Андрій опустив голову, задумався.

— То як, допоможеш? — з надією запитав чоловік.

— Ну, допоможу, — тихо відповів Андрій і крикнув у двір: — Івасю! Сідлай коня.

З хати вибіг Івась.

— Та що я вам — конюх, чи що?

— Сідлай, тобі говорять, і Гапку кликни.

Гапка вийшла з хати і підійшла до козака.

— Трапилося що?

— Я їду. Завтра повернуся. І, мабуть, що не один. Привезу Степану помічника.

— Кого це? — здивувалася Гапка.

— Вітряка… До речі, ти про Коника думала?

— Вези, — зітхнула Гапка.

Івась вивів коня. Козак поцілував жінку і скочив у сідло.

— До завтра, — сказав Гапці і звернувся до приїжджого: — Як звати тебе?

— Кирилом, — відповів той, сідаючи на свого коня.

— Гайда! — сказав Андрій, і обидва вершники скрилися у вечірніх сутінках.

Вже споночіло, коли Андрій і Кирило під’їжджали до Очеретянки. Жалібне і протяжне виття Вітряка чулося ще здалеку. Собаки дружно підвивали йому.

— Ну от, чуєш? — сказав селянин до Андрія. — Жах бере!.. І чого це він?..

Андрій зупинив коня. До млина було рукою подати, він стояв трохи в стороні від села.

— Не знаю, — відповів Андрій, — розберуся… Ти, Кириле, їдь, я сам до Вітряка піду.

— Так я з тобою й не збирався, — перехрестився Кирило і по хвилі подав козакові руку: — Ну, з Богом.

— З Богом, — відповів Андрій, і вершники роз’їхались.

Андрій під’їхав до млина, прив’язав коня і піднявся по сходах до дверей.

Вітряк, видно, зачув характерника, оскільки на мить затих, але щойно Андрій смикнув двері, він завив знову — ще жалібніше.

Андрій увійшов досередини.

— Вітряку, — тихо покликав він.

— У-у-у! — завило десь угорі.

— Ти чого це? Геть з глузду з’їхав?

— Андрію, ти? — озвався Вітряк.

— А хто ж іще! За мною на хутір їздили, щоб тебе втихомирив…

У млині було темно, хоч в око стрель. Раптом на Андрія подуло вітром.

— Я тут! — сказав Вітряк десь поруч.

— Де? Я нічого не бачу.

Зовсім поруч хтось черкнув трутом і запалив лампу.

— Тут.

— О, тепер бачу!

Лампа освітила невисокого, коротко обстриженого, худенького чоловічка в полотняній сорочці, у шароварах і чоботях. Чоловічок з голови до ніг був запорошений борошном.

— Привіт, Сивий, — привітався домовик*.

— Привіт, Вітряку, — відповів Андрій, — ну, розповідай, чого виєш?

Обличчя Вітряка витягнулося від подиву, і він скривив тонкі губи.

— Я думав, ти знаєш… В окрузі вся погань переполошилася. Щось починається, Андрію. Щось недобре. З нашого ставка водяник утік. Я його запитую: «І куди ж ти, га?», а він говорить: «Подалі звідси!». А мені куди подітися? От я і вию… У-у-у! — затягнув він знову.

— Та замовкни ти, — осадив його Андрій, — усіх дітей в окрузі перелякав своїм виттям! Розповідай, що чув.

Вітряк подивився на Андрія.

— Знаєш, який у мене слух?

— Знаю, — кивнув Андрій.

— Отож, — продовжив Вітряк, — минулого тижня, вночі, сидів я на даху млина і чув, як десь далеко вовки вили, ціла зграя. Тільки знаєш що, Андрію…

— Що? — козак насторожено глянув на домовика.

— Не вовки це були, ой, не вовки! Ти чув коли-небудь, щоби перевертні зграями збиралися?

— Ні, не чув, — відповів Андрій.

Вітряк повчально підняв вказівний палець.

— О! Я теж. А вчора вночі над млином ціла зграя кажанів пролітала. Усі сюди стягуються. З чого б це?

— Не знаю, Вітряку, — знизав плечима Андрій. — Никодим наш теж нудиться… Відправився в Чорний ліс шукати двох лісовиків…

— Один?! — перебив його Вітряк.

— Так, а що?

— Погано, дуже погано, — зітхнув домовик, — не гоже зараз одному лісами вештатись.

— Никодим себе скривдити не дасть, — заспокоїв Андрій.

— Дай-то Бог…

— І Коник, той, що в стайнях отамана Дороша живе, теж марудиться, до нас проситься.

— У! Андрію, у вас млин є?

— Ну, є.

