схрестив на грудях руки.
— Ти що це тут робиш? Га?
— А те, що й ти, — Козодій покосився на Вітряка. — Іти мені нікуди… Знаєш, скільки погані в окрузі розвелося?!. Минулої ночі ледве від кажанів відбився… Що ж мені — погибати, чи що? Андрію, — він благально глянув на козака, — візьміть мене до себе, у сараї житиму…
— Дам я тобі сарай! — крикнула баба Галя; інші мовчали.
Андрій знав, що взяти Козодоя і не підпускати його до кіз — це знущання, — однаково, що Вітряка не пускати до млина, а Коника — до конюшні. А кози-то були бабині!
Козодій приречено опустив голову.
— Ех, ви… Гаразд, тоді я піду…
Усі дивилися на бабу Галю. Козодій перескочив через перелаз і попрямував до містка. У душі доброї від природи жінки щось ворухнулося.
— Стривай, — гукнула вона.
Козодій обернувся. Баба зам’ялася.
— Та я нічого… живи… тільки от… — Вона поглядом обвела присутніх; Никодим їй кивнув, і його підтримала вся нечисть. — Тхне від тебе — мухи дохнуть! Помитися тобі треба… В сараї тобі жити не годиться, а до кіз я тебе брудного не підпущу… Іди сам, не то хлопці викупають!
Козодій, здавалося, не вірив своїм вухам.
— Так мені… можна залишитися? — здивовано запитав він.
— Можна, — відповів Андрій, — шуруй на Дніпро!
Козодою все ще не вірилося.
— То я… пішов… митися?..
— Давай, давай, — розсміявся Никодим, — а то ми й справді поможемо!
Козодій, радісно підстрибуючи, побіг до Дніпра.
— Андрію, — смикнула козака за рукав Пташка, — а він дійсно-таки чорт?
— Ні, Пташко, всього-на-всього дрібна нечисть. Хоч часом і шкодить, але кіз, за якими доглядає, в образу не дасть. І якщо в сараї Козодій — кажанові туди вхід заказаний. Та й узагалі він тварин любить.
— І птахів? — запитала дівчинка.
— І птахів, — підтвердив козак.
— Засранець, — буркнув собі під ніс Вітряк.
— Що? — перепитала Пташка.
— Нічого, — сказав Андрій і щосили стусонув Вітряка ліктем під бік.
Несподівано з заростей бузини знову показався Козодій. Увесь мокрий, — видно, таки встиг скупатися в Дніпрі, — він кулею перелетів через місток.
— Там… там… — почав він, захекуючись. — Не повірите!.. По стежці двоє йдуть: один низькорослий, лисий, з топором, а другий… А щоб мені роги відпали!.. Упир!!! Серед білого дня!.. Кого-кого, а їх я за версту чую!
— Мефодій! — радісно скрикнула Пташка і кинулася до містка.
Присутні тривожно перезирнулися.
— Мало там що… — занепокоєно сказала Гапка.
— Вітряку, зупини її! — гукнув Андрій.
Вітряк метнувся за дівчинкою, але в цей момент на містку показалися прибульці, і всі заспокоїлися: один із них справді був Мефодій.
Поруч з Мефодієм ішов чоловік — невисокого зросту, кремезний і лисий. Взутий він був у чорні шнуровані черевики, вдягнений у чорні шкіряні штани, оголені груди були хрест-навхрест перетягнуті широкими шкіряними ременями з металевими наплічниками, а з лівого боку висів величезний топір.