поговоримо!
— Про що?.— здивувався Айдар. — Про що тут говорити? Їдьмо швидше, та й все тут!
— Не все тут! — наполіг Данило. — Не все. Я туди не поїду!
— Що-о? — не йняв віри тому, що чув, Айдар. — Ти що?
— Не пощу! — сказав Данило. — Досить з мене вже цих пригод. Ти бачив
своїх земляків в аулі? Бачив Асана? Звідки ти знаєш, що зараз мене там не
стріне така ж доля? Для цього треба було стільки пережити?
— Ти... ти... боягуз! Просто боягуз!
— А ти щеня недозріле, ось і все! Що ти бачив у житті, що ти знаєш про
мене, щоб насмілитися кидати мені в обличчя ось таке? Тобі ще у мами
треба молоко пити, а ти розводиш тут розмови про життя. Словом, так: я тут
зачекаю, саме отут, біля отих руїн якогось мазара, лишу з собою їжу і зброю, а ти сідай на коня та їдь до своїх. Роззирнешся, побачиш, що і як, підготуєш
їх там, а тоді і прийдеш за мною. А може, й взагалі не треба мені туди.
Приведеш мені коня, ну і все, що треба, і я заберусь собі геть...
Айдар відчув себе надзвичайно ображеним. У кращих своїх почуттях, в
усій своїй симпатії до цього оросута, який виявив нині до нього таку
недовіру. Так принизливо звучало це зараз, оцей сумнів, оця недовіра до
всього, що було його, Айдаровим, кровним і справжнім, родовим, рідним.
Щоправда, оросут бачив, як загинув Асан, але ж... То ще не все, не всі ж
такі, насправді все інакше, люди різні, і його батько...
— Як хочеш, — сказав він сухо. — Як хочеш. Не довіряєш — значить, не
друг, ось і все.
— Тобі довіряю, їм — ні. Тебе знаю — а їх? Ось бачив, як із Асаном...
Тому не довіряю.
— Як хочеш, — сказав Айдар. — Згодом переконаєшся, що все не так, але як собі хочеш, нехай так і буде. Поїду сам.
Він лишив Данилові все. Тільки одного ножа лишив собі, який завжди
висів у нього на поясі, сів на коня і поскакав до озера, біля якого повинно
було бути розташоване військо Касим-султана.
Пошкодував Данило лише за одним, що до озера було ще далеченько, але добратися туди він не міг і не повинен був, доки не повернеться Айдар з
якимись новинами, бо саме там розташувалося військо Касим-султана, яке
налічує зараз близько ста тисяч вершників, за словами Айдара, і всяке може
трапитися з чужинцем при зустрічі з кочовими воїнами.
Він улаштував собі затінок, поїв, напився кумису із курджина, якого теж
лишив йому Айдар. Щоправда, як його не мучила спека, випив він не увесь
кумис, бо вже біда вчила його завжди щось тримати про запас.
Юний ще хлопчак цей кипчак, де йому зрозуміти усе, що пережив
Данило, де йому відчути, що такому, як Данило, зараз повірити у щось чи
комусь чимдалі важче, а ще не знаючи в толк, що і як там, тим більш.
Хлопчина гарний, і вояк з нього добрий, і людина порядна, але ось
прийшла пора їм розлучатися, як не крути, а таки шляхи розходяться, хоч, щоправда, вже раз розійшлися, та доля знову звела їх.
Врятував йому життя цей юнак, вернувся, допоміг, аби не він, не
зносити б Данилові голови, не витримав би бою з вісьмома лаш-
карами ташкентського правителя. А так — хоч і поранений, а жи-вий, і все
завдяки йому, цьому юному воїнові.
Таки надто різко говорив він, що не поїде до Айдарових родичів, у те
військо, недобре це, жорсткості додалося в ньому, сухості, а дарма —
хлопець справедливо образився, треба було пояснити і раніше почати про
це мову.
Вони зупинилися біля похиленого старого мазара, де захороне-ний був
якийсь видатний воїн а чи свята для цих місць людина, і зараз Данило лежав
у затінку цієї невисокої, простуватої, але з добром і теплотою людських рук
створеної будівлі з великих тесаних каменів і думав, що сюди посеред степу
треба ж було довезти це каміння, треба ж було його й обтесати і спорудити
цей мазар — витвір людських рук, людського вміння або ні — людського
серця.
