Литмир - Электронная Библиотека
A
A

На думку автора і редактора лише дбайливе, навіть, побожне, ставлення до мови, збереження цілісності усіх її компонентів, у тому числі й діалекту, має вирішальне значення для української літератури в майбутньому.

Олександра Чаус

1. Втома

Докопували бульбу вже після Покрови, коли світ темний і змучений, а дощ зганяє останнє листя з дерев: нема йому різниці, жовте чи зелене. Воно теж змучилося дрижати на вітрі й холоді, як перше змучилося від палючого сонця, і хоче лягти на землю впереміж із грушками-гниличками та поморщеними сливками. Безуб’яки копали бульбу пізніше від інших, й було їх лишень двоє — батько з сином, чотирнадцятилітнім хлопчиною. Матір поховали у жнива: злягла в горячці[10] й не встала. І треба було відробити той похорон у священика. Єгомость не напирав[11],але пасувало[12] йому віддячитися. Грошей не хотів узяти, то вартувало було помогти отцеві у полі й коло бульби. Співчував Петрові: в самого жінка померла ще замолоду, і більше не міг женитися, бо — священик. Хотів єгомость піти в монастир: їздив, напитував, але, видно, щось собі не сподобав у монашеському побиті[13], й лишився в Урожі. Тут він родився, тутка поховав вітця, матір, жінку, і ніхто не випихав його з бідної урізької парафії, та й казали про їхнє село всяке. Чи правду чи неправду, тілько чужому тут було зле. А отець Антоній не був чужий і тримав парафію, як тримається обіруч снопа з погано зав’язаним перевеслом, аби не розсипався і ліг зручно в полукіпок. Бог не дав йому діточок, єгомость був уже немолодий, то кождому було цікаво, хто ж прийде по ньому і чи довго втримається. Село, хоч і бідне, але не таке бідне, як гірські села: земля родила й худоби тримали через те небагато. У сусідніх Мокрянах урізьких людей прозивали бойками, у Нагуєвичах — кафтанами, натякаючи на колишню силу-силенну зубожілих шляхтичів, з яких тепер лишилися тільки Винницькі, Ільницькі та Страшівські. Село поховало пам’ять під нивою щоденних та сезонних клопотів, бо знало, що єгомость пам’ятає за них, і списує до грубої[14] книжки їхні долі, сни, їхні життя і смерть. Виділи[15] через отворене вікно, як пише за бюрком[16]. Раз священик пише, то щось мудре. Так писав його дідо, і так писав його тато. Інші священики того не робили, не знати чому. Не раз отець Антоній приходив до школи і дивився на дітей так, ніби шукав серед них того, кому хотів би передати те, що знає, бо вже змучився писати й нести на собі тягар досвіду. Але, видно, не знаходив.

У селі траплялось більше похоронів, ніж весіль та хрестин. Воно теж втомилось, бо було дуже старим. На Ласках, горі, під якою починався Уріж з горішньою церквою та попівством, пастушки знаходили часом кам’яних пташок, грубо витесаних з каменю, з одним очком і ледь позначеним крилом. Ще батько єгомостя, теж священик, показував урізьких пташок панам у Львові, і ті казали, начебто мають вони щонайменше кільканадцять тисяч років, а се свідчить, що в Урожі мешкав люд, який ще не вірив у Христа. «Та й тепер не дуже вірять», - докидав котрийсь із священиків, обтяжений родиною й господаркою. На що отець Антоній кивав сумно: «Пам’ятаймо, що може бути ще гірше. Люди зачнуть[17] вклонятися Антихристу, чулись-те, що твориться на великій Україні?»

«Нема часу газет читати.» Бесіда з приємної ставала тоді прикрою, а декому видавалась і небезпечною, бо навіть лінивий байдужний розум дотикала думка: недобре казати, що Ісус Христос, єдиний з Трійцею, мав початок і кінець, або що колись його могло не бути.

Втім, здибалися[18] вони лише на празники[19]. У кожній парафії був свій празник. Або коли щось траплялось надзвичайне, окрім на уродин[20] чи похорону. Отець Антоній вважався би дуже шанованим священиком, якби не був удівцем. Це виправдовувало трохи його неординарність, проте в очах духовенства й мирян було чималим ґанджем[21].

