Михайло якось випав йому з думки, такий був непомітний. Про нього отець Даниїл згадав, коли закликав до себе після ранішньої трапези Тимофія.І той дуже гостро відреагував на пропозицію настоятеля. Вибухнув плачем:
— Не піду! Нехай він йде!
І в очах сироти спалахнув непослух:
— Як то не підеш? — розгубився Даниїл. — Хто має йти? Отець Серафим? Славний маляр? Ти що собі думаєш?
— Я не про отця Серафима!
І Тимофій перейшов від плачу до схлипування.
— Михайло. Він робить не ті фарби. У нього вони виходять не такі…
— Думай, що говориш! При чім тут фарби? Отець Серафим сам малює.
— Я…не знаю, — понурив голову Тимофій, — але відколи Михайло в робітні, усе йде не так. З ним щось не так…
Отець Даниїл думав ще одну ніч, поки не прийняв рішення. Воно виявилось несподіваним для нього самого. З ним се бувало. Ходив день, два, тиждень, а далі знаходив вихід. З Божою поміччю, звісно. З молитвою, в якій не встидався просити поради в справах найпростіших, буденних, бо часом одне маленьке невирішення тягне за собою тяжкі наслідки. Отож він зробив так. Образи залишив без уваги. А Михайла послав на кухню в поміч отцю Варфоломію.І став чекати, що буде далі.Отець Теофіль спідлоба зиркав на нього, проте мовчав. Старші ченці добре знали, що таке послух.
Минув день, два, три. Послушник Тимофій ставав веселішим. Було видно, що затаїв він гнів на Михайла. А ще через тиждень настоятель дізнався, що всі намальовані образи в новій манері Серафим зішкрябав з дощок, а далі спалив, хоч липові дошки коштували. Фарби змішувати й розтирати знову став Тимофій. Усе владналось, ліпшого й бути не могло.
Але невдовзі у монастирі знову почало діятися щось дивне. Ченців охопила якась душевна слабість. Вони забували молитви, а вранці не можна було їх добудитись. Зрештою й сам отець Даниїл бачив тривожні сни, які здавалися йому милішими за реальність. Зелені луки, джерела, печери, що затягували його в себе, як вир, коли він потрапляв туди, його охоплював відчай. Він малів, перетворювався на порошинку.І коли вже мав щезнути зовсім, тоді прокидався з криком.
Щоб позбутись цих снів, отець Даниїл почав їсти лиш сухий хліб і пити воду, однак хліб мав якийсь дивний смак: терпкий, і віддавав зіллям. У цій ситуації допоміг розібратись священик з Раделич, отець Василій, який прийшов на сповідь. Перейщов через глибокий сніг, а за ним назирці йшли вовки. Відважний…Отець Василій був хресним Тимофія, і після сповіді довго розмовляв з хлопцем. Можливо, той навіть розповів про ту неприємність, що трапилась недавно в робітні отця Серафима, а відтак треба було попередити його, аби се лишилось в стінах монастиря. Тому отець Даниїл не відпустив гостя і велів постелити в себе у келії.По вечірній трапезі священик сам заговорив:
— Чим се так пахне в монастирі, отче Даниїле? Що за зілля додають до страви? Дуже мені сподобалось.
— Та чим тут може пахнути? Ладаном, воском, хлібом…
— Ні, не ладаном. Що я, ладану не знаю? Якби то не була свята обитель, подумав би, що пахне тим, чим пани себе кроплять. Аж в голові крутиться. А сей новий ваш послушник…
Тут отець Василій затнувся, а далі вдихнув повітря і сказав те, що збирався сказати:
— Видно, що шляхтич, може, й кателик. Дивіться, щоб не підсипав якоїсь трутки.
Грубість священика обурила отця Даниїла, але не показав він виду, тільки мовив остро:
— Так, пахне у нас, як в райському саду, а не як у стайні.Отець Григорій виплекав се диво, не шкодуючи сил і молитов. Що ж до Михайла, то се його далекий родич, і я в ньому певний.
І знову три дні думав отець Даниїл, а на четвертий віддав Михайла назад отцю Григорію, і всі сни припинились. Отець Варфоломій присягався, що не давав жодного зілля. Може, то сад отця Григорія і взимку наповнював обитель райськими запахами.
