— Ті, що тут нібито їздили, — Янко Шафф зігнав курку зі столу, — це можуть бути ті Чорні Вершники, Рота Смерті. Але це можуть бути й люди Біберштайна. Або з Троск, від де Бергова… Дідько їх приніс. Не розраховував я, що вони так напосядуться. Що їм так на тобі залежить, Белява.

— Якби нас… — Вернер Дорфінгер, один з хойніцьких бургманів, кинув на Рейневана похмурий погляд. — Якби нас, не дай Боже, перестріли… Будем за нього битися, чи як?

— Що буде, — обрізав Шафф, — те буде. А буде те, що я вирішу. Зрозуміло?

Вони об’їлися смажених на смальці свинячих обрізків так, що ледве могли рухатися, якийсь час здавалося, що більше не проковтнуть ні шматочка. Витримали ще до того моменту, коли господиня стала витягувати з казана зварені “їтрніце” — печінкові ковбаси, кров’янки і фаршировані кашею кишки. Щойно ті трошки вистигли, вони накинулися на них, як вовки.

— Христе-Господи… — Дорфінгер попустив пояс іще на дві дірки, — Давно вже я таких їтрнічок не куштував… Гм, з’їм іще, от тільки спочатку мушу за стодолу.

— Візьми кожух, — порадив, входячи з сіней, Ральф Мозер, другий бургман з Хойніка, струшуючи сніг з шапки й коміра. — Сипле надворі. А дме так, гейби хто повісився.

— Та це ж правда, — вишкірився Шафф. — Цвікер же повісився. А що не сам і не з власної волі, то вітер же цього не знає.

— Пописько, — Мозер поперхнувся парою і димом, закашлявся. — Пописько з могили досі нам шкодить…

— Радше допомагає, - заперечив Гвідо Бушбах, копняком відганяючи настирливого цапа, що намагався пощипувати халяви. — Бо якщо хтось на нас ставку зробив, то запросто вгадає, кудою нам йти. Можуть на нас зробити засідку на Кругоношовій полонині, під Шреніцею. Можуть чекати біля Борувчаних скель. Можуть хотіти нас наздогнати у верхів’ї Шклярки, перш ніж ми з’їдемо в долину Вжосувки… А в заметілі і хурделиці, дасть Бог, може, якось прошмигнемо… Дайте-но ще кишечку…

— Дайте й мені. Святий Маврикій, патроне лицарів… Аж тане в роті. Більше нема?

- Є, паночку, є.

— На тобі, добрий чоловіче, ще грошей… Гей! А ти, Белява, куди?

— Мені за стодолу треба.

- Іди з ним, Мозер. Щоб йому яка-небудь дурість на думку не спала.

— Я тільки що з морозу, — запротестував бургман. — А йому куди втікати? У зиму, в хурделицю? Поміж вовки й чудовиська? На погибель? Таж він не дурний.

- Іди, я сказав.

Хурделиця не хурделиця, вовки не вовки, Рейневана не обходило. Він мусив утекти, а це був єдиний шанс. Тепер, уночі, коли Шафф і його люди об’їлися, були ліниві і сонні. У мороку сіней, коли Мозер обмінювався кількома словами і грубими жартами з Дорфіигером, який повертався, Рейневан схопив кожух. І важку гирю від ваги, яка там стояла.

Подвір’я зустріло їх холодом і заметіллю. І темрявою. За стодолу вони пробиралися майже навпомацки.

— Обережно, — застеріг Мозер, який ішов попереду. — Бо десь тут плуг лежить…

Він спіткнувся, з гуркотом повалився. Коли він, лаючись на чім світ стоїть, піднімався на карачки, Рейневан уже сунув до нього зі своєю гирею, уже примірявся, щоб гупнути бідолаху в потилицю. Цієї миті на тлі присипаної снігом купи гною майнули швидкі тіні, пролунав глухий стук. Мозер зойкнув і впав навзнак. Наступної миті в Рейневанових очах загорілося сто свічок, а в голові гримнуло сто громів. Подвір’я, халупа, стодола і купа гною затанцювали і врізали дикого голубця, а земля і небо кілька разів помінялися місцями.

Він не впав: його підтримували кілька пар міцних рук. На голову йому натягнули грубий мішок. Руки зв’язали. Потягли. Кинули на сідло коня, який хропів і тупав. Кінь зразу ударився в галоп, б’ючи копитами об каміння. Рейневанові зуби клацали і дзвеніли під мішком, він боявся, що відкусить собі язик.

