Як колись був сказав Джиммі Арифметика: «Наша команда, як та крамниця «заплатив і неси». Ми платимо готівкою, і мугирі нас носять».

Джиммі був бухгалтером Правдивих. Колись, ще у свої мугирські часи, він ганяв верхи з командою, відомою (ще довго після закінчення війни) як Рейдери Квонтрілла101. Тоді Джиммі був гарячим хлопцем – носив на собі плащ із буйволової шкіри і не розлучався з «Шарпсом»102, але за роки, що відтоді минули, він споважнів. Тепер у його трейлері висіла взята в рамку фотографія Роналда Рейгана з автографом.

Вранці одинадцятого вересня Правдиві, передаючи одне одному чотири біноклі, спостерігали атаку на Вежі-Близнюки зі своєї автостоянки. Вид із Сінатра-парку був би кращим, але Роза нікому не мусила пояснювати, що, зібравшись там завчасно, вони могли б підпасти під підозри… а в наступні місяці й роки американці стануть вельми підозріливою нацією: щось побачив – щось скажи.

Близько десятої того ранку – коли вздовж усього берега ріки купчилися натовпи, тож там уже стало безпечно – вони таки вирушили до парку. Малі близнята Горошинка і Стручок штовхали крісло-візок, у якому сидів Дідусь Флік. На дідусеві був кашкет із написом: Я ВЕТЕРАН. Його довге, тендітне, як у дитини, біле волосся майоріло навкруг країв кашкета волосистою ковилою. Були часи, коли Дідусь казав людям, що він ветеран Іспано-Американської війни. Потім його війною була Перша світова. Тепер нею стала Друга світова. Він сподівався, що років за двадцять чи близько того перекинеться на війну у В’єтнамі. Правдоподібність не становитиме проблеми; Дідусь був щирим фанатом історії воєн.

У Сінатра-парку було повно люду. Більшість стояли мовчки, хоча дехто ридав. Енні Фартушок і Чорноока Су теж підключилися; обидві мали талант заплакати в будь-який необхідний момент. Решта набрали відповідних випадку виразів – печального, похмурого або здивованого. В принципі, Правдиві до всього чудово пристосовувалися. Саме так вони й існували.

Глядачі приходили й відходили, але Правдивий Вузол залишався в парку майже впродовж цілого дня – погожого, безхмарного (тобто, якщо не брати до уваги тих густих клубів диму, що здіймалися на Нижньому Мангеттені). Вони стояли біля металевої огорожі, не балакаючи між собою, тільки дивлячись. І роблячи глибокі, повільні вдихи, як то властиво туристам із Середнього заходу, які вперше стоять на Пемаквід Пойнті або Кводді Хеді103 в Мейні, глибоко всотуючи свіже морське повітря. На знак жалоби Роза зняла з себе циліндр, тримаючи його збоку в опущеній руці.

О четвертій дня вони вирушили назад до свого табору на парковці, всі збадьорені. Вони повернуться туди наступного дня, і післязавтра, і післяпіслязавтра. Вони повертатимуться туди, допоки не вивітриться поживний дух, а вже після того поїдуть далі.

На той час біле волосся Дідуся Фліка стане сталево-сірим і він уже не потребуватиме крісла-візка.

Від Фрейжера до Північного Конвея було двадцять миль їзди, але Ден Торренс щочетверга надвечір долав цей шлях, бо мав змогу. Він працював тепер у «Гелен Рівінгтон Хаусі», отримуючи порядну платню, а ще він знову отримав водійські права. Машина, яку він собі зразу ж по тому купив, була так собі, трирічного віку «Каприс»104 з цілком чорними шинами й непевним радіоприймачем, проте двигун був добрий і кожного разу, заводячи його, Ден почувався ледь не найщасливішою людиною у всьому Нью-Гемпширі. Думаючи при цім – якщо йому більше ніколи не доведеться їхати автобусом, він так і помре щасливим. Ішов січень 2004 року. Окрім випадкових думок та образів – плюс, звісно, деякі додаткові функції, що він їх подеколи виконував у хоспісі – сяйво трималося нишком. Він у будь-якому разі виконував би ту додаткову роботу, але після свого приєднання до АА Ден також вбачав у цьому своєрідне відшкодування збитків, що одужуючі люди вважали для себе майже так само важливим, як утримуватися від першої чарки. Якщо він зуміє не витягти чіп з бочки ще три місяці, він зможе відсвяткувати триріччя своєї тверезості.