Отець Даниїл дивився з вікна на засніжений сад, капличку коло джерела, дві стежки у формі хреста, зільник, білий і холодний, і в очах його на мить зблисли сльози зворушення, коли уявив, як усе це буятиме влітку. Цікаво, чи в раю є зима? Зілля ж мусить відпочити.І подумав, що ні.Небесні сади доглядають ангели, і додають їм сили. А тому потреби в зимі там немає.
Монастир. Сад
Отак минула ця зима. Не могла вона не минути. Усе переходить з одного стану в інший: з кореня в стебло, зі стебла в листя, з листя в цвіт. Для отця Григорія впевненість у послідовності буття була джерелом спокою і наріжним каменем світобудови. Здавалося б кожен мав дотримуватись такої опінії і з роками ставати все мудрішим, однак навіть в монастирі старі ченці з’ясовували часом між собою стосунки, сварились, гнівались, ніби переходили у зворотній стан, перетворюючись знову на нерозумних дітей. Тобто зерно зависло між землею і небом, й намагалось прорости на хиткому стеблі.Отець Григорій зробив з цього висновок, що людина не бажає підкорятись законам Всесвіту, бо се не її світ: вона його не любить, не шанує і дуже боїться.І через те чоловік прагне перебратись туди, де йому буде добре, де він завжди залишатиметься нерозумним дитям. А відтак вважає, що може лишати по собі руїну, сміття, чинити кривду кожному, хто слабший.І се не гординя, а те, чому старий чернець не міг підібрати іншого слова, як глупота.
Здавалося б, не пасує духовній особі вибирати не лише між вірою та розумом, а й поміж дитинством і зрілістю, але вона, та духовна особа, не пережила того, що пережив отець Григорій, будучи вже у немолодих літах.І чи сам він не шкодував, що обрав такий шлях, і таке місце? Зупинився на півдорозі, спинив час, відведений кожній істоті Господом, аби проявити себе. І коли перед ним постав онук, по коліна в тумані, босий, з раною в серці, це перевернуло йому всю душу, й отець Григорій зрозумів: щось він зробив не так у минулому житті, бо доля не може переслідувати аж три покоління його роду.
Цілу зиму чекав, що віддадуть йому Михайла, спостерігаючи за ним віддалік, оберігаючи молитвою й поглядом, і все більше переконувався в тому, що його онук становить велику небезпеку й довго тут не затримається. Але поки він тут, треба його захистити. Мав надію на розважливість отця Даниїла, дивувався з його великого терпіння, проте не насмілився розповісти йому правду. Не ту, що Михайло є його рідним онуком, бо в святій обителі вся кров однакова. А те, що тихому сумирному приблуді судилась інша дорога, по якій він, Григорій, зумів ступити лише кілька кроків. Головне зараз перезимувати хлопця, підлікувати. а там, як уже вийде. У одужання Михайла він не вірив, бо й сам не вилікувався досі. На се ліку немає.У його садку немає зілля на родове божевілля.
А тепер про сад. Коли Григорій прийшов сюди, з боліт тягнуло вогкістю і тванню, а вода з джерела мала неприємний смак. Він викопав криницю, аби відшукати коріння води. Потім казали, що коли поставили хрест над водою, вона сама вирвалась із землі і смак води став кращим. Досі той почорнілий хрест стоїть коло криниці.Тесля з Раделич зробив лавицю, а Григорій посадив липу, любе всім дерево, що наповнює повітря медовим запахом і приваблює бджіл. Що й казати: монастир це теж ніби пасіка, де трудяться бджоли, збираючи мед духовний зі своїх цнот і розважань над божественним. Однак липа мала ще й іншу властивість — відвертати кару Божу, приймати прокляття на себе. Це дерево росло швидко, від старості вкривалось гудзами, в ньому з’являлись дупла, зате гілля ніколи не всихало, а на липових дошках пишуть образи. Криницю огородив отець Григорій кущиками ялівцю, що очищає повітря і радує око взимку, а під хрестом посадив білу рожу, щоб вона стояла наче Матір Божа коло розіп’ятого сина. Трохи збоку стояла капличка св. Миколая, в якій була дерев’яна фігура святого, гарно розмальована.Її спорудив попередній настоятель — отець Миколай, і діти на празник завжди прибігали дивитись на фігуру, що була наче жива. Тому нічого колючого не росло коло каплички. Григорій посадив там два кущі бузку: білого та синього.