Петро Безуб’яків із сином Орком[22] копали бульбу пізно та ще в сльоту. Позавчора зачали, і хотіли до вечора скінчити. Людей не кликали, бо не було до чого, та й хто виніс би їм на поле обідати, хто би наварив? Безуб’яки вважалися наполовину чужими, бо його небіжка Марія тут вродилась, а Петро був з Нагуєвич, хоч перебрався до Урожа ще малим хлопцем. Було поза тим ще й таке, що, певно, шкодитиме й Петровим онукам. Воно пекло його серце і робило мову несмілою й тихою там, де сходилось більше людей. Ні, не виглядали на отих: обидва, Петро з сином, були бліді, марні, й не дуже добре їм велося: корова згинула, а кінь був дуже старий і Петро, як міг щадив[23] його перед тяжкою роботою. І нині лишив у стайні, аби не стояв на студеному вітрі, доки вони копають бульбу за рікою.

Оркові текло з носа, і він втирався мокрим рукавом, дусив у собі кашель, аби тато не гнівався. Із гір насувалась ще одна тяжка велика хмара, ліс курився пасами[24] туману, а на городах не було ані живої душі. Лише на їхньому загоні, безкінечно довгому, земля була повита матиною[25], колючим осотом і засохлою лободою. Орко скосив позавчора не дуже добре й боявся вітцівського докору. Але той рив як кертиця[26] важку кам’янисту землю, вишпортуючи бульбу з підірваних корчів не так мотикою[27], як руками. Кидали всю бульбу в один кошик, бо не було ні великої, ні дрібної. Літо мали сухе, то бульба не вродила. Та й садили її на тому самому місці вже другий рік поспіль, перервавши загін[28] латкою капусти. «Як дійдемо до капусти, — думав Орко, — тато мене пошлють додому по обід.» Він був голоден, бо щось не міг снідати. Могли би з собою взяти перекусити, але треба було й так піти подивитись до сестрички Орисі. У чотири роки можна лишити дитину, лишали навіть менших. Орися вже недовго мала бути з ними, але сподівалися, що вона затримається. Спершу було таке здорове, файне дівчатко, а потім ніби хто врік. Кликали до неї бабу з Мокрян, але та не прийшла. Сказала, зливши свяченої води на діточу[29] сорочинку: «Ваша дівочка здорова, тілько не хоче жити.» Мама не повірила: «Як то не хоче? Усе живе хоче жити.» «Аби ти знала, небого, кілько людей не хоче жити… Мают в собі такий отвір, що кождий чоловік собі затикає, а є такі, в кого завше отворено, і звідти дух витікає, аж свище.» " То вона такою вродилась?» «Так Господь дав» «А ви, цьоцюнцю, злийте на віск…» Баба знизала плечима і злила на віск: «Видиш, небого, янгольські крила? Кого Бог любить, то кличе до себе. Чим більше любить, тим голосніше кличе.»

Тато гнівався, казав, що баба дурна. А мама пішла до Дрогобича, накупила образочків[30] кольорових зі святими, ангелами і звірятами, аж очі разило[31], й дала Орисі. Ніби хотіла чимось заткати діру, через яку витікало діточе життя. Ходила з нею в неділю понад рікою, аби дитина полюбила світ Божий через його красу й не бажала покидати завчасу. Мама боролася з Богом і всіма ангелами за свою плоть і кров, відганяла від неї смерть. По селі зачали судити її, як єретичку, донесли священику. Але той несподівано пішов супроти громади: «Вірите ворожці, а не дочекаєте повірити матері, котра любить свою дитину більше, ніж ви. Змалечку запрягаєте діточок до тяжкої праці, не маєте часу приголубити, не поговорите з дитиною, жалієте пару крейцарів[32] на молитовник. Вам худоба[33] часом важніша за дитину…»

вернуться

10

лихоманка

вернуться

11

наполягав

вернуться

12

личило

вернуться

13

уклад життя

вернуться

14

товста

вернуться

15

бачили

вернуться

16

письмовий стіл

вернуться

17

почнуть

вернуться

18

зустрічалися

вернуться

19

храмове свято

вернуться

20

народження

вернуться

21

вада

вернуться

22

від Орест

вернуться

23

беріг

вернуться

24

смугами

вернуться

25

листя картоплі

вернуться

26

кріт

вернуться

27

сапа

вернуться

28

вузька смуга поля

вернуться

29

дитяча

вернуться

30

тут: картинки

вернуться

31

сліпило

вернуться

32

грошова одиниця

2
{"b":"226107","o":1}