Утікали три брати з турецької неволі з Азова, не здолали шляху —
загинули. Утікав разом з товаришами гетьман Самійло Кішка — переміг.
А що ж ти, Данилку? Що ж ти?
Вже котрий рік блукаєш світами, а все б'єшся об мур із законів і прав для
тих, в кого сила та влада! Чи проб'єшся крізь той мур, чи виживеш, чи
дістанешся хоч колись тої заповітної мети, чи складеш голову у цих степах, як не раз вже міг, як ледь-ледь... Якби не цей хлопчак, якого ти вже чекаєш
кілька годин: вже й вечір западає, а він все не вертає із того свого
ординського війська.
Ти колись спитав сліпого лірника, який був на Запорожжі, був у
турецькій неволі, і очі йому випекли в полоні й пустили отак світом:
— Діду, а як ви були молодий, чи ви пам'ятаєте все те, що бачили?
— Аякже, сину, аякже. Авжеж, пам'ятаю, більше того, скажу тобі, тільки, може, й не втнеш. Коли втратив зір і пережив це люте горе своє, а потім знайшов
у собі силу і за ліру узявся, то ніби інший, більший зір здобув. Коли все бачиш, то часто нічого не бачиш. А коли нічого не бачиш, то все, що бачив колись, таке перед тобою виразне і все, що діється довкола, — зрозуміле, насправді
зрозуміле...
— А скажіть, чи моя доля може бути щасливою? Чи знайду я своє щастя у
житті?
— Вже з того, як питаєш, хлопчику, скажу, що важко тобі буде. Бо питаєш, а
літ тобі ще зовсім мало. Отож живеш вже не так, як хотів би чи міг, а як
склалося. А ще питаєш так, як той, хто не вірить, а отож чує, що чекає його і
лихо, і біда, й усяка всячина. І тебе чекає. Як і всіх, але тебе таки більше, бо
голос в тебе неспокійний і вдача буйна. . Стережися життя, хлопче. . А все ж узяв
би я тебе до себе у поводирі, якби не мав свого, взяв би. . Щось із тебе буде, буде
щось, тільки знайди в собі віру в себе..
Свирид мовчав при тих словах лірника, не заперечив, але й не додав нічого.
Тільки потім сказав Данилові:
— Чув, що казав лірник? То мудрий чоловік, а я додам одне —
ти про квітку свою пам'ятай, про квітку папороті, і не мине тебе
доля, якою б лихою вона до тебе не поверталась..
Сутеніло. Ще трохи — і западе ніч, а кипчака не видно, і думки почали снувати
в Данила неспокійні і невиразно бентежні. Де ж це він? Що це все означає?
Там же родичі його, там же батько і брати, там же у нього свої, а він, Данило, не поїхав з ним, бо просто вперлось щось усередині нього — ні, та й годі. Чи не
хотів відчути себе чужинцем серед тих, кипчакових, своїх, чи щось інше його
стримало, але доки їхали, не мав певності, навіть не загадував, що відмовиться їхати
у те військо. А потім раптом уперся — і все. Може, то близька розлука із хлопцем
знову заперечила в ньому подальше зближення, яке й так було марним, бо
однаково їхні шляхи в житті різні, як різні і початки. Звело їх на життєвих бурях, непогано виявилось разом, але в кожного своє, кожному своє.
Завжди думалось Данилові поночі краще, завжди бачив виразніше усе, що
коїлося з ним, що мав робити далі, приймав якісь рішення зазвичай поночі.
Чи не тому, що, як казав той лірник, коли бачиш все, то нічого не бачиш.
Може, темрява спричиняється до кращого мислення ще й тому, що нічого не
бачиш довкола, а тільки себе чуєш і світ довкола широкий і просторий, і ти серед
нього піщинка, перекотиполе, насінинка, гнана вітром...
Може, правду казав Свирид, що були й такі, що самі осліпляли себе, аби
відати більше, аби знати?..
Данило з п'ятьма товаришами їхали верхи степовою дорогою. Вже віддавна
жили вони по лісах, переходили з одного місця на
інше, поночі і тікали, але тут сталося так, що вирішили ризикнути, бо чули, що в Юзівці місцевий пан знущається над селянами так, що спасу нема.
Казали, закрив кількох людей у клуні і погрожує саджати на палю одного за
одним, доки не скажуть, хто прихистив розбійників, хто їх навів, та ще й
так, що пограбували панську садибу тихо, без жодного пострілу і нікому не
заподіяли смерті.
— Кому що дісталося, коли розбійники ділили пограбоване між
людьми? Кажіть і віддавайте!
Ніхто нічого не сказав, ніхто не віддав нічого...
— Ми винні, — сказав Данило. — Бо це ми зробили. Люди
страждають безневинно! Маємо допомогти!
Вони їхали визволяти селян. Мали вже на це певний план, доведеться
цього разу позмагатися з панськими челядниками! Решта товаришів
підійдуть на початок спланованого нападу надвечір. А зараз мали все
оглянути довкола і підготувати основу для подальших дій. Знали, що нікого
не стрінуть, все було ввірено.
Але ж всяке може трапитись!
Їхали неквапно. Середина літа, спекотний день, хотілося в затінок, у
прохолоду світлиці, у спокій, у...
Хтось із товаришів зреагував на шум перший.
— Там якийсь негаразд попереду. Треба обачніше! Що будемо робити?
— Від Юзівки недалеко, отже то холопи панські когось ганяють. Ану, Михаську, підскоч уперед подивись, що там за галас!
Галас долинав з ліска, до якого саме наблизились Данило з товаришами.
Михайло вернувся за кілька хвилин.
— Я зійшов з коня і тихенько підкрався. Там четверо челядників
циганчука ловлять...
— Як це ловлять?
— А він голий сидить на дереві і вони його дістати не можуть..
Данило зареготав:
— Оце так-так! Гайда, хлопці, туди. Подивимось самі, що за
чудасія!
Вони погнали коней галопом і враз перед їхніми очима відкрилась дивна
картина.
На високому дубові на тонкій гілляці сидів голий смаглявошкі-рий
підліток.
Один з челядників також заліз на дерево і намагався струсити малого на
землю як грушку. Маленький і худенький хлопчак сидів на тонкій гілці і
челядник не міг до неї дістатись, бо вочевидь упав би, зламавши гілку.
Побачивши опришків, челядники вхопили шаблі.
— Притримайте їх хлопці, — сказав Данило, — але без край
нощів, зайвої крові не треба, як самі не напросяться.
Задзвеніли шаблі.
В міжчасі Данило під'їхав до дерева.
— Стрибай до мене, малий, — скомандував він.
Малому стачило лише миті для рішення і аби зиркнути на Данила.
Хлопчак був вочевидь перестрашений до смерті.
Він стрибнув просто на руки Данилові. Той вмить пересадив його перед
себе на коня і погнав уперед.
— Мої штани! — майже прошепотів малий. — Там під деревом.
- От ще халепа!
Данило розвернув коня і знов промчав під деревом, зачепивши штанята
малого шаблюкою, яку витягнув з піхов вже не тільки задля штанів малого.
Він підчепив шаблею штанята, перехопив їх лівою рукою і пласким
боком шаблі вперіщив челядника, що саме зліз з дуба, на якому ховався
малий.
— Лишіть їх! Гайда, хлопці, у нас інші справи.
Челядники вочевидь радо відступили і Данило з товаришами і з голим
циганчуком перед себе помчали вперед.
Врешті вони зупинилися в яру перед хутором, на якому жив чоловік, що
їм часом допомагав.
Засвітло до нього вони не повинні були йти, а от як стемніє, мали з ним
справи до залагодження.
Врешті зійшли усі з коней, поставили одного на сторожі і сіли
перекусити.
Циганчук вже вбрався у свої штани, але до пояса був далі голий.
—Ну розповідай, — сказав Данило. — Хто ти і що і де взявся і
чого був голий на дереві!
Всі весело зареготали.
Циганчук встав і майже урочисто розповів, що звуть його Раду, що
ловили його, бо обкрадав час від часу панське обійстя. Обережно, але
регулярно.
Бо не мав чого їсти. Тому крав їжу.
Батька немає — вбили, коли крав коні.
У матері ще семеро дітей. Табір, мабуть, вже поїхав і вона з ними.
Врешті його вислідили панські челядники і погналися за ним і він тікав
