— Грелленорте. Щоб мені не довелося закликати тебе до порядку. Книги чорніли і згорталися у вогні. Обшук було закінчено.

Ніяких мужчин ані гуситів у клаузурі не знайшли. Розлючена міна Стінолаза говорила сама за себе. Натомість кисла гримаса князя Яна розгладилася в усмішку, його вродливе обличчя просвітліло. Рейневан, якого тримали пахолки, викрутив шию, оглянувся. Він побачив, що так втішило князя. І тоді його серце опустилося на самий низ живота.

Боршніц і Різін вивели з клаузури Ютту.

— Так, так, Беляу, — почув він, здавалося, десь здалеку голос князя. — Я багато про тебе знаю. Як ти думаєш, звідки я знав, що знайду тут тебе? У Клодзьку виловили гуситських шпигунів, усіх взяли живцем. Один, твій товариш, багато знав. Довго не хотів говорити, опирався, але врешті-решт заговорив. І сказав усе. І про цей монастир. Про тебе. А також про твої любовні походеньки.

Згідно з очікуваннями Рейневана, кортеж князя Яна рушив прямо на зембицький тракт. Однак, усупереч його очікуванням, князь не поїхав до Зембиць, а наказав стати на постій у Генрикові. Неподалік монастиря. Цистерціанцям, які вибігли його вітати, князь подякував за гостинність, але наказав розбити бівуак на узліссі, під величезним дубом. Тут розпалили велике вогнище з колод, почали готувати принесену ченцями їжу, відчопували бочівки. Рейневан дивився на це все з коня, з якого йому не дозволили злізти. Троє озброєних стерегли його безперервно. Від вузлів, що врізалися в тіло, він аж затерпнув, а оскільки затерпнув — мерзнув.

Ютти він не мав нагоди побачити. Її тримали в одному із закритих возів, не дозволяли вийти. Під час їзди сам князь кілька разів під’їжджав, зазирав під плахту. Кілька разів до возу зазирнув і Стінолаз. Рейневан тремтів у передчутті найгіршого.

Швидко з’ясувалося, чому і навіщо постій, і саме під дубом. На край села почали з’їжджатися вершники. Лицарі в повних обладунках. У більш або менш численному супроводі зброєносців, стрільців і пахолків.

Гостей вітав Гинче фон Боршніц, маршал князя. Сам Ян Зембицький тільки надимав губи, мінімальними рухами голови давав знати, що зволив помітити сповнені шаноби поклони. Тільки один з лицарів заслужив у Яна трохи більше агенції[313]. На його щиті було зелене яблуко, пробите трьома мечами. Герб роду Фуллштейнів.

— Вітаю, панове, — зволив нарешті заговорити князь Ян. — Я вдячний тим, кому ви служите, що вас на моє прохання прислали посланцями. Дякую й вам за труд. Вітаю на моїх землях. Вітаю Опаву і глубчицьке князівство в особі шляхетного пана Фуллштейна. Вітаю вроцлавське єпископство і град Гродкув в особі пана старости Танненфельда. Вітаю Вроцлав, вітаю Свидницю.

Названі відповідали поклонами. Посланці Вроцлава не носили знаків, але в одному з них Рейневан зі здивуванням упізнав раубрітера Гайна фон Чірне. Свидницю представляв лицар, який носив у гербі срібний багор Оппельнів. Посланець єпископа, гродкувський староста Танненфельд, мав біля сідла щит, розсічений на чернь і золото, із зеленим рутовим вінком, який нагадував герб асканської династії.

— Про причину, чому світлий князь вас викликав, — звернувся до зібраних Гинче Боршніц, — шановні панове, мабуть, здогадуються. Чеські єретики знову напали на наші землі. Знову загрожують місту Клодзьку. І знову, порадивши собі з Клодзьком, посунуть на нас. Тож пора зібрати сили. Вчинити опір!

— З Клодзьком гусити собі не порадять, — оцінив посланець Свидниці, Оппельн з багром на щиті. — Пан Пута з Частоловиць укріпив град, залогу має сильну й бойову. Зрадою його теж не візьмуть, бо гуситських шпигунів повиловлював, як раків. Тепер їх бере на муки та по одному страчує, і навіть нашого свидницького ката для цього найняв. Багато, кажуть, хе-хе, має майстер з гуситами роботи.

— А ми, — підкрутив вус Боршніц, — маємо завдяки цьому добру інформацію. Знаємо про ворога досить! Ви щось хотіли на це сказати, зацний пане Рейбніце?