— У дорогу! — скомандував хтось із хрипким, паскудно злим голосом. — Поїхали, поїхали! Учвал!

Вітер завивав і висвистував.

Коли різким рухом з його голови стягнули мішок, Рейневан згорбився і зіщулився, скривившись, змружив повіки: іскриста білизна снігу осліпила його болісно і цілковито. Він чув запах диму й кінського поту, чув тупіт, хрипіння й іржання коней, брязкіт спорядження, гомін, зрозумів, що його оточує чимала група людей.

— Вітаю, — почув він ще до того, як почав бачити. — Вітаю з вдалим полюванням, пане Дахс. Важко було?

— Нічого особливого, — відповів з-за плеча знайомий йому голос, той самий злий і хрипкий, але тепер наче трохи догідливий. — Бувало важче, вельможний пане Ульріху.

— З людей Шаффа хтось постраждав? Кривда комусь сталася?

— Нічого такого, чого мазь не гоїть. Рейневан обережно розплющив очі.

Він був у селі, великому; над стріхами халуп, стодол і сараїв здіймалася дзвіниця костелу. Вулиця була заповнена вершниками, щонайменше сорок коней. Серед кінних були лицарі в повних металевих обладунках. Були вимпели. У тому числі один золотий з червоним оленячим рогом. Зрештою, ще до того, як побачив герб, Рейневан здогадався, чиїм бранцем він є цього разу.

— Підніми голову!

Ульріх фон Біберштайн, володар Фридланда й Жарів, дядько Ніколетти, на своєму бойовому коні здіймався над ним, як гора.

Замість того, щоб злякатися, він почував полегшення. Що це не Біркарт Грелленорт.

— Ти знаєш, хто я?

Він важко кивнув головою, шия не хотіла згинатися, якийсь час він не міг видобути голосу, що було розцінено як неґречність. Чоловік зі злим голосом садонув його кулаком у район нирки. Його Рейневан теж бачив у Тросках. “Мікулаш Дахс, — згадав він. — Клієнт Біберштайнів. Бургграф у якомусь замку. Забув, у якому”.

— Знаю… Я знаю, хто ви, пане Біберштайн.

Ульріх Біберштайн випростався в сідлі, від чого став ще вищим. Кулаком у сталевій рукавиці сперся на бляшаний фартух нюрнберзького обладунку.

— За те, що ти вчинив, будеш покараний.

Рейневан не відповів, ризикуючи знову дістати стусана. Але цього разу Мікулаш Дахс залишився байдужим.

— Підготувати його до дороги, — наказав Біберштайн. — Дати тепліший одяг, щоб не закоцюб. Він має прибути у Штольц цілий, здоровий і сповнений сили.

З групи лицарів, що трималися близько халуп, ступою виїхали троє і наблизилися. Двоє були в повних пластинчастих обладунках, у металевих панцирах новочасного типу, з потовщеним і розбудованим лівим наплічником і наручником, що дозволяло повністю відмовитися від щита. Третій, наймолодший, не носив панцира, під плащем із вовчих шкур він мав тільки ватований, трохи забруднений вамс. Рейневан упізнав його відразу.

— Щастя зрадливе! — презирливо фиркнув Нікель фон Койшбург, недавній бранець у міхаловицькому замку. — Сьогодні ти мене, завтра я тебе! І як тобі це подобається, мосьці єретиче? Я нині вільний, з неволі викуплений! А ти в путах! З мотузком на шиї! І скоро тобою кат займеться!

Змусивши коня дрібно переступати ногами, юнак під’їхав ближче. Він явно хотів впхатися конем між володарем Фридланда і Рейневаном, та цьому перешкодив, загородивши дорогу, Мікулаш Дахс.

— Яким правом, — крикнув Койшбург, — ви берете собі цього полоненого, пане Біберштайн?

Ульріх фон Біберштайн надув губи, навіть не думаючи відповідати. Паноша почервонів від люті.

— Поганий приклад подаєте! — зарепетував він. — Приклад приватних інтересів! Заради якоїсь темної родової ворожнечі, заради якоїсь особистої помсти й самолюбних порахунків наражаєте країну! Ганебний це вчинок! Ганебний!

— Пане Фольч, — перебив спокійним голосом Біберштайн. — Ви муж поважний, розважністю знаний і зарадністю славний. То порадьте цьому молокососові, щоби стулив пельку.