Поступово нерви Марі Лоран настільки розхиталися, що вперше у своєму житті дівчина почала думати про самогубство. Якось на прогулянці вона почала обмірковувати спосіб покінчити з собою і так заглибилася в ці думки, що не помітила божевільного, який підійшов близько до неї і, заступивши дорогу, сказав:

— Ті люди хороші, які не знають про невідоме. Все це, звичайно, сентиментальність…

Лоран здригнулася від несподіванки і поглянула на хворого. Одягнений він був, як і всі, у сірий халат. Шатен, високий на зріст, із вродливим, породистим лицем, він одразу привернув її увагу.

«Напевне, новенький, — подумала вона. — Голився востаннє лише днів зо п’ять тому. Але чому його обличчя нагадує мені когось?..»

І раптом молодик швидко зашепотів:

— Я знаю вас, ви мадемуазель Лоран. Я бачив ваш портрет у вашої матері.

— Звідки ви мене знаєте? Хто ви? — запитала здивована Лоран.

— На світі — дуже мало. Я брат мого брата. А брат мій — я! — голосно вигукнув молодик.

Поблизу пройшов санітар, непомітно, але уважно поглядаючи на нього.

Коли санітар проминув їх, чоловік швидко прошепотів:

— Я Артур Доуель, син професора Доуеля. Я не божевільний і удав з себе божевільного тільки для того, щоб…

Санітар знову наблизився до них. Артур раптом відбіг від Лоран із криком:

— Ось мій небіжчик брат! Ти — я, я — ти. Ти ввійшов у мене після смерті. Ми були двійниками, але помер ти, а не я.

І Доуель погнався за якимсь меланхоліком, налякавши його цим несподіваним нападом. Санітар кинувся слідом за ним, бажаючи захистити маленького, хирлявого меланхоліка від буйного хворого. Коли вони добігли до кінця парку, Доуель покинув свою жертву і повернувся до Лоран. Він біг швидше за санітара. Минаючи Лоран, Доуель уповільнив біг і докінчив фразу:

— Я з’явився тут, щоб урятувати вас. Приготуйтеся сьогодні вночі до втечі. — І, відскочивши вбік, затанцював навколо якоїсь ненормальної бабусі, яка не звертала на нього жодної уваги. Потім він сів на лаву, схилив голову і замислився.

Він так добре зіграв свою роль, що Лоран завагалася, чи справді Доуель тільки симулює божевілля. Але надія вже зародилася в її душі. А в тому, що молодик був сином професора Доуеля, вона не мала сумніву. Схожість його з батьком тепер впадала в око, хоча сірий лікарняний халат і неголене обличчя значно «знеособлювали» Доуеля. Ї до того ж він упізнав її за портретом. Певно, він був у її матері. Все це скидалося на правду. Хай там як, а Лоран вирішила цієї ночі не роздягатися і чекати на свого несподіваного рятівника.

Надія на порятунок окрилила її, додала сил. Вона раптом ніби прокинулась після страшного кошмару. Навіть настирлива пісня почала звучати тихіше, відходити вдалечінь, розчинятися у повітрі. Лоран глибоко зітхнула, як людина, випущена на свіже повітря з похмурого підземелля. Жага життя раптом спалахнула в ній з небаченою силою. Їй хотілося сміятися від радості. Але тепер, більш ніж будь-коли, слід було дбати про обережність.

Коли гонг продзвонив до сніданку, вона постаралася надати своєму обличчю тоскного виразу — звичного останнім часом — і попростувала до будинку.

Біля вхідних дверей, як завжди, стояв лікар Равіно. Він стежив за хворими, як тюремник за арештантами, що повертаються з прогулянки до своїх камер. Його очі не пропускали жодної дрібниці: ні каменя під халатом, ні роздертого халата, ні подряпини на руках та обличчях пацієнтів. Але з особливою пильністю він стежив за виразом їхніх облич.

Лоран, проходячи повз Равіно, намагалася не дивитись на нього й опустила очі. Вона хотіла швидше проскочити, але він на хвилину затримав її і ще пильніше поглянув в обличчя.

— Як ви почуваєтеся? — запитав він.

— Як завжди, — відповіла вона.

— Це яка за рахунком брехня і заради чого? — іронічно запитав він і, пропустивши її, додав услід — Ми ще поговоримо з вами увечері.

«Я очікував меланхолії. Невже ж вона впадає у стан екстазу? Певно, я щось пропустив у ході її думок і настроїв. Треба буде дошукатися…», — подумав він.

