— Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото
ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...
— То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у
теплі краї. Давай спати!
— Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...
— І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге
бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...
— Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?
— Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.
— Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось
двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і
людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і
не хочеш чути і не можеш...
— Ти себе сам не чуєш, оросуте. Ти співаєш пісню свою у степ і не для
мене, і не для себе. Роки — не ціна батирові. Розум і сила, мужність — ось
його ціна. Давай спати. Досить.
— Гаразд, ти правий. Це порожні балачки, нумо спати!
«Ні, з таким не добалакаєшся ні до чого. Дикий хлопець, упертий і
зарозумілий. У полон-бо ж таки потрапив, а втекти йому я допоміг, і що б із
ним далі було — невідомо ще. Як і зі мною, врешті. Але тут, у степу, він
орієнтується краще, ось і командує, ніби старший, поважніший».
Данило відчував, що і в Айдарові щодо нього крилося таке ж
роздратування, як і в нього, Данила, на Айдара. Розмовляли вони, ніби
добре розуміючи один одного, але не чули нічого поза словами. Ще й у
в'язниці.
Коли кинули йому Айдара у темницю в товариші, Данило по-чав було
заговорювати з новим в'язнем, але наткнувся на глуху стіну замкнутості і
ворожнечі, навіть злості, що в.свою чергу виїли кало досаду і роздратування
у Данила. Лише коли вже склалося
так, що виходу не було і втікати сам він не міг, він знову звернувся до
кипчака. Той одразу ж зреагував на слово «втеча», і вони швидко
домовились. Все ж недовіра між ними була сильнішою, ніж навіть спільні
дії і спільна небезпека, яку вони переборювали ось вже протягом третьої
доби, не рахуючи тих днів, що Айдар сидів разом із Данилом у зіндані.
Недовіра, однак, була не до сил товариша, не до спроможності зрадити чи
підвести, ні, то було щось інше й більше, то була невіра в цього чоловіка, бо
він ось такий.
Який, спитав себе якось Данило. Такий, що чимось одразу ж приваблює, але те, чим він приваблює, що, може, викликало б приязнь за будь-яких
мирних умов, нині, в умовах в'язниці і потім втечі, викликав недовіру. Ті
риси, що могли б викликати симпатію, видавалися слабкістю, саме через
них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і
відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не
для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.
Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва
скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший
супротив і роздратування.
Борода у Данила кілька днів вже не голена, волосся темно-русяве, кучеряве, темні вуса, блакитно-зелені очі, засмагле обличчя. Шаровари і
сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали
як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і
кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.
Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як
лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь
пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-
степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший
розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.
Айдар знав на цих теренах передовсім коня, а не пішохіддя. Але мовчав у
дорозі, не зронивши ні слова, хоч Данило чекав від щеняти якогось
нарікання чи зойків. На щастя, обійшлось.
Вони не засинали обоє ще мить, в доторкові спин вчуваючи
неодмінність їхньої на певен час спільної долі і намагаючись кожен в собі
змиритись із товаришем, якого послав йому Бог, задавши роздратування і
неприязнь, бо ж тут аж ніяк не місце для настроїв і симпатій чи антипатій, і
плекання в собі ворожості чи роздратування щодо іншого може скінчитися
тим, що через це загинуть обоє. І тому це глушилося і йшло десь далеко на
дно, мішалося з іншими почуттями, перепліталося із спогадами, з
ностальгією, із тривогою, в якій вони зараз жили, і з простою, банальною, найпростішою проблемою — вижити, не вмерти з голоду, зі спеки, не бути
ні інтими рукою ворога, не впасти, захворівши, бо кожен необачний крок
зараз, кожна зупинка може означати смерть.
Невідомо, чи вдалося їм обманути насправді ташкентську варту, чи
аскери Юнус-хана не чигають і далі за ними по степу, а зброї н них — лише
по ножу на кожного. Тільки тікати, бігти геть, подалі під Ташкента, там...
Війнув вітерець, різкий запах полину і сухої землі приніс він з собою, і
враз Данило відчув полегкість. Враз осягнув: за стільки років уперше він на
волі, він на справжній волі, він сам собі господар. Що б там далі не
трапилось із ним, що б взагалі не було попереду, але незвичне, дивне
почуття волі охопило його як приплив щастя, нехай хвилинного, але
справжнього, і він притулився міцніше спиною до маленького острова тепла
серед цього безмежного степу, який хотів чи ні, але трохи-таки грів його, і, вже засинаючи, подумав: а може, якось і буде, нічого, що воно мале, оте
чортеня, яке чомусь з першого погляду видалось йому схожим на рись, а
потім він вже інакше не називав про себе Айдара, як чортеням, може, якось
та буде, треба спати.
Айдар знав, що треба спати, і намагався не думати нічого, просто не
думати, що оросут у степу, як важка ноша, нічого не розуміє, нічого не знає, тільки й того, що великий та дужий на позір. Бо ж Лйдар вже знав, що
великий — то ще не витривалий, а тут треба мало їсти, мало пити і багато
йти й бігти, думати й слухати степ, а то все не для них, кяфирів. Чому Бог
послав йому невірного в товариші, чому не було когось свого? За що? І тут
він згадав, за що Бог міг карати його, і знову відігнав від себе думки, і
заплющив міцно очі, дотикаючись широкої, теплої спини оросута, і
подумав: добре, що він хоч сильний та не старий, все ж таки це він
влаштував їхню іпечу, він все продумав, може, якось та дотягнуть до своїх, до рідних пулів, до батьківського роду, до того, що...
Айдарові снилось, що, виганявшись на коні, як колись було, пін, ще
підліток, перемігши однолітків у змаганнях зі стрільби з пука, за сто метрів
влучивши на скаку з коня у ховрашка, заходить у юрту і мати подає йому
айран і пахуче м'ясо й сир, а потім він влягається на теплій кошмі, і мати
вкриває його накидкою з овечої шкури. Стало тепло, затишно і добре.
Запанували спокій, тепло. І вже уві сні він усміхнувся, тягнучись до них, до
своїх, додому, вже перші кроки на волі — це шлях додому, незабаром все
буде добре.
Їм лишався тоді лиш день шляху до Ташкента. Невеличкий караван
російського посла, яким призначив російський цар путивльського воєводу
Семьонова, прямував на перемовини з ташкентським пра-і мітелем: п'ятеро
українців, яких воєвода взяв на певних умовах його охороняти, і семеро
росіян, включно з помічниками і слугами.
