Що його хвилювало, то це бажання випити. Налигатися, якщо не висловлюватися з зайвою делікатністю. Надудлитися, набратися до нестями. Тепло вранішнього сонця, це таки добре, і м’язи після доброї роботи приємно гудуть, і прокидатися вранці без похмілля, але ціна – всі ці божевільні видіння й сновидіння, не згадуючи вже про безладні думки про померлих чужих людей, які знаходять собі шлях крізь його захисну систему, – занадто висока.

Занадто висока, щоби таке витримувати.

Він сидів на єдиному в своїй кімнаті стільці й читав роман Джона Сендфорда при світлі єдиної в кімнаті лампи, допоки у двох міських церквах, де були дзвони, не задзвонили сьому годину ранку. Тоді він натягнув свої нові (тобто для нього нові) чоботи і довгу куртку з ворсистої шерсті. Він вирушив у зовнішній світ, який змінився і пом’якшав. Ніде більше не залишилося гострого кута. Сніг все ще падав, але тепер лагідний.

«Мені треба забиратися звідси. Вертатися знов до Флориди. Нахер цей Нью-Гемпшир, де сніг, либонь, іде навіть Четвертого липня в непарні роки».

Йому відповів голос Хеллорана, тим самим добрим тоном, який запам’ятався йому з дитинства, коли Ден був ще Денні, але під тим голосом вчувалось сталеве підґрунтя.

«Краще б ти вже десь зупинився, любий, бо не будеш здатен зупинитись ніде».

– Іди ти нахер, старигане, – пробурмотів він.

Він знову пішов до «Червоного яблука», бо крамниці, в яких продавався міцний алкоголь, залишатимуться зачиненими ще щонайменше годину. Він повільно походжав між винним і пивним кулерами, міркуючи, і нарешті вирішив, що, якщо він збирається напитися, то мусить вже зробити це якомога безвстидніше. Він ухопив дві пляшки «Громовиці»75 (вісімнадцять відсотків алкоголю, достатньо добре число, коли до віскі тимчасово нема доступу), вирушив проходом у бік каси, та потім зупинився.

«Потерпи ще один день. Дай собі ще один шанс».

Він припускав, що здатний на це, але навіщо? Щоби знову прокинутися в ліжку разом з Томмі? З Томмі, в якого половина голови провалена? Чи, може, наступного разу буде Діні, яка пролежала у тій ванні дві доби, поки домовряднику нарешті не набридло стукати, він скористався своїм майстер-ключем і знайшов її. Він цього не міг знати, якби тут був Еміль Кеммер, той би абсолютно беззастережно з цим погодився, але ж ні. Він-то знав. То навіщо перейматися?

«Може, ця гіперчутливість минеться. Може, це просто фаза така, парапсихологічний еквівалент білої гарячки. Може, якщо ти потерпиш трохи часу…»

Але час змінився. Це те, що розуміють тільки алкоголіки й нарики. Коли ти не можеш спати, коли тобі лячно озирнутися, бо боїшся побачити там щось жахливе, час видовжився й виростив собі гострі зуби.

– Вам чимсь допомогти? – запитала продавчиня, і Ден зрозумів,

(гадське сяйво, чорти б його забрали)

що він її нервує. А чом би й ні? З його нечесаним після ліжка волоссям сторчма, з темними колами навкруг очей і смиканими, непевними рухами він, мабуть, скидався на метамфетамінового фріка, який саме вирішує, чи не витягти свого вірного суботнього спецвечірнього76 і попрохати все, що є, в касі.

– Ні, – відгукнувся Ден. – Я щойно зрозумів, що забув свій гаманець вдома.

Він поклав зелені пляшки назад до кулера. Коли він його вже закривав, вони прошепотіли йому ласкаво, як то друг промовляє до друга: «До скорого побачення, Денні».

Біллі Фрімен чекав на нього, закутаний ледь не по самі брови. Він простягнув кашкет з вишитим спереду написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ.

– Хто такі збіса Енністонські Циклони? – запитав Ден.

– Енністон за двадцять миль на північ звідси. Коли йдеться про футбол, баскетбол і бейсбол, вони наші архісуперники. Як хтось побачить його на тобі, то й сніжку собі в потилицю можеш отримати, але це єдиний, який я знайшов.

