— Перемога під Крацау, — додав Фуллштейн, — наново нас надихнула. Повернула надію, яку ми вже втрачали. Дай нам, Боже, ще й другу таку вікторію.

— Бог її нам дасть, — оголосив, гордо випроставшись, Ян Зембицький. — І я вам її дам. На бій з єретиками сам вас поведу. До вікторії, яка лужицьку затьмарить.

Поведу вас, отже, до такої вікторії, що Поленц і Колдщ відійдуть у забуття. Вони під Крацау Краловця тільки вщипнули. Ми ж зітремо його на порох. Єретицькі трупи поскладаємо у стоси, а з упійманих будемо на ешафотах паси дерти. Ось що я вам пропоную, вашим князям, старостам і радам. Об’єднатися, спільно на чехів вдарити і їх розгромом відзначити Різдво Христове. Хто зі мною? І з якою силою? Га? Що скаже Вроцлав? Свидниця? Опава?

— Від імені Вацлава Пшемковіца, світлого князя Глубчиць і Градця, — промовив Фуллштейн, швидко, ніби боявся, що хтось його випередить, — обіцяю сто списів опавського лицарства. Світлий князь особисто військо поведе.

- Єпископ Конрад, — сказав, поміркувавши, староста Танненфельд, — виставить усю свою хоругву. Посилену гуфами з Гродкува і Отмухова. Разом сімдесят списів.

— Місто Вроцлав, — взявся в боки Йорг Рейбніц, — дасть сто п’ятдесят вершників. А що Свидниця?

— Місто Свидниця, — гордо заявив Оппельн, — неабияк причинилося до перемоги під Крацау. Раз тепер його милість князь Ян обіцяє вікторію, яка затьмарить Крацау, то й Свидниці там забракнути не може. Так легко затьмарити себе ми не дамо, ані стерти зі сторінок історії. Свидниця виставить сто п’ятдесят коней добірної кінноти під командуванням пана підстарости Стоша. Ми всі у Свидниці раді будемо побачити гуситів розтертими на порох. Але перше, може, хай нам його милість князь Ян оприявнить, у який же то спосіб він наміряється оце розтирання вчинити.

— По-перше, вчиню це силою, — з місця випалив Ян Зембицький. — З того, що ви тут сказали, я обрахував нашу потенцію десь на тисячу кінних, зокрема й триста коней важкоозброєного лицарства. Краловець має чотири тисячі піших і лише двісті вершників. А позаяк лицар в обладунку десяти піших хирляків вартий, перевага на нашому боці. По-друге, ми покінчимо з ними у такий самий спосіб, як і під Крацау. Нападемо із засідки на похідну колону. Попередньо зробивши так, що вони підуть тудою, де ми на будемо на них чекати.

- І якою, — підняв брови Оппельн, — методою ми це зробимо?

- Є в нас така метода.

Великий стінолаз, який скрекотів і метався біля вікна замку в Нисі, здивував вроцлавського єпископа Конрада, однак і єпископ, треба визнати, здивував стінолаза не менше. У своїй палаті, під охороною, він не віддавався, як на диво, ні оргії, ні пиятиці, ні азартним іграм. І не відсипався після оргії, пиятики або азартних ігор. Ні. Він читав. Присвячував час читанню.

Впущений стінолаз швидко трансформувався в людську постать. Кинув оком на книгу, яка лежала на пюпітрі. Покрутив головою, практично безмежно вражений. Мало того, що це було Святе Письмо, гарно ілюмінована Біблія. До того всього це була Біблія по-німецьки.

— Я знаю, з чим ти прийшов, а радше прилетів, — знову здивував Стінолаза Конрад, П’яст, князь Олесниці, єпископ Вроцлава й намісник короля Сигізмунда Люксембурзького у Шльонську. — Ти марно трудився. Я відмовляю твоїй просьбі.

— Сьогодні двадцять друге грудня Anno Domini 1428, - Стінолаз сів, потягнувся по карафку, що стояла на комоді. — Сьомого листопада 1427 року, тобто трохи більше ніж рік тому, тут, у цьому замку, в цій палаті, я суплікував, а ваша єпископська достойність пообіцяла мені…

— Достойність передумала, — відрізав Конрад з Олесниці. - І зробила це ad maiorem Dei gloriam. Рейнмар Беляу став важливою фігурою у грі, а ставка стала неймовірно високою. На що ти сподівався? На те, що я віддам тобі цього Беляу, щоб ти міг його закатувати? Заради якихось незрозумілих мені приватних інтересів? Знаю, знаю, давніше в нас були плани щодо Беляу, він мав послужити нам для того, щоб затушувати аферу з нападом на збирача. Але тепер добро Церкви та благо країни вимагає зовсім іншого. Я наказав тобі співробітничати з князем Яном у пошуках. Дав Янові дозвіл ввійти в монастир у Білому Костелі, Ну, він би, мабуть, увійшов туди й без дозволу, монастир стоїть на його землях, а абатиса — його сестра, але це несуттєво. Суттєво те, що Ян Зембицький наважився вчинити воістину велику річ… Якщо воєнне починання вдасться… а воно має великі шанси вдатися, то ми завдамо єретикам могутнього удару, удару, якого вони досі не знали. Чи розумієш ти це, Біркарте, чи осягаєш ти це розумом? Спочатку солідний прочухан під Крацау, тепер погром, що його їм невдовзі влаштує Ян Зембицький. І лусне міф, згідно з яким гуситів неможливо перемогти в бою. Наш приклад наслідуватимуть інші. Це буде початком їхнього кінця. Їхнього кінця, сину. Я був під Прагою в двадцятому році, на коронації Сигізмунда. Дивився з Града на це місто, яке причаїлося за рікою, мов скажений собака. А коли ми звідти відступали, поклявся собі, що колись повернуся. Що на власні очі побачу, як цьому скаженому собаці вибивають ікла, як уся ця єретицька нація зазнає кари за свої злочини. Як кров тече всіма вулицями цього ницого міста, а Влтава стає червоною. І так буде, хай мені Бог поможе. А важливим кроком до цього є Ян, князь Зембиць. І воєнний план, який я обдумав, а Ян виконає. Цей план повинен вдатися. Бог цього хоче. І я теж цього хочу.

— Тому, — єпископ випростався, — я категорично забороняю тобі будь-які дії, які могли б мій план провалити. Або принаймні ускладнити. Ян тримає Рейнмара фон Беляу в льоху в зембицькому замку. Я забороняю тобі наближатися до цього льоху хоч би й на крок, забороняю розмовляти з Рейнмаром, забороняю торкатися його навіть пальцем. Забороняю тобі це суворо й категорично. Знаю, що ти чарівник, поліморф і некромант, знаю, що ти проникав крізь стіни, щоб у Вроцлаві пробратися до ув’язнених. Знаю, що ти можеш і на що здатний. Але попереджую: якщо ти не послухаєшся моєї заборони, то накличеш на себе мій гнів. І тоді дізнаєшся, на що здатен я. Ти зрозумів, Біркарте, сину мій? Послухаєшся?

— А хіба в мене є вихід? Отче?

Єпископ гнівно сапнув. Потім з виляском закрив Біблію, а на титульну палітурку поставив кубок. І налив у нього бургундського з корицею.

— А між нами кажучи, — запитав він через якийсь час, цілком спокійно, — навіщо тобі знадобився цей Беляу? Адже ж не заради самого задоволення помсти та вбивства? Ти хотів із нього щось витягти, промацати якісь обставини. Які? Гм, певно, ти не захочеш сказати… Не розкриєш подробиць. Але, може, хоч у загальних рисах?

Стінолаз усміхнувся, і була ця усмішка надзвичайно препогана.

— Якщо в загальних рисах, — процідив він з-за усміхнених губів, — то чому б ні? З Рейнемара Беляу я збирався витиснути інформацію, яка привела б мене до одного з його товаришів. А з того я би витиснув наступну інформацію. І отримав би завдяки цьому деяке знання. Загальне. Зокрема, про те, чи книга, яку ти тільки що читав, отче єпископе, є справді тим, чим її звикли вважати. Чи, може, вона варта не більше, ніж байки Езопа Фриги.

— Цікаво, — промовив після хвилини задуми Конрад. — І справді цікаво. Але мої накази залишаються в силі. Ad maiorem Dei gloriam. А байками займемося в кращі часи.

Стінолаз спурхнув із зубців ниського замку, крутнувся, підхоплений вихором, що дув з боку Рихлебів. Вирівняв політ, заскрекотів, шугонув у ніч. Він летів у напрямку масиву Шленжі. Але не на саму Шленжу. Шленжа була для любителів, для дилетантів, як місце чарів, трішечки тривіальна й радше перерекламована. Стінолаз летів на Радуню, на її видовжену вершину. На кам’яний вал і до схожого на катафалк магічного валуна, що лежав у його центрі. Моноліт, який лежав тут ще тоді, коли передгір’ями Судетів тупали мамонти, а великі черепахи відкладали яйця на нинішньому острові П’ясек.