— Гаразд, Марті й Соньєтта, то Марті й Соньєтта, — промовив я. — Час нам мчатися — і то з вітерцем! Нумо, вперед!

Коли ми вийшли на холодну вулицю, дівчатка сказали, що не поїдуть на автобусі — ні-ні! — тільки на таксі, тож я, потураючи їм, хоч у душі криво осміхнувся, підкликав зі стоянки таксі. Водій, старий вусатий чєловєк у засмальцьованій одєждє, попередив:

— Тільки нічого не рвіть. Не попсуйте сидінь. Щойно поміняли оббивку. Я розвіяв його дурні побоювання, і ми рвонули в бік муніципального будинку 18-А. Малі самовпевнені ципки по дорозі перешіптувались і хихотіли. Одне слово, приїхали ми, братики, і я повів ципок до квартири 10-8. Поки ми дерлися сходами нагору, вони відсапувались і сміялись, а коли прийшли, сказали, що помирають від спраги, тож я відімкнув у себе в кімнаті заповітну скриньку й налив кожній з тих десятирічних дєвочєк віскі «Скотчмен», щоправда, добряче розведеного колючою, аж у ніс било, содовою. Обидві всілися на моє ліжко (все ще незастелене) і, гойдаючи ногами, почали цмулити віскі, а я поставив на свій стереопрогравач їхні дурні нікчемні платівочки. Суміш, яку ми пили з дуже гарних, розкішних, дорогих позолочених келихів, нагадувала швидше ароматизований дитячий напій. Одначе ципки аж прицмокували — ох-ох-ох! — ще й вигукували: «Запагорбіти можна!», «Зомліти мало!» — й такі інші безглузді слова, модні в їхньому середовищі. Поки я програвав оте говно, укоськав їх допити віскі й налив їм по другій. А вони були й раденькі, братики! Тож коли їхні жалюгідні поп-диски прокрутилися двічі (там були дві пісні: «Медові пахощі» у виконанні Айка Ярда і «Ніч після дня після ночі», яку тоненько завивали два кастрати, справжні євнухи, прізвища їхні я забув), ципки, здавалося, вже досягли межі істеричного збудження — плигали на ліжку й вистрибували разом зі мною по кімнаті.

Про те, що я зробив того дня, братва, нема чого розводитись, ви вже, певно й самі здогадались. Дві малолітки як оком змигнути опинилися без одєжди, але все реготали, бо нагой дядечко Алекс із ручкою від сковороди, що стирчала з нього, здавався їм дуже кумедним, а він, наче роздягнений лікар, усе відгортав шкірку, а тоді з гарчанням, мов рись болотна, смикнувся й зволожив собі лапу. Потім я обережно дістав із конверта Дев’яту симфонію — отож Людвіг ван тепер був також нагой, — а тоді, коли востаннє смикнувся й відчув найвищу насолоду, опустив голку на платівку. І почалось: басові струни забубоніли з-під ліжка до решти оркестру, далі озвався чоловічий голос, закликаючи всіх радіти, і полилася блаженно-обалдєнная мелодія, оспівуючи Радість, це небесне полум’я, а я, відчувши в собі звіра, накинувся на двох малих ципок. Тепер вони вже не тішились і весело не вигукували, бо мусили коритись дивним, незрозумілим бажанням Алекса Великого, що, збадьорений Дев’ятою і шкірковідгортанням, був чудесний, замєчатєльний і дуже вимогливий, братики. А втім, обидві малі були надто п’яні, аби щось відчути як слід.

Та коли той гуркіт і вигуки про «Радість, Радість, Радість!» стихли вдруге й усе скінчилось, малі ципки вже не вдавали з себе досвідчених жінок. Вони, здається, втямили, що з ними зроблено, й почали скиглити, проситися додому і казати, нібито я — дикий звір. Вигляд вони мали такий — скривавлені, набурмосені, — наче побували у великій бітвє, що, зрештою, так і було. Що ж, прогулюючи школу, вони однаково мали підвищувати свій освітній рівень. І таки підвищили. Вдягаючись, обидві зойкали, хлипали — ой-ой-ой! — і маленькими кулачками легенько товкли мене, брудного, нагого, висотаного і витолоченого, а я мовчки лежав собі на ліжку.

— Підла, противна тварюка! — кричала мала Соньєтта. — Скотиняка!

Я не заважав їм згребти свої речі й забратися геть. Вони ще погрожували, що напустять на мене рож і таке інше. Коли вони побігли сходами вниз, я провалився в сон, а з програвача так само лунали звуки радості, радості, радості…

Прокинувся я пізно (десь о пів на восьму), що, як з’ясувалося потім, було з мого боку нерозумно. В цьому зіпсутому світі, як ви самі вже помітили, все має значення. І все, як ви збагнули, взаємопов’язане. Таки-так. З мого стерео вже не лунали ні звуки радості, ні «Обнімітесь, мільйони», хтось вимкнув програвач — те чи ем, я чув тепер їх обох у вітальні, вони брязкали — брязь-брязь! — тарілками, сьорбали — сьорб-сьорб! — чай із чашок, одне слово, вечеряли після виснажливого рабочєго дня — одне на фабриці, друге в крамниці. Бідолашні старі! Жалюгідні прєдкі. Я накинув халат і визирнув з кімнати — такий собі люблячий синочок.

— Привіт, привіт! Удень відпочив і тепер почуваю себе куди краще. Ввечері попрацюю — зароблю трохи кишенькових грошей. — Це для батьків, які зізналися, ніби саме так сприймали тоді мої походеньки. — Ням-ням-ням! А мені шматочок?

Це був якийсь заморожений пиріг, що його мати розморозила й підігріла.

Вигляд він мав не дуже апетитний, але я мусив сказати навпаки. Батько зиркнув на мене з неприхованою підозрою, одначе не наважився щось закинути, а мати втомлено усміхнулась до плоду своєї утроби, до свого синочка. Пританцьовуючи, я зайшов до ванної і бистро прийняв душ, бо почувався брудним і липким, тоді повернувся до своєї кімнатчини і вбрався у вечірню одєжду. Зрештою, помитий, зачесаний, у почищеному одязі — картинка! — я взявся за свій шмат пирога.

— Не подумай, що я винюхую, — мовив татусь, — але де саме ти підпрацьовуєш увечері?

— А-а-а, — протяг я з повним ротом, — де трапиться. На підсобній роботі. То там, то там. — І я втупився йому в глаза — мовляв, піклуйся про себе, а я собі раду дам. — Я ж бо ніколи не прошу грошей, правда? Ні на одяг, ні на розваги. Чого ж ти допитуєшся, га?

Батько був сором’язливим вайлом.

— Пробач, сину, — пробурмотів він. — Але я часом непокоюсь… Мені сняться тривожні сни. Звісно, ти можеш глузувати, однак у снах багато віщого. Вчора я бачив сон про тебе, і він мені дуже не сподобався.

— Он як? — Батьків сон мене заінтєрєсовал. У мене було таке відчуття, ніби я також щось побачив уві сні, але не міг пригадати, що саме. — Справді? — перепитав я, облишивши жувати глевкий пиріг.

— Дуже виразний сон, — провадив батько. — Приснилося, ніби ти лежиш серед вулиці і тебе б’ють інші хлопці. Вони нагадували тих, з якими ти знався, поки тебе не відіслали до виправної школи.

— Невже? — Подумки я осміхнувся. Татусь вірить, ніби я перевиховався, чи принаймні переконує себе в цьому. Тут я пригадав і свій сон, що приснився мені перед ранком, — про Джорджі, який віддавав генеральські накази, й про Дима, що шкірився беззубою пастью і вимахував батогом. А втім, одного разу мені сказали, що вві сні буває одне, а наяву — зовсім інше, протилежне. — Ти, батечку, не переживай за свого єдиного сина і спадкоємця, — промовив я. — Не бійся. Він зуміє постояти за себе, правду кажу.

— Так от, — вів далі батько, — ти безпорадно спливав кров’ю і не міг дати відсіч.

Це вже суперечило дійсності, і в душі я знов осміхнувся. Тоді повигрібав із кишень усі дєньгі і з дзенькотом висипав їх на барвисту скатертину.

— Тут не дуже багато, тату. Це те, що я заробив учора ввечері. Але, певно, вистачить вам з мамою, щоб посидіти десь і випити по чарці шотландського віскі.

— Спасибі, синку, — подякував він. — Але ми тепер виходимо рідко. Боїмося. На вулицях таке діється… І все ж спасибі. Я принесу мамі завтра пляшечку чогось такого додому. — І, поки мати чистила на кухні каструлі, висипав ті нечесно надбані гроші в кармани штанів. До вхідних дверей він провів мене лагідною усмішкою.

Унизу, в кінці сходів, я здивовано, ба навіть ошелешено зупинився. Аж пасть роззявив, наче позіхи напали. Мене зустрічали! Мене чекали біля вкритого написами муніципального настінного живопису ругатєльства, як завжди, примовляючи: «У-ха-ха!» Почувши, що Джорджі й Піт привіталися зі мною, Дим миттю обернувся, по-кентовски вишкірив зубья і, незграбно пританцьовуючи, прогудів:

— А ось і він, а ось і він прийшов — ура!