Коли тіло дикуна, звиваючись, мов зачароване, знеслося в гущавину лісового листя, д’Арно відчув, як крижаний дрож пробіг по його спині, ніби сама смерть підвелася з темної могили і торкнула його вогким пальцем.

Д’Арно вдивлявся в те місце, де тіло сховалося в листі, і почув звідти шум від якихось рухів. Гілки захиталися, почувся тріск, чорношкірий сторчма полетів додолу і лишився нерухомо лежати там, де впав.

Одразу ж за ним з’явилась біла постать, але вона стрибнула на ноги.

Д’Арно побачив, як з тіні вийшов на світло вогнищ молодий, зграбний велетень і швидко рушив до нього.

Що це? Хто це? Напевне, ще якесь створіння, яке мордуватиме його.

Д’Арно чекав. Його погляд ані на хвилину не полишив обличчя людини, що наближалася. І відкриті, ясні очі прибульця не знітились під його пильним поглядом.

Д’Арно заспокоївся, хоч і не надто тішив себе надією, та все ж відчув, що людина з таким обличчям не може мати жорстокого серця.

Не мовлячи ані слова, Тарзан перетяв французові пута. Знеможений від тортур та втрати крові, той, напевне, впав би, якби сильна рука не підтримала його.

Він відчув, що його підняли з землі. На мить у нього з’явилося відчуття польоту, і він знепритомнів.

Коли світанок торкнувся табору французів, що загубився в джунглях, там панували сум’яття й тривога.

Щойно досить розвиднілось, аби можна було роздивитися довкола, лейтенант Шарпантьє розіслав урізнобіч по троє розвідників шукати слід, який і було віднайдено через десять хвилин. І тоді весь загін вирушив назад, до берега.

Вони йшли повільно, бо несли шість мертвих тіл — уночі померло ще двоє матросів. До того ж декотрі поранені без допомоги не могли зробити ані кроку.

Шарпантьє вирішив повернутись у табір, щоб посилити загін, а потім спробувати вистежити тубільців та врятувати д’Арно.

Вечоріло, коли потомлені люди дісталися до галявини край берега, але двом з них повернення принесло таку радість, що страждання й горе були на мить забуті.

Коли маленький загін вийшов із джунглів на галявину, то першою людиною, котру помітили професор Портер та Сесіль Клейтон, була Джейн, що стояла біля дверей хатини.

З криком радості й полегшення вона побігла їм назустріч, зависла на шиї в батька й залилася сльозами — вперше, відколи вони потрапили на цей страшний, багатий на пригоди берег.

Професор Портер мужньо намагався стримати своє хвилювання, але його нерви були надто напружені, він не витримав, прихилив своє старече обличчя до плеча доньки й тихенько заплакав, неначе стомлена дитина.

Джейн повела його до хатини, а французи рушили до берега, звідки назустріч ішло кілька їхніх товаришів.

Бажаючи залишити батька й доньку наодинці, Клейтон приєднався до моряків та розмовляв з офіцерами, аж доки їхній човен не пішов до крейсера, де лейтенант Шарпантьє повинен був доповісти про невдалий результат експедиції.

Тоді Клейтон неквапно повернувся до хатини. Його серце раділо. Жінка, яку він кохав, була в безпеці. Він намагався здогадатись, яким дивом вона врятувалась. Майже неймовірно було бачити її живою.

Поблизу хатини він спіткав Джейн, яка щойно вийшла надвір. Вона побачила його й кинулась назустріч.

— Джейн! — вигукнув він. — Бог справді ласкавий до нас. Скажіть, як ви врятувалися; в якому образі постало провидіння, щоб повернути вас до нас?

Ніколи перед тим він не кликав її на ім’я. Сорок вісім годин тому Джейн відчула б легке радісне хвилювання, якби таке звернення пролунало з вуст Клейтона: тепер воно її злякало.

— Містере Клейтоне, — спокійно відповіла вона, простягаючи йому руку, — насамперед дозвольте мені подякувати вам за лицарську відданість моєму любому батькові. Як ми можемо вам віддячити?

Клейтон помітив, що вона обійшла увагою його безпосереднє звернення, але не став витлумачувати цього. Вона стільки зазнала! Він зрозумів, що тепер не час обтяжувати її своїм коханням.

