Несподівано для себе Болеслав заплакав, можливо, єдиний, хто заплакав по-справжньому за дворецьким і ключницею, бо сльози челяді були сльозами страху. Коли у сльозах немає ні страху, ні злості, вони приносять лише полегкість.

Кроки за дверима стихли. У дворі запіяли когути. І пан Болеслав несподівано для себе поринув у сон.

Влодко ще хіба прокинувся, коли повернувся фотограф Юліан. Лейбина оселя розквітла щастям Регінки. Юліан привіз цілу купу світлин: портрети Лейби, Ривки і Регіни були н у рамках, а для дівчинки він ще привіз кілька малих світлин, щоб могла роздаровувати. Влодко щиро зрадів Юліану і відклав поїздку до Дрогобича. Коли обидва опинилися на самоті, у фотографа сповзла посмішка з лиця:

— Збирайся, підем до панського двору. Нас там чекає поліцейський урядник.

— А це чого? — витріщив очі Влодко.

— Я вмовив його, аби не посилав за нами жандармів. Знаєш, як євреї не люблять поліції. Та й менше зашкодить твоїй репутації…

— Що йому від нас треба?

— Не знаю. Можу лише здогадуватись. Ми ж давали візитівки дворецькому, а він помер. Може, і вбили, як того вчителя. Хоч поліція, напевно, оцінить це як нещасливі випадки.

Влодко згадав свою нічну пригоду і лиш кивнув головою.

— Що з тобою? Ти якийсь блідий…

— Пусте, — відмахнувся той, — голова несвіжа зі сну. Скоро поїду звідси.

— А потім знову на села? Йде зима…

— Мушу з чогось жити.

— Добре, про це потім.

Вони швидко поснідали й пішли до панського двору. Було страшенно зимно і земля замерзла.

— Покажеш мені світлини?

— Деякі мені не вдалися, як сказав би кожен фотограф, але се не зовсім так. Пам’ятаєш той день, коли ми були під церквою: я фотографував, а ти розповідав байки про Америку?

— То не байки! Я сам туди поїду…

— Се робить честь корабельному агенту!

Вони спинились перед брамою. На подвір’ї стояв візок, запряжений кіньми і походжали два жандарми. Влодко трохи зблід:

— А що тут роблять жандарми?

— Се офіційний візит поліції. Може, когось звідти повезуть в кайданках.

— А що я маю говорити? — злякався Влодко.

— Відповідати на питання. Скажемо правду. Завжди найліпше казати ту частину правди, якої від тебе чекають. І жодних домислів. Ти готовий.

— Хто б подумав, що я буду мати справу з поліцією! — бурчав корабельний агент.

Вони підійшли до дверей, в які їх не пустили колись. Жандарми не перечили. У передпокої зустрів їх поліцейський урядник, але не той, для якого Юліан знімав труп учителя. Відрекомендувавшись, він одразу приступив до справи:

— Перепрошую, панове, але мушу задати вам декілька питань!

— До ваших послуг, — церемонно вклонився Влодко.

Це вийшло у нього трохи по-блазенськи, однак урядник навіть не моргнув оком.

— У речах покійного Леонтія, дворецького, я знайшов візитівки, котрі, припускаю, належать вам, панове.

Урядник показав два картонні прямокутники.

— Так, се наші! — поквапився відповісти Влодко.

— Як вони опинились у кишені дворецького?

— Декілька днів тому, вже не пригадую коли, — пояснив Юліан, — ми обидва приходили з візитом до пана дідича. Се був виключно візит формального характеру, для годиться. Однак дворецький нас не пустив, сказавши, що пан дідич нікого й ніколи не приймає. Ми залишили візитівки й пішли. Можливо, слуга не вважав за потрібне передати їх своєму панові.

— Пане Володиславе, ви підтверджуєте сей факт?

— Так, ми прийшли разом, бо так безпечніше.

Урядник здивовано витріщився на нього:

— Чому безпечніше?

— Бо ми чули, що пан дідич хорує…

— Що ж у тім небезпечного?

Фотограф криво посміхнувся:

— Мій товариш боявся, що пану дідичу не сподобається його присутність, як корабельного агента, на селі. Він знає, що я людина світська, до того ж був на війні, й зможу залагодити конфлікт, якщо він виникне.

Він почув, як Влодко полегшено зітхнув.

— Ясно. Ще одне питання. Чи були ви знайомі з паном Гнатом Магурою?

— А хто це? — спитав Влодко.

— Тутешній вчитель, який помер при загадкових обставинах.