І ввечері він прийшов дошукуватись. Лоран дуже боялася цього візиту. Якщо вона витримає, він може бути останнім. Якщо ж не витримає, вона загинула. Тепер вона в душі називала лікаря Равіно «великий інквізитор». І справді, коли б він жив кілька століть тому, то міг би з честю носити це звання. Вона боялася його софізмів, його суворих допитів, несподіваних запитань-пасток, дивовижного знання психології, його диявольського аналізу. Він був воістину «великий логік», сучасний Мефістофель, який може попрати всі моральні цінності й убити сумнівами навіть незаперечні істини.

І щоб не викрити себе, щоб не загинути, вона вирішила, зібравши всю силу волі, мовчати, мовчати, хай би там що він говорив. То був теж небезпечний крок. То було оголошення неприхованої війни, останній бунт самозбереження, який мусив спричинити посилення атаки. Але вибору не було.

І коли Равіно прийшов, утупився, як звичайно, своїми круглими очима в неї і запитав:

— Отже, заради чого ви збрехали? — Лоран не проронила ні звуку.

Губи її були міцно стулені, а очі опущені.

Равіно почав свій інквізиторський допит. Лоран то блідла, то червоніла, але й далі мовчала. Равіно, — що з ним траплялося дуже рідко, — почав втрачати терпець і злоститись.

— Мовчання — золото, — сказав він насмішкувато. — Втративши всі свої цінності, ви хочете зберегти хоч цю чесноту позбавлених мови тварин і повних ідіотів, але вам це не вдасться. За мовчанкою буде вибух. Ви луснете від люті, коли не відкриєте запобіжного клапана викривального красномовства. Та й який сенс мовчати? Гадаєте, я не можу читати ваші думки? «Ти хочеш довести мене до божевілля, — думаєте ви зараз, — але в тебе нічого не вийде». Будемо говорити відверто. Ні, вдасться, мила дівчино. Зіпсувати людську душицю для мене легше, ніж пошкодити механізм кишенькового годинника. Всі гвинтики цієї нехитрої машини я знаю досконально. І чим більше ви опиратиметеся, тим безнадійнішим і глибшим буде ваше падіння в морок безумства.

«Дві тисячі чотириста шістдесят один, дві тисячі чотириста шістдесят два…», — продовжувала Лоран лічити, аби не чути того, що їй каже Равіно.

Невідомо, як довго тривали б ще ці тортури, коли б у двері тихо не постукала доглядальниця.

— Зайдіть, — невдоволено сказав Равіно.

— У сьомій палаті хвора, здається, помирає, — повідомила доглядальниця.

Равіно неохоче підвівся.

— Помирає, то й краще, — тихо буркнув він. — Завтра ми закінчимо нашу цікаву розмову, — сказав він, підвівши голову Лоран за підборіддя, насмішкувато пирхнув і вийшов.

Лоран важко зітхнула і майже безсило схилилася над столом.

А за стіною вже грала ридаюча музика безнадійної туги. І влада цієї чарівничої музики була така велика, що Лоран мимоволі піддалася цьому настроєві. Їй вже здавалося, що зустріч з Артуром Доуелем — тільки маячня її хворої уяви, що будь-яка боротьба марна. Смерть, лише смерть врятує її від муки. Вона озирнулася навколо… Але система лікаря Равіно не допускала вчинення самогубства. Тут ні на чому було навіть повіситись. Лоран здригнулася. Несподівано вона уявила обличчя матері.

«Ні, ні, я не зроблю цього, заради неї не зроблю… хоч би цієї останньої ночі… Я буду чекати на Доуеля. Коли він не прийде…» Вона не домислила думки, але передчувала всією душею те, що станеться з нею, коли він не дотримається своєї обіцянки.

Це була найважча ніч з усіх, які вона провела у клініці лікаря Равіно. Хвилини тягнулися безкінечно і нудно, як і знайома музика, що долинала в кімнату.

Лоран нервово походжала від дверей до вікна. З коридору почулися скрадливі кроки. В неї забилося серце. Забилось і завмерло, — вона впізнала кроки чергової доглядальниці, яка підходила до дверей, щоб заглянути у вічко. Двохсотсвічкова лампа не гасла в кімнаті всю ніч. «Це сприяє безсонню», — вирішив лікар Равіно. Лоран квапливо, не роздягаючись, лягла в ліжко, накрилася ковдрою і вдала, що спить. І сталася дивна річ: Марі, яка не спала протягом багатьох ночей, одразу заснула, стомлена до краю усім пережитим. Спала вона лише кілька хвилин, але їй здалося, що минула ціла ніч. Злякано схопившись, вона підбігла до дверей і раптом наштовхнулася на Артура Доуеля. Він дотримав слова. Вона ледве стрималася, щоб не крикнути.