— Я вже винагороджений, — відповів він, — тим, що бачу вас та професора Портера в безпеці! Я не думав, що мені вдалося б і далі зносити тягар його спокійного і мовчазного горя. Це було найсумніше випробування його життя, міс Портер! А крім того, й моє особисте горе, гірше якого я ніколи не зазнавав. Але його горе було таке безнадійне, таке тяжке! Я зрозумів, що жодна любов, навіть любов чоловіка й жінки, не може бути така глибока, як любов батька до доньки!

Дівчина похилила голову. їй хотілося поставити одне питання, але воно здавалося їй майже блюзнірським поруч з любов’ю цих двох людей та жахливими стражданнями, яких вона зазнала у той час, як сиділа, радісно усміхаючись, поруч із богоподібним лісовим створінням, їла розкішні плоди та закоханим поглядом дивилась йому в очі.

Але любов — дивний володар, а людська природа ще дивніша. Вона була достатньо мужня, щоб не виправдовуватись перед собою. Ненавидячи себе в цю хвилину, вона однак спитала:

— Де лісова людина, яка врятувала вас? Чому вона не повернулась?

— Я не розумію, — сказав Клейтон, — про кого ви говорите?

— Про того, хто врятував усіх нас; хто врятував мене від горили.

— О! — здивовано вигукнув Клейтон. — То це він нас урятував? Ви ж мені нічого не розповіли про вашу пригоду — розкажіть, будь ласка!

— То що з лісовиком? — допитувалась вона. — Хіба ви його не бачили? Коли ми почули ледь чутну стрілянину в джунглях, він залишив мене. Ми щойно дісталися до галявини, і він поспішив на шум бою. Я знаю, що він вирушив вам на допомогу!

її тон був майже благальним, вираз обличчя виказував стримуване хвилювання. Клейтон помітив це і перейнявся її невиразною тривогою, її гострим бажанням знати, де перебуває ця дивна істота. Він не підозрював істини та й не міг підозрювати. Але його охопило передчуття неминучої згуби, і в його серці непомітно для нього самого висіялося перше зерня ревнощів та підозрінь щодо лісової людини, якій він був зобов’язаний життям.

— Ми його не бачили, — спокійно відповів Клейтон. — Він не приєднався до нас. — Трохи подумав і додав: — Можливо, він повернувся до свого племені — до тубільців, які напали на нас! — Клейтон не знав, навіщо він це сказав, бо й сам у це не вірив, але любов — дивовижний владар.

Дівчина поглянула на нього розширеними очима.

— Ні! — палко вигукнула вона (“Надто палко”, - подумав Клейтон). — Це неможливо! То ж були чорні дикуни, а він білий джентльмен.

Клейтон зніяковів, але зеленооке бісеня дражнило його.

— Він — дивний напівдикий мешканець джунглів, міс Портер. Ми нічого не знаємо про нього. Він не розмовляє і не розуміє жодної європейської мови, а його прикраси і зброя подібні до тих, які носять дикуни західного побережжя! — Клейтон говорив, кваплячись. — На сотні кілометрів довкола нас нема інших людських істот, міс Портер! Він має належати до племені, котре напало на нас, або до іншого — однаково дикого, може, він навіть людожер!

Джейн зблідла.

— Я не можу повірити в це… — майже прошепотіла вона. — Це неправда! Ви побачите, — сказала вона, звертаючись до Клейтона, — що він повернеться і доведе, що ви помилялись. Ви його не знаєте так, як я. Кажу вам, він джентльмен!

Клейтон був шляхетної вдачі, але щось у відчайдушності, з якою захищала лісову людину ця дівчина, збуджувало у його підсвідомості почуття ревнощів, тож на мить він забув усе, чим вони були зобов’язані дикому напівбогові, і з уїдливою напівусмішкою відповів:

— Може, ви маєте рацію, міс Портер, але я вважаю, що нікому з нас не варто аж так падати за нашим знайомим, який живиться падлом. Можливо, це напівбожевільний, що пережив корабельну аварію і який забуде нас швидше, ніж ми його! Адже він усього лиш лісовий звір, міс Портер!

Дівчина не відповіла, але відчула, як стислось їй серце.

Вона знала, що Клейтон говорив лише те, що думав, і вперше спробувала віднайти джерела свого нового кохання й піддати його об’єкт критичному розглядові.