— На жаль, ми не встигли з ним познайомитись, — відповів Юліан. — Я мав намір зробити світлини школи й учнів, але потім сталася трагедія. Се я фотографував тіло на прохання пана поліційного інспектора.

Урядник проігнорував сю інформацію і запросив Юліана з Влодком до вітальні. Там було досить холодно. Ще один поліцейський чин, менший, сидів за столиком коло великої печі й писав, очевидно, протокол. На канапі коло вікна Юліан побачив молодого, страшенно худого чоловіка, в костюмі й при краватці.

— Отже, пане Комарницький, — не давши нікому оговтатись, спитав урядник, — чи зустрічались ви колись з цими панами?

— Ні, - одразу відповів той.

— Добре, занесіть до протоколу! — звернувся урядник до писаря. — А тепер, пане Володиславе, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?

— Не мав честі, - вклонився Влодко урізькому дідичу. Той глянув на нього трохи здивовано.

— Добре. Пане Юліане, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?

— Так, — голосно відказав фотограф, і це справило ефект на всіх без винятку присутніх.

— Так? — перепитав урядник.

— Я пам’ятаю всіх, кого фотографував. Десь літ 5 тому мені трапилося робити світлини нагороджених медалями за відвагу. В Турині, се в Італії. Пан, тоді поручик, — вклонився фотограф, — був серед представлених до нагороди. Ви стояли з лівого боку, крайній, чи не так? Вам передали тоді газету зі світлиною?

Згаслі очі пана Болеслава на мить ожили. Проте він не сказав нічого.

— Яка феноменальна пам’ять! — здивувався поліцейський. — Тим більше, що з тих пір пан Болеслав міг дуже змінитися. Може, ви ще десь зустрічалися?

— Не мав більше такої приємності.

— Що ж, панове, — втомлено сказав урядник, — дякую за те, що прийшли. Не смію вас більше затримувати.

Коли Юліан з Влодком вийшли, він звернувся до дідича:

— Диву даюся, який сей світ тісний… Я знаю, що й пан управитель теж був на війні. Може, ви з ним зустрічались?

— Ні, - коротко відповів той.

— Дивно, одначе, що такий вишколений і досвідчений слуга як Леонтій, не передав пану візитівки, а лишив у себе. І нічого пану не казав про тих… гостей?

— Нічого.

— Щось пан неговіркий… Я розумію, що вас засмутила ся трагедія. Думаю, вам цікаво буде знати, що смерть була ненасильницька. Серце спинилося. І не одне, а обидва і в одну мить. Ваші слуги вмерли, як вірне подружжя. Дуже романтично!

— Не кажіть дурниць! — у очах Болеслава загорілись лихі іскорки.

— Хто зна, хто зна… Може, одне з них вмерло першим, а друге не витримало того видовища. Пощо пан змушував не спати слуг вночі? Все-таки старі люди?

— Я їх не змушував. Вони самі так вирішили, коли я попросив.

— За півроку пан домігся такої великої приязні у двох, досить прикрих осіб, принаймні, я особисто знав їх як прикрих. Одначе, вони не дбали про вас, як належить. У вас на маринарці бракує ґудзика. Невже так тяжко було пришити? Відколи там бракує ґудзика, пане Болеславе?

— Не пам’ятаю. Може, тиждень. А при чім тут ґудзик?

— Ні при чім. Якщо його не пришили, значить він десь загубився. І треба було міняти усі ґудзики. Добрі слуги подбали би про се. Але не мали часу, бо не спали вночі, а вдень. Як чоловік довго не спить вночі, то пам’ять слабне, і серце зношується… Отже, ви не знаєте, де ґудзик?

— Ні.

— Мушу вас порадувати — він знайшовся.

Урядник вийняв із кишені щось, загорнуте в папір.

— Се той ґудзик?

Він ткнув під ніс пану Болеславу чорний ґудзик. Той аж відсахнувся:

— А якщо той, то що?

— Річ у тім, що ґудзик від панської маринарки знайшов пан інспектор з Дрогобича на місці убивства вчителя Гната Магури. Знаєте такого?

— Ні.

— Ви ж не раз виходили вночі й ходили по селі, пане Болеславе. Про се знають. Я не вірю у байки про опирів. Хто знає, може, вас на війні і вкусив якийсь опир. Я чув, що вояки звикають до крові… Перепрошую за сі слова. Я знаю, що ви на війні перенесли контузію, а від неї можуть бути провали пам’яті. Тому, якщо навіть ви і вчинили убивство, то навряд, чи свідомо. На жаль, ваші слуги померли й не можуть нічого сказати.