— Тілько то, — сказав посланець із Вроцлава, супутник Гайна фон Чірне, — що відомості про гуситів не є ні таємними, ні йно вам доступними. Усі знають про них усе. Їх веде Ян Краловець з Градека, ми його вже знаємо. Під ним дві сотні кінних, якихось три з половиною тисячі піших і двісті возів з артилерією. Про що ми тут будемо нараджатися, здогадуюся. І запитую: чи ж зберемо ми силу, здатну з Краловцевою помірятися?

— Це ми невдовзі дізнаємося, — озвався Ян Зембицькищ — Саме від вас, зацні панове. З добрими-бо, сподіваюся, вістями вас сюди прислано. Тож перекажіть мені ці вісті. По черзі. Ти, Рейбніце, перший, раз уже говорити почав.

— Милостивий князю, — випростався вроцлав’янин. — Зволь вибачити, але я не говорю, а запитую. Я, Йорг Рейбніц з Фалькенберга, простий найманець. Роблю те, що мені наказали. А наказали мені панове Рада міста Вроцлава не говорити, а слухати. Тож вислухаю перше, що інші скажуть. Бо з наказу панів Ради мушу довідатися, хто з тут представлених думає з гуситами воювати. А хто, як завжди, волітиме з ними домовлятися й перемир’я укладати.

Фуллштейн з Опави злегка почервонів, але змовчав, тільки гордовито підняв голову. Ян Зембицький набурмосився. Оппельн не витримав.

— Що було, те було! — вибухнув він. — А тепер нема! Свидниця довела, що битися з єретиками вміє, довела це так переконливо, як жоден з вас, котрі тут стоять. Хто під Крацау гуситів розгромив, наголову розбив, того самого Краловця, що нині під Клодзьком стоїть? Ми! Пан староста Альбрехт фон Колдіц і пан підстароста Стош! Свидницьке лицарство у битві під Крацау побувало, єретицьким стервом поле там встелило! Не наговорював би на Свидницю той, хто сам дотепер тільки втікав від гуситів!

— Добре сказано, — дзвінкий голос князя Яна піднявся понад гамором. — Добре й важливе слово сказав лицар фон Оппельн. Важливу назву. Крацау, панове лицарі. Запам’ятайте: Крацау!

— Одне Крацау весни не робить, — зауважив Тамш фон Танненфельд, староста єпископського Гродкува, який доти мовчав. Від битви місяць минув, а начебто розгромлений Краловець під Клодзьком знову клопотів нам завдає. Крацау, не заперечую, — битва важлива, але розумніше розглядати її як щасливий випадок.

— Або, — сказав Рейбніц, — як зерно. Яке сліпій курці трапилося. Лицарі зареготали. Оппельн почервонів.

— Заздрощі у вас промовляють! — крикнув він. — Заздрите Лужиці слави й честі. Панове Колдіц і фон Поленц сміливо пішли в бій, з піднятим чолом і штандартами, в кінній атаці, достоту як Ричард Левине Серце під Аскалоном, а позаяк audaces fortuna iuvat[314], єретиків у полі розбили, влаштували їм криваву лазню, здобич і вози відняли, геть з Лужиці прогнали. А ви заздрите! Бо ви тут навесні прочухана дістали, від гуситів драпали, неначе ті зайці…

— Добирайте слів, — просичав Гайн фон Чірне.

— А що, може, неправда? — взявся в боки зовсім не збентежений його розлюченою міною Оппельн. — Прокоп пів-Шльонська з димом пустив, а ви за вроцлавськими мурами в гачі від страху робили!

На щоках Гайна проступив темний кармін, Йорг Рейбніц швидко стримав його, поклавши долоню йому на наплічник.

— Колдіц і Поленц, — сказав він, — вдарили під Крацау на розтягнуту похідну колону, на вози, навантажені здобиччю так, що ті ледве повзли. Раптовою атакою розірвали гуситський шик, заставши їх зненацька й посіявши паніку, посікли, не дали їм часу ні на те, аби набити рушниці, ні на те, щоби скористатися ними. Інакше там був би не Аскалон, а Гаттін. А у Свидниці, замість свята, — велика жалоба.

— Так саме ж за це, за це якраз Свидниці й лужичанам слава! — невимушено засміявся Маршал Боршніц. — Розумно використати місце, час і перевагу, повернути обставини на свою користь, несподівано вдарити на ворога, заскочити його зненацька мудрою тактикою… таж це те, що мають у своєму розпорядженні великі воєначальники. Саме таким манером перемагали Жижка і Прокоп, слава панам ландвійтам, що зуміли побити гуситів їхньою власною зброєю. Оце викликає в мене заздрощі, їхні тріумф і слава заздрощі викликають. І я зовсім цього не соромлюся.