Можливість знову кермувати машиною грала велику роль у щоденних вдячних розмислах, на яких наполягав Кейсі К. (тому що, пояснював він – і то з невблаганною впевненістю ветерана Програми, – вдячний алкоголік не нап’ється), але головним чином Ден регулярно вчащав на ці четвергові збори тому, що читання «Великої книги» були втішливими. Навіть задушевними. Деякі з інших зібрань у цій окрузі з відкритими обговореннями відзначалися незатишною масовістю, але це аж ніяк не стосувалося четвергових вечорів у Північному Конвеї. Стара приказка АА стверджує: «Якщо хочеш сховати щось від алкоголіка, засунь те у «Велику книгу», і відвідуваність вечірніх зборів по четвергах у Північному Конвеї доводила, що якась правда в цій приказці таки мається. Навіть у ті тижні, що пролягали між Четвертим липня і Днем праці – пік туристичного сезону, – в клубі «Американських ветеранів»105 зрідка нараховувалося більше дюжини людей, після того як стукнув молоток головуючого. Як наслідок, Ден чув там такі речі, котрі, як він підозрював, ніколи не могли бути промовленими вголос на тих сходинах, де збиралося п’ятдесят, а то й сімдесят одужуючих алконавтів і наркош. На тих промовці мали тенденцію ховатися за загальною банальщиною (зразків якої існувало сотні), уникаючи персональних сповідей. Там можна було почути: «Душевна рівновага виправдовує зусилля», «Ви можете взяти мій список, якщо бажаєте допомогти покрити заподіяну мною шкоду», але ніколи: «Одного вечора я трахнув дружину мого брата, коли ми з ним обоє були п’яні».

Впродовж четвергових вечорниць їх нечисленний гурт «Ми вивчаємо тверезість» від дошки до дошки читав великий синій самовчитель Білла Вілсона106, кожного наступного разу починаючи з того місця, на якому зупинилися попереднього вечора. Діставшись кінця книги, вони повернулись до «Свідчення лікаря» і розпочали все спочатку107. Зазвичай кожного вечора долалося сторінок з десять. Це займало приблизно півгодини. Вважалося, що наступні півгодини група обговорюватиме щойно прочитане. Інколи вони так і робили. Втім, значно частіше дискусія неконтрольовано смикалася в різних напрямках, немов та планшетка під час спіритичного сеансу під пальцями невротичних підлітків.

Дену запам’ятався один такий вечір, тоді він уже близько восьми місяців прожив цілком тверезим. Дискутований розділ «Дружинам» був сповнений старомодного невігластва, що майже завжди провокувало гарячу реакцію молодших жінок, які брали участь у Програмі. Вони бажали знати, чому майже за шістдесят п’ять років, що минули від першої публікації «Великої книги», ніхто не додав у неї розділу «Чоловікам».

Коли того вечора підняла руку Джемма Т. – тридцяти- з-чимось жінка, в якої, схоже, було лише два емоційні стани, Сердита і Ґрунтовно Розлючена, – Ден очікував почути якусь радикально-феміністичну тираду. Натомість вона сказала, і то значно спокійнішим тоном, аніж звичайно: «Я маю потребу поділитися дечим. Я тримала це в собі відтоді, як мені сповнилося сімнадцять, і якщо я цього не позбавлюся, мені ніколи не втриматися від коксу і вина».

Група чекала.

– Я збила чоловіка машиною, коли поверталася п’яна додому з вечірки, – сказала Джемма. – Це сталося у Сомервіллі. Я залишила його лежати край дороги. Я не знала, живий він чи мертвий. І досі не знаю. Я чекала, що приїдуть копи й заарештують мене, але вони так і не приїхали. Мені все минулося безкарно.

На цих словах вона розсміялася, як то сміються люди, особливо вдало пожартувавши, а потім опустила голову на стіл і вибухнула риданнями такими глибокими, що від них стрясалося усе її худе, мов жердина, тільце. Для Дена то був перший досвід того, якою жахливою може бути «чесність у всіх наших справах», коли вона дійсно доведена до діла. Він тоді подумав, як то і зараз він часто робив, про гроші, вкрадені ним з гаманця Діні, про те, як її маленький хлопчик тягнувся рукою до кокаїну на кавовому столику. Він перейнявся дещо сторопілою повагою до Джемми, але в самому собі аж такої жорсткої чесності не відчував. Якби дійшло до вибору між розповіддю про той випадок і випивкою…