уде далі. З одного боку був Дунай, з іншого — рівнина, поросла травою.

Матвій не відчував нічого. Ні втоми, ні збудження, навіть відчаю. Гладив порфир, покришений вітрами, дощами і снігом, вибілений сонцем як полотно. Десь в глибині його самого почала народжуватись мелодія, тиха й погідна як дитячий сон. Він здивувався, бо був уже дорослим, мав доросле тіло, бажання і дорослі думки, і пізнав світ через жінку, що зникла, залишивши свій шлюбний перстень. Вона була ніби його жоною, сестрою і матір’ю одночасно.І зникла, забравши його душу, лишивши замість неї дитячу пісеньку. Однак Матвій не почував себе спустошеним, просто вибіленим, чистим, як цей камінь.

Тому він встав і пішов углиб безлюдної рівнини. І ті, кого він мав зустріти, не могли бути звичайними людьми. Вони не орали, не сіяли, не кували, не ткали полотно, не варили їсти. Усе скінчилось, як тільки він переплив Дунай.

Тут тільки музика лишала слід, гнучкий, звивистий і сріблястий. Сопілка, бубон. Проста мелодія, і таке просте, без прикрас небо, трава, трохи пагорбків, трохи видолинків. Звісно, він йшов слідом цієї музики, бо це ж вона позбавила його дому, батька, життя, яке він мав прожити серед людей, сварячись, мирячись, вбиваючи, руйнуючи, будуючи. Не він його таким придумав, а люди. Тепер вибору в нього не було, й добре, що не було: ні в злий бік, ні в добрий.

А далі Матвій наздогнав музикантів, тих самих, що вже зустрічав раніше, які змушували його грати на хлопських весіллях, дали спершу бубон, тоді сопілку, а тепер, либонь, дадуть скрипку.

Ні, тепер усе мало бути по-іншому. І музиканти змінились, а в Матвія на пальці сяяв перстень княгині.Музиканти дивились на перстень, а він на них. Обидва були молоді: один чорнявий, схожий на цигана, інший — здовгим білим волоссям. Вбрані по- старосвітськи в довгі плащі з каптурами, вузькі штани, заправлені і сап’янці.

— Дійшов? — сказав чорнявий, не то стверджуючи, не то питаючи, чи правда се, чи їм привиджується.

Другий зітхнув, вийняв з торби скрипку й подав Матвієві. Той не вагаючись прийняв її, бо знав, що тепер усе буде по-іншому, тепер його мусять прийняти до кумпанії. Він посміхнувся.

— Чого шкіришся? — гримнув чорнявий. — Ще не поставив нам могорича, а вже тішишся. І грати на скрипці не вмієш.

— Навчуся, — відказав мирно Матвій.

— Ти навіть тримати її не вмієш.

— Годі тобі, ми теж не вродились музикантами, — озвався білий, і Матвій помітив, що у нього сумирні сиві очі, а одна повіка чогось сіпається. Білий продовжив:

— Чи ти знаєш, що ми служимо княгині й вона для нас важніша, ніж князь?

— Тепер буду знати. А ви ті, хто літає в повітрі?

— Коні літають, а не ми, — пояснив білий. — Люди не літають.

— А я й не кажу про людей.

— Нема чого балакати. Мусимо втрапити нині до двору, — обірвав чорнявий. — По дорозі розкажемо, що та як.

Матвій подивився і побачив, що очі в чорнявого не злі й не колючі, а просто втомлені, що його дуже врадувало. Білявий дав йому торбу, щоб покласти до неї скрипку. Матвій завважив у нього на мізинному пальці темний обідок, наче від розпеченого персня, але не пов’язав це зі своєю фортуною, бо ж у нього на пальці була квітка і він майже її не відчував.

— Наші коні літають лише при місяці, - тихо пояснив їхню пішу подорож білявий.

— Я знаю.

— Звісно, знаєш, — перекривив його чорнявий. — А коли будеш знати ще більше, пожалкуєш, що втрапив сюди. За тими, хто потрапляє землею, тягнеться кривавий слід. Тому найперше ми підемо до озера Обшир, щоб ти змив із себе кров.

«Так, — подумав Матвій, — кров з мого серця.»

Він уже звик до своєї рани. Така сама була в його діда, і в його батька, і могла би бути в сина, якби Матвій мав сина. Цю рану завдано не рукою, а поглядом. І хоч зараз кров не ктекла, Матвій здогадувався, що мають на увазі музиканти. Він стікатиме кров’ю доти, доки це потрібно.

— От ми й прийшли, — сказав чоловік-олень, коли попереду заясніло сонячне світло.

Івась з Боніфацієм довго терли очі, звикаючи до звичайного денного світла, а не до примарного. Потім виявилось, що під ногами в них вода, попереду верболіз, а назад вони не встигли глянути, бо чоловік-олень повів їх через лози кудись вгору й через якийсь час вони побачили високу заліснену гору, де просвічував сірий камінь.

— Ми останні, - мовив чоловік-олень. — Либонь, і коні вже там.

Івась ніколи не бачив таких високих гір, вищих навіть за Бокоцин, а гора з каменем була схожа на височезну копицю сіна.

— Там, — продовжив чоловік-олень, — двір князя, а двір княгині он там. Ми туди вночі підемо. А доки ми тут — ні слова про княгиню.

— Чому?

«Вічно він лізе зі своїми питаннями, — розсердився Боніфацій на малого. — Треба не питати, а слухати. Хто мовчить, той завше виглядає мудрішим.»

Чоловік-олень буркнув:

— Так заведено. Ходімо швидше, аби нас людиська не помітили. Оселились тут, ніби місця ніде нема.

Боніфацій зиркнув бистрим оком довкола, і не так побачив, як відчув запах хатнього диму і запах коси. Ніби ще рано було косити. Таки-так, не було на косі свіжої крові трави, просто вітер приніс неприємний запах заліза, що колись стинало траву. Потім засвербіло в носі від підкови, загубленої конем. Вона обросла мулом і все одно заважала потічку. Треба її вийняти. Але часу на те не було. Невдовзі вони опинились біля підніжжя гори, на схилах якої дерева росли абияк, а поміж ними лежали брили торішнього листя. Його вологий кислий дух нагадав Івасю й Боніфацію про зимування в лігві ведмедя. Після того, що сталося з ними під землею, обидва врешті змирилися з тим, що проспали цілу зиму, вкоротивши собі й так недовгого людського віку.

— Декому й куцого віку вистарчить, аби накоїти лиха, — мовив чоловік-олень, читаючи думки так, ніби читав книжку й одразу коментував прочитане.

Боніфацій одразу погодився:

— Твоя правда.

— Не моя, а твоя, — відрізав чоловік-олень, настрій якого мінявся, як погода в марці.Він щось поворушив рукою в листі, відкинув суху гілляку і сказав: Заходьте!

Чоловіка з хлопцем ніби засмоктало в гору, вичавивши з легень повітря, і вдихнути вони змогли уже у великій печері, де крім них нікого не виявилося, а у стінах блищали круглі камінці й пахло затхлістю.

— Господарю, — мовив урочисто чоловік-олень, — я привів під твій дах дві людські істоти і здаю їх на твою ласку!

Не можна сказати, щоб такі слова сподобались двом людським істотам, але обоє служили в своєму наземному житті, не належали до панства, і розуміли, що ліпше промовчати. Але й страху не треба виказувати. Звичайна поштивість буде якраз.

У темному кутку почувся шурхіт і звідти вийшов високий чоловік без жодних звіриних додатків, та ще й такий гарний на вроду і шляхетний на виду, що, якби він посміхнувся, вони б стали перед ним на коліна як перед янголом. Але навіть тіні посмішки не було на тому лиці, ніби він носив по комусь жалобу, не показну, а глибоку й щиру.

Чоловік-олень вклонився, і вони теж вклонились. Господар, князь, довго дивився на Боніфація й малого, Нарешті звів брови:

— То що мені з ними робити?

— Здаю на твою ласку, господарю. Сі двоє проспали зиму, бачили без світла, і щось помогло їм перейти мертвий Дунай.

— Що помогло? Тебе питаю! — звернувся князь до Боніфація, і той втішився, бо, хоч малий робив більше успіхів, але спитали його, як старшого.

— Ми перейшли… по руках, — квапливо відповів Боніфацій і додав: князю.

— Що ж ви їм дали, аби вони вас перенесли?

— Та жовту квітку Івась пустив по воді.Бо ми не знала, яка то вода — жива чи мертва. Виявилось, мертва.