Незважаючи на всю незвичність роботи, вона погодилася майже без вагання.

Лоран не знала, що професор Керн, перед тим як прийняти її, збирав про неї докладні відомості.

Уже два тижні вона працювала в Керна… Обов’язки її були нескладні. Протягом дня вона мала стежити за апаратами, які підтримували життя голови. Вночі її заступав Джон.

Професор Керн пояснив їй, як поводитися з кранами біля балонів. Показавши на великий циліндр, від якого йшла товста трубка до горла голови, Керн суворо заборонив їй відкривати кран циліндра.

— Коли повернути кран, голова негайно помре. При нагоді я поясню вам усю систему живлення голови і призначення цього циліндра. А поки що з вас досить і того, що ви знаєте, як поводитись з апаратами.

Однак давати обіцяні пояснення Керн не квапився.

В одну ніздрю голови було глибоко вставлено маленький термометр. У певні години слід було виймати його і записувати температуру. Термометрами й манометрами були обладнані також балони. Лоран стежила за температурою рідин і тиском у балонах. Ретельно відрегульовані апарати не завдавали клопоту, діючи з точністю годинникового механізму. Особливо чутливий прилад, який було приставлено до скроні голови, показував пульсацію, механічно викреслюючи криву. Через добу стрічку міняли. Вміст балонів поповнювався без Лоран, ще до того, як вона приходила.

Марі поступово звикла до голови і навіть заприятелювала з нею.

Коли вранці Лоран заходила до лабораторії з порожевілими від ходи та свіжого повітря щоками, голова кволо всміхалась до неї і повіки її тремтіли на знак привітання.

Голова не могла говорити. Але поміж нею і Лоран швидко встановилася умовна мова, хоча й дуже скупа. Коли голова опускала повіки — це означало «так», піднімала вгору — «ні». Трохи допомагали і губи, які беззвучно ворушилися.

— Як ви сьогодні почуваєтеся? — запитувала Лоран.

Голова посміхалася «тінню посмішки» й опускала повіки: «добре, дякую».

— Як минула ніч? Та сама міміка.

Ставлячи запитання, Лоран вправно виконувала ранкові обов’язки. Перевірила апарати, температуру, пульс. Зробила записи в журналі. Потім дуже обережно обмила водою зі спиртом обличчя голови з допомогою м’якої губки, витерла гігроскопічною ватою вуха. Зняла шматочок вати, який зачепився за вії. Промила очі, вуха, ніс, рот, — у рот і ніс для цього вводилися спеціальні трубки. Зачесала волосся.

Руки її спритно й швидко торкалися голови. На обличчі голови був задоволений вираз.

— Сьогодні чудовий день, — говорила Лоран. — Синє-синє небо. Чисте морозне повітря. Так і хочеться дихати на повні груди. Дивіться, як яскраво світить сонце, геть по-весняному.

Кутики вуст професора Доуеля печально опустилися. Очі тоскно глянули у вікно і зупинилися на Лоран.

Вона почервоніла від легкої досади на себе. Чуйна Лоран інстинктивно уникала розмови про все, що було недосяжним для голови і могло зайвий раз нагадати про вбогість її фізичного існування.

Марі відчувала якусь материнську жалісливість до голови, як до немічної, обійденої природою дитини.

— Що ж, будемо працювати! — швидко сказала Лоран, аби виправити помилку.

Зранку, до появи професора Керна, голова читала. Лоран приносила купу свіжих медичних журналів та книжок і показувала їх голові. Голова переглядала. На потрібній статті ворушила бровами. Лоран клала журнал на пюпітр, і голова заглиблювалася в читання. Лоран звикла, стежачи за очима голови, вгадувати, який рядок вона читає, і вчасно перегортати сторінки.

Коли треба було на полях зробити позначку, голова подавала знак, і Лоран проводила пальцем по рядках, стежачи за очима голови і малюючи олівцем риску на полях.

Для чого голова примушувала робити позначки на полях, Лоран не розуміла, з допомогою їхньої скупої мімічної мови не сподівалася дістати пояснення і тому не розпитувала.

Але якось, проходячи через кабінет професора Керна за його відсутності, Марі побачила на столі журнали з позначками, що їх вона робила за вказівками голови. А на аркуші паперу рукою професора Керна були переписані позначені місця. Це спонукало Лоран замислитись.

Згадавши зараз про це, Марі не втрималася від запитання. Можливо, голові пощастить якось відповісти.

— Скажіть, нащо ми позначаємо деякі місця в наукових статтях?

На обличчі професора Доуеля з’явився невдоволений і нетерплячий вираз. Голова виразно глянула на Лоран, потім на кран, від якого тягнулася трубка до горла голови, і двічі звела брови. Це означало прохання. Лоран зрозуміла: голова хоче, щоб відкрутили заборонений кран. Уже не вперше голова зверталася до неї з таким проханням. Але Лоран пояснювала бажання голови по-своєму: голова, напевне, хоче покінчити зі своїм безрадісним існуванням. І Лоран не наважувалася відкрутити заборонений кран. Вона не хотіла бути винною в смерті голови, боялась і відповідальності, боялась втратити роботу.

— Ні, ні, — злякано відповіла Лоран на прохання голови. — Коли я відкручу цей кран, ви помрете. Я не хочу, не можу, не смію вбивати вас.

Від нетерплячки й усвідомлення безсилля по обличчю голови пройшла судома.

Тричі вона енергійно піднімала вгору повіки й очі…

«Ні, ні, ні. Я не помру!» — так зрозуміла Лоран. Вона вагалася.

Голова почала беззвучно ворушити губами, і Лоран здалося, що губи намагаються сказати: «Відкрутіть. Відкрутіть. Благаю!..»

Цікавість Лоран розпалилася до краю. Вона відчувала, що тут криється якась таємниця.

В очах голови світилася безмежна туга. Очі просили, благали, вимагали. Здавалося, вся сила людської думки, все напруження волі зосередилося в тому погляді.

Лоран наважилась.

Серце її скажено калатало, рука дрижала, коли вона обережно відкручувала кран.

Одразу ж з горла голови почулося шипіння. Лоран почула кволий, глухий, деренчливий голос, який шипів, мов зіпсований грамофон:

— Д-дяк-кую… вам…

Заборонений кран пропускав стиснуте в циліндрі повітря. Проходячи через горло голови, повітря приводило в рух голосові зв’язки, і голова могла говорити. М’язи горла і зв’язки вже не могли працювати нормально: повітря з шипінням проходило через горло і тоді, коли голова не говорила. А розсічені нервові стовбури шиї порушували нормальну роботу м’язів голосових зв’язок і надавали голосові глухого, деренчливого тембру.

Обличчя голови було задоволене..

Але цієї хвилини почулися кроки з кабінету і брязкіт замка (двері лабораторії завжди замикалися на ключ з кабінету). Лоран ледве встигла закрутити кран. Шипіння в горлі голови припинилось.

Зайшов професор Керн.

Відтоді, як Лоран відкрила таємницю забороненого крана, минуло з тиждень.

За цей час поміж Лоран та головою встановилися ще більш дружні стосунки. В ті години, коли професор Керн був у клініці чи в університеті, Л оран відкручувала кран, спрямовувала у горло голови невеликий струмінь повітря, щоб голова могла говорити пошепки, але розбірливо. Тихо говорила і Лоран. Вона побоювалася, щоб негр не підслухав їхньої розмови.

На голову професора Доуеля ті бесіди, певне, впливали добре. Очі її пожвавішали, й навіть скорботні зморшки між бровами розгладились.

Голова розмовляла багато й охоче, ніби винагороджуючи себе за час вимушеної мовчанки.

Минулої ночі Лоран бачила вві сні голову професора Доуеля і, прокинувшись, подумала: «А чи бачить сни голова Доуеля?»

— Сни… — тихо прошепотіла голова. — Так, я бачу сни. І я не знаю, чого більше вони завдають мені: горя чи радощів? Я бачу себе вві сні здоровим, сповненим сили і прокидаюся вдвічі знедоленішим. Знедоленим і фізично, і морально. Адже я позбавлений всього, що доступне живим людям. І лише здатність мислити залишено мені. «Я мислю. Отже, я існую», — з гіркою посмішкою процитувала голова слова філософа Декарта. — Існую…