Раптом погляд його впав на зелень, що росла біля мазара. Напевне, через
затінок, а може, й вода тут була не так глибоко, але трава і кущики
вирізнялись своїм яскравим зеленим кольором на тлі жовто-сірого степу, всіяного різними колючками, колір і стеблин, і вбогого листячка яких
немовби розчинявся серед жовто-бурої палітри степового обширу.
Серед колючок і трави Данило побачив раптом щось знайоме, розгріб
руками і торкнувся невисокого, благенького як на те, яким би повинно бути, але однаково рідного, як відзвук далекого дитинства, стебла лободи.
Як занесло її сюди, в такі далекі місця, як може бути, що і вона росте тут
у кипчацькому степу, оця рідна йому з дитинства бадилинка, якої ніби й не
помічав усе життя, доки жив на батьківщині. Все, що значне, позбавлене в
людській свідомості свого значення, навіть коли воно й велике насправді. А
тут звичайна лобода. В уяві постало українське село, і підпасич Данилко
роззирає, як повзає по лободі жучок, роззирає уважно і зосереджено, вдивляється, вивчає цей маленький світ, у якому для лугового жучка
стеблина — велике дерево, одна з основ всього, що його оточує за його
коротке однолітнє буття.
Данило давно намагався не згадувати домівку, не згадувати того, що
згоріло разом із спаленою ним панською садибою в ньому, не хотів вертати
туди навіть спогадами. Бо ще ж була й Зейнеб у його житті, був дім Хаміда.
Так, тепер можна тільки й сказати — дім Хаміда, бо немає там Зейнеб, помер їхній батько, і чи й досі там Хамід, чи вже в Бухарі?..
То все було потім, і вертався він до цього подумки. Як вертався і до свою
волинського села, до садиби пана Голембовського, до всього, що пережив, що там із ним сталося. Але не хотів вертати до туги і щему за ним, минулим, бо з тієї миті, як вирішив він дістатись на Запорожжя, то була спалена карта, забута стежка, заросла бур'яном іншого життя.
І ось уперше за всі ці роки проста лободинка, благенька і низькоросла, як
для тої, справжньої, своєї, пробила в ньому спогад, як азійська стріла, і
вирвався назовні притлумлений щем за рідною
стороною, за своїм краєм, за всім тим, що нині уособлювала оця маленька
рослинка, за собою в своєму світі.
Спливло в пам'яті вечірнє село, Данило із Свиридом кінчають поратися
на конюшні, а десь у селі парубоцька компанія завела пісні, як і щовечора, коли настає тепло і збираються парубки залицятися до дівчат і в своїй
парубоцькій компанії розважитися та й поспівати. Хіба він тоді тямив, що
значить пісня, яка брала його за серце, яка й тоді хвилювала і зчиняла вир у
ньому, вир, який означав, що його доля якась зовсім інша, незвичайна, не
схожа на всі поряд, і десь на споді того виру таїлась юна печаль і сум за тим, що не було в нього долі та й не буде. Не знав чому, не відав, звідки та
печаль, коли усе ніби складалось у нього гаразд, але потім вона виросла у ті
його нічні потьмарення, коли він сідав на ґанку і дивився на зорі, вже
панський улюбленець, вже письменний і навчений багато чому парубок.
Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я
дівчину, Де покинув карі очі, Повій,
вітре, опівночі...
Чому зараз це прийшло, чому вернулося воно завчасу? Не склалася доля
вдома, не склалася і в Ташкенті, де зблиснула невеличка надія, і зараз його
шлях був цілий і чистий, до рідного краю, тільки не до рідного села, а на
Вкраїну, в ній-бо ген на Запорожжя, про яке виспівували раз у раз на селі
мандрівні лірники. І в піснях тих і думах дзвеніли воля і правда, сила, вірність і мужність.
Лучче ми будем по полю літати
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі
У панів проживати.
Ой тож-то єсть у панів що пить і їсти,
Та тільки не вол єн світ по світу походити...