Ден натягнув кашкет собі на голову.

– Тоді вперед, Циклони.

– Правильно, бодай тобі не буде кадила, щоби не забрикала кобила. – Біллі оглянув його. – Ти в порядку, Денно?

– Майже не спалося вночі.

– Це я чую. Клятий вітер таки насправжки вив, атож? Голос – як в моєї колишньої, коли я їй було ласкаво пропонував зайнятись злегка коханням ввечері у понеділок. Роботу робити готовий?

– Готовий, як завжди.

– Добре. Тоді беремося. День буде клопітним.

День дійсно виявився клопітним, але під полудень визирнуло сонце і температура знову піднялася вище п’ятдесяти77. Сніг танув, і Тінітавн сповнився звуками сотень маленьких водоспадів. Настрій Дена підвищувався разом з температурою, він навіть вловив себе на тому, що наспівує («Юначе! Колись і я був у твоїй шкурі!»78), штовхаючи поперед себе снігоздувач по двору маленького торговельного центру при толоці. Нагорі, під легким бризом, що був уже далеко не тим виючим вітром минулої ночі, лопотів баннер з написом: ГРАНДІОЗНІ ВЕСНЯНІ ЗНИЖКИ ЗА ЦІНАМИ ТІНІТАВНА!

Видінь не було жодних.

Відбивши на таймері час закінчення роботи, Ден повів Біллі повечеряти до «Чак-Воза»79, де замовив їм обом стейки. Біллі зі свого боку запропонував купити пиво. Ден похитав головою.

– Тримаюся подалі від алкоголю. Не без причин, бо щойно розпочну, зупинитися інколи буває важко.

– Ти міг би про це побалакати з Кінгслі, – сказав Біллі. – Він через випивку довів себе до розлучення ще років з п’ятнадцять тому. Зараз він у повнім порядку, от тільки дочка з ним так і не балакає.

За обідом вони пили каву. Багато кави.

Ден повертався до свого лігвища на третьому поверсі на Еліот-стрит втомлений, повний гарячої іжі й радий тому, що тверезий. Телевізора в його кімнаті не було, але ще залишалася остання частина роману Сендфорда, тож він і поринув у нього з головою на пару годин. Вуха залишалися нашорошеними щодо вітру, але той не здіймався. Йому подумалося, що буря минулої ночі була останнім залпом зими. І це було чудово, як на нього. Він ліг о десятій і майже негайно заснув. Вранішній візит до «Червоного яблука» здавався йому тепер туманним, наче він ходив туди у стані гарячкового марення, а тепер та гарячка минулася.

Він прокинувся невдовзі після півночі не від звуків вітру, а тому, що йому не терпілося висцятися, як якомусь біговому коню. Він піднявся, почовгав до ванної кімнати і ввімкнув за її дверима світло. Циліндр стояв у ванні, і був він наповнений кров’ю.

– Ні, – шепнув Ден. – Це мені сниться.

Можливо, подвійне сновидіння. Або потрійне. Навіть почвірне. Було дещо, про що він тоді не сказав Емілеві Кеммеру: він боявся, що врешті-решт може загубитися в лабіринтах фантомного нічного життя, ніколи не знайшовши звідти виходу знову.

«Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, – це лише сон у іншім сні».

От тільки зараз усе насправді. Також і цей капелюх. Ніхто інший його не побачив би, але це нічого не змінювало. Цей капелюх був справжнім. Він існував десь у світі. Ден це розумів.

Боковим зором він зауважив щось написане на дзеркалі над умивальником. Щось написане губною помадою.

«Треба змусити себе не поглянути туди».

Надто пізно. Голова вже повернулася; він навіть почув, як у нього в шиї рипнули жили, наче старі дверні завіси. Та яке це мало значення? Він і так знав, що там написано. Місіс Мессі пощезла, Горес Дервент пощез, вони були надійно замкнені у скриньках, які він тримав у найдальших глибинах свого мозку, але «Оверлук» все ще з ним не покінчив. На дзеркалі було написано, і то не губною помадою, а кров’ю, єдине слово.

Під ним, у раковині, лежала вимазана в крові майка з логотипом «Атланта Брейвз».