Йому було байдуже, як почуватимуться слуги цієї ночі: нехай хоч усі повиздихають від страху. Часом йому хотілось лишитись самому на цьому світі, цілком самому. Очі мав звернені на світ, а не всередину себе, як у пана Болеслава. Ніхто не хотів би бути нині на місці дідича. Своїм дивним поводженням, надміру тихим життям і неспанням уночі не міг викликати довіри й належної пошани. Був страх, і лише він не дозволив челяді розбеститися остаточно. Коли нічого не знаєш про чоловіка, то сподіваєшся від нього завжди чогось гіршого. А нині стало видно, що нагла смерть людей, котрі дбали за дідича, як за рідного сина, уріже йому ще й без того короткого віку. За півроку стало ясно, що пан Комарницький опинився на невластивому йому місці. Ключниця завзято доводила його шляхетство, але, можливо, тільки тому, що не могла служити не-шляхтичеві. Належала до колись знаменитого роду Добромильських, серед яких були навіть графи.

Для пана управителя і для тих, хто виростав при війні, шляхетство було бздурою, анахронізмом. Гроші важили незмірно більше, і ся звиродніла[303] публіка з її грамотами, писаними скаліченою латиною, була цілком непридатною до життя. Через двадцять років ніхто вже не стане цим парадуватися[304]. Будуть хвалитися капіталами, рахунками в банку, фабриками і заводами, що врешті, теж смішно, бо видима сила — уразлива, тому на неї завжди знайдеться сила, трохи більша. Пан управитель в особі вмираючого, принаймні, дуже хворого дідича, бачив утілення іншої сили, яка живилась своїм володарем, з’їдаючи його мозок і серце. У ті очі страшно було заглянути: сама чорнота, у якій дрімали безмежні можливості, і дурний чоловік волів нею радше знищити самого себе, аніж спрямувати її на завоювання світу. Що з ним тепер відбувалось, управитель не знав, проте, вмів бути терплячим. Він повернувся додому, випив два келішки хересу й пішов спати на канапу у вітальні без найменшого жалю, навіть не заглянувши до жінки, котра знову читала якийсь дурний роман. І одразу заснув невинним сном.

…Петро мусив до них вийти, аби лиш не виходив Орко. Не міг дитині заткати[305] вуха воском. Видів, що той собі думає, і воно, те думання, завдавало батькові тяжкої муки. І не поможе тут єгомость Антоній, бо ніхто більше не вірить, що чорне — то чорне…

Коли він вийшов, обидва, другого Петро не знав, але здогадався, що то має бути Старший, взяли його мовчки поміж себе. Чоловік подумав, що надійшла його остання година, а Орко не знає, де лежать гроші за ґрунт. Повели його з горба. Петро весь задубів. Якби се були живі люди, він би найшов що сказати. Але мав справу ні з живими, ні вмерлими, найгірше у його випадку. Нарешті спинились коло ріки, бо шуміла вода, а під ногами скрипіло каміння. Тоді Митро сказав йому на вухо:

- Їдеш, брате, до Америки?

- Їду…

— Як хочеш їхати, то їдь, — і коротко засміявся: — Ти нас, брате, не зрадив. Було б уже по тобі, а твій хлопець — як теплий віск. Ми борзо зліпили би з нього, що нам треба. Ти, як ота верба, видиш? Усередині дупло, але ще проживе довго. Ми радили з паном Старшим про тебе. Я сам просив, аби вибачив тобі дурість. Якби ти пішов до священика і розказав про нас, і тебе б покарали, і його. Але ти передумав і прийшов на мій похорон. На весілля не муситься йти, а на похорон — треба. Їдь собі до Америки, туди наших багато поїхало, але за те, що нас не пошанував і себе так само, маєш зробити одну річ. Разом із хлопцем. Ми нікого не караємо власною рукою. Се роблять ті люди, котрі нас ненавидять, бо ми мудрі й сильні, ліпші за них. Тобі дано силу, а мудрості маєш навчитися…

— Що я маю зробити, аби нас відпустили?

— Відобрати те, що належиться нам.

Старший не проронив ні слова. Був убраний на чорно, як монах. «Невже то правда? — здивувався Петро. — Невже се Старший?»

— Зробиш тото? — спитав Митро.

— Зроблю.

— То добре… Мусиш прислужитися громаді, котра стільки літ берегла твій дар.

«Берегла мене, а я тим часом стратив цілу сім’ю!» — подумав Петро, а може, й сказав, бо був як у тумані.

— Ти стратив лишень тих, у кого не було місця в житті. То — не була твоя правдива родина. Ми — твоя родина. І твій син. Ходімо!

…На другий день знайшлися покупці на хату. На третій — сусіда купив коня, але не забирав зі стайні, щоб Орко не плакав. Із села виїжджало ще троє господарів, усі з горішнього кінця. Мали їхати за пашпортами і корабельними картами. Ще не знали коли, бо пан Влодко затримувався у селі.

Але повернемось до панського двору в ніч після наглої смерті двох найповажніших слуг. Дві бідні душі залишились не хіба без останнього причастя, а й без свічки, котру світять у помешканні небіжчика. Челядь, звісно, помолилася, хоча й не здолала страх, бо невідомо, чи не завітає смерть ще й цієї ночі. Не гасили світла, а панська половина стояла темна з вини пана управителя. Зрештою, дідич мав ноги, аби прийти за світлом. За пані графині був дзвінок для служби, але шнур перетерся, і новий дідич навіть не знав про його існування. Ся ніч була особлива для нього. Вважав, що не переживе її. Читав колись книжку про індійських мудреців, котрі вчили, що страждання творять коло, і з нього може вийти лише той, хто не має чого собі бажати. Але пан Болеслав знав, що до кінця не позбудеться останнього бажання: аби його залишили у спокої. Він підкидав по одному поліну в піч і дивився на вогонь. Відчував, як холод стискає великий дім в обіймах, і не міг скласти ціни тому крихітному острівцю тепла й світла. Він вартував більше, ніж усі багатства світу.

Зосереджений на медитації, про яку мав лише побіжне уявлення, пан Болеслав був майже щасливий. Був у його житті великий вибір, як і в кожної людини. Міг за свої гроші поїхати до Індії, оселитись у великому європейському місті, відкрити власну палітурню, навіть знайти собі пару… Провали у пам’яті й загрозу втрати зору міг би залічити хтось із медичних світил. Навіть тут, на селі, він міг би опанувати цікаву науку ведення господарства. Гроші примножували нові варіанти післявоєнного існування. Зрештою, міг усе програти в карти і пустити собі кулю в чоло.

Усе це було б можливо, якби він не боявся життя, пізнавши його з найгіршої сторони, з тієї, що немає жодного сенсу — війни. Вона скалічила його тіло й душу, а з темряви дивились на нього очі помсти. Йому мстилися за те, що не загинув. Війна, казав один знайомий офіцер, великий цинік, очищає людський рід від непотребу. Тобто вважає всіх, хто не нападає і не захищається, непотребом. Війна робить з чоловіка звіра і той, хто вижив, продовжує жити, як звір. Не нові думки…

З точки зору нормальної, психічно здорової людини, істота, котра сиділа на підлозі перед вогнем, була хворою і приреченою, й викликала не лише презирство, а й подив. Дивним було його небажання рятуватись, шукати виходу. Та якби хтось побачив на власні очі ті видіння, які бачив той нещасний, чув ті голоси, які чув пан Болеслав, чи зазнавав такого болю голови…

Дрова закінчувались, а скіпки горіли швидко. Болеслав ліг у холодне ліжко, зігріваючи його власним тілом, притулився гарячою щокою до подушки. Люди з’явились, аби винищити усі ліси, забрудити усю воду, з’їсти всіх живих істот, врешті, повбивати одне одного. Не Бог створив їх, а Сатана, бо чи можуть діти так не слухатись батька?

За дверима хтось ходив: чулися кроки, щось наче впало на підлогу. Але з-під дверей не пробивалось світло. Можна було припустити, що за дверима Леонтій та Емілія п’ють гербату, грають в карти чи бесідують між собою. Вони не покинули його. Ще трохи побудуть, доки він навчиться без них обходитися. Се його трохи заспокоїло. Чув, ніби мерці злосливі, мстиві, але не до всіх. Вони залишаться в цьому домі, де прожили стільки років. Їм не треба більше думати про нестерпно прикру старість у вбогому притулку, де до них ставитимуться як до непотребу.