— Тут така справа, — почав Вітряк, — я ж із усієї білої погані один тут залишився… Водяник утік, прихопивши з собою всіх утоплениць. Козодій, і той п’ятами накивав! Нудно мені… Візьми до себе на млин, га? Я ж добрий, корисний…

Андрій посміхнувся і поплескав домовика по плечу, здійнявши клуб борошняної куряви.

— Я сам хотів тобі це запропонувати. І Гапка згодна.

Вітряк аж підстрибнув з радості.

— Коли?

— Так прямо зараз і відправимося, щоб до ранку на хутір поспіти.

Вітряк заметушився і зник, а через мить з’явився знову з невеличкою торбою. За поясом у нього стирчали два ціпки, обковані залізом і з’єднані ланцюгом.

— Я готовий, — сказав він козаку.

— Швидкий ти, Вітряку, назву свою виправдуєш. І ціпки свої прихопив, — кивнув Андрій на пояс. — Пам’ятаю, як ти ними орудуєш… У Козодоя, мабуть, дотепер між рогами свербить… За що ти його тоді?

— Так нагирив, падлюка, під млином, — розсміявся Вітряк. — Довелося капосника провчити.

Андрій розсміявся у відповідь.

— Гаразд, ходімо, «корисний»!

Домовик з козаком вийшли з млина. Вітряк озирнувся і з відчутним жалем зітхнув:

— Дім…

Андрій відв’язав коня і скочив у сідло, Вітряк притьмом всівся ззаду, і вони помалу рушили на Дніпровий.

— Тихіше, Рясочко, тихіше, — заспокоював водяник свою кобилу, яка нервово топталася на одному місці, відмовляючися йти далі.

Сонце сідало. Никодим пробирався дикими хащами Чорного лісу. Досі ніяких ознак перебування тут лісовиків Жменьки і Кулаки Никодим не помітив.

Стежка, що петляла між віковічних дерев, зникла. Вивернуті корені дубів, ясенів і диких груш перегороджували шлях. Промені призахідного сонця ледве пробивалися крізь густу крону лісу. Кругом, куди не глянь, були лише густі зарості папороті, дикої малини та поплутані клубки коренів, схожих на застиглих змій.

— Дивно, — бурмотів собі під ніс Никодим, — ні звіра, ні птиці… Ліс наче вимер!

Непомітно вони вибралися на невеличку галявину. Раптом під копитами Ряски щось хруснуло. Водяник зістрибнув на землю. Це були кістки. І схоже, людські.

— От тобі й маєш!

Водяник уважно оглянув останки. На подроблених кістках відбилися міцні зуби.

— Не вовча це робота… І… Щоб я мулом подавився!.. Це останки водяника!..

Никодим узяв кобилу за вуздечку.

— Ходімо потихеньку, не варто тут зупинятися.

Але кобила відмовлялася йти і нервово тремтіла всім крупом. Стемніло швидко. Густі сутінки щільно оповили Никодима і коня. Кругом стояла мертвотна тиша: ні подиху вітру, ні пташиного зойку.

Раптом кроків за двадцять щось заворушилося в кущах. Никодим став вдивлятися в темряву. З кущів визирнула мерзенна морда, по обидва боки від неї — ще дві.

Як і всяка нечисть, Никодим добре бачив у темряві. Він бачив, як морди тварюк гидко скривилися, а масивні нижні щелепи виступили вперед.

— Здається, приїхали, Рясочко… — тихо проказав водяник, витяг з-за пояса топір, узяв його в ліву руку, а правою вихопив шаблю.

— Раджу вступитися з дороги, — голосно сказав він, — інакше мені доведеться підправити декому морду топорем.

Перевертень, що стояв між двох інших, першим вистрибнув з кущів, два інші послідували за ним.

— Знайомий запах… Водяник?

Никодим презирливо скривився.

— Не твоє собаче діло, паршивцю.

Перевертень протяжно завив.

— Давай, чеши звіси… тебе їсти ми не будемо… не годишся ти в їжу… Тванню від тебе несе, а як поїсиш м’яса вашого, так з кущів довго не вилазиш… Забирайся геть! А кобилу залиш…

Перевертні стали повільно наближатися, хижо опустивши кошлаті голови.

— Тільки руште мою Ряску, виродки блохасті! На шматки порубаю!

Перевертень люто заричав.

— Кінчай його! — гаркнув той, що був ліворуч.

Водяник стояв непорушно, прикриваючи собою кобилу і піднявши зброю. Перевертень кинувся на нього. Никодим, спритно крутнувшись, черкнув шаблею по волосатих грудях перевертня. Той скажено заверещав, упав лапами догори і засмикався.