Щоправда, Кала давала йому потиличники, коли він не слухався, але вона ніколи не бувала з ним жорстока і пестила його частіше, ніж карала. її чоловік, Тублат, ненавидів Тарзана і в декількох випадках ледве не вкоротив йому віку.

Зі свого боку, Тарзан ніколи не пропускав нагоди показати, що він відповідає повною взаємністю на почуття свого названого батька, і завжди, коли міг робити це безкарно, намагався дошкулити йому: блазнював, передражнював або лаяв його з надійних обіймів матері або з гнучких гілок верховіть.

Гнучкий розум і хитрість допомагали хлопцеві винаходити тисячі витівок, що отруювали життя Ту блатові. У ранньому дитинстві Тарзан навчився сукати мотузки, зв’язуючи і сплітаючи довгі трави, і цими мотузками періщив Тублата або пробував схопити його під пахви і повісити на низьких гілках дерев.

Повсякчас граючись із мотузками, він навчився в’язати вузли і робити зашморги, чим бавилися разом з ним і маленькі мавпи. Вони намагалися наслідувати те, що робив Тарзан, силкуючись копіювати його дії, та лише він один умів винаходити щось нове і вдосконалювати його.

Одного разу у грі Тарзан накинув кінець мотузка на одного зі своїх товаришів, що тікав, а другий кінець тримав у руках. Випадково зашморг затягнувся на шиї мавпи, яка бігла, і змусив її зупинитись найдивнішим й найнесподіванішим чином.

“О, маємо нову гру, і гарну гру!” — подумав Тарзан і відразу спробував повторити витівку. Так постійними і ретельними вправами він досяг того, що навчився кидати аркан.

Саме тоді життя Тублата перетворилося на справжній кошмар. Під час сну, у поході, і вдень, і вночі він постійно чекав, що ось нечутний зашморг охопить його шию і задушить!

Кала давала Тарзанові потиличники, Тублат божився, що помститься, сам старий Керчак застерігав хлопця й погрожував йому, але все було намарне.

Тарзан нікого не слухав, і тонкий міцний зашморг, бувало, охоплював шию Тублата тоді, коли він найменше цього очікував.

Іншим мавпам неприємності Тублата давали величезне задоволення: Зламаний Ніс був неприємний дідуган, якого ніхто не любив.

А в голові маленького Тарзана народжувалися нові витівки, породжені силою його людського розуму.

Якщо він міг ловити “довгою рукою” із суканих трав своїх одноплемінників-мавп, то чому не спробувати спіймати левицю Сабор?

Це був зародок думки, яка почала поволі визрівати і розвиватись у його свідомості та підсвідомості, аж доки вилилася в блискуче досягнення. Але це сталося кількома роками пізніше.

У своїх мандрах мавпяче плем’я часто підходило до замкненої і мовчазної хатини біля бухти.

Таємничість цієї хатини служила Тарзанові нескінченним джерелом утіхи. Він зазирав у завішені вікна або видирався на дах і дивився в чорний отвір димаря в марному прагненні розкрити невідомі таїни, оточені міцними стінами.

Його дитяча уява малювала хатини дивовижних істот, а неможливість знайти вхід посилювала його бажання проникнути всередину. Він годинами вовтузився на дахові й біля вікон, намагаючись знайти вхід, але на двері не звертав жодної уваги, бо зовні вони були так само непроникні, як і стіни.

Після пригоди зі старою Сабор під час перших відвідин хатини Тарзан помітив, що з деякої відстані двері здаються цілковито самостійною частиною будівлі, незалежною від прилеглих стін, і йому лише тепер спало на думку, що крізь них можна потрапити всередину.

Хлопець був сам, що бувало часто, коли він навідувався до хатини, бо мавпи її недолюблювали. Моторошний спогад про пригоду із громовою палицею не втратив своєї свіжості, і всі ці роки самотній притулок білої людини лишався для антропоїдів оповитий атмосферою таємничості й страху.

Тарзанові ніхто не розповідав про те, що його знайшли саме тут. У мові мавп було так мало слів, що вони могли передати лише дещо з того, що бачили в хатині, і були цілком неспроможні змалювати дивних людей та їхнє помешкання. Доки Тарзан доріс до того, щоб зрозуміти цю історію, плем’я її просто забуло.

Лише тьмяно й невиразно, зі слів Кали, він знав, що його батьком була дивна біла мавпа, але не знав, що Кала йому не мати.

Отже, цього разу він рушив просто до дверей і впродовж кількох годин роздивлявся їх, вовтузячись із завісами, ручкою та засувом. Врешті він наштовхнувся на правильне поєднання рухів і двері з тріском розчахнулися перед його здивованим поглядом.

Кілька хвилин він не наважувався переступити поріг, але коли його очі звикли до непевного світла всередині, він увійшов обережно й повільно.

Посеред підлоги лежав кістяк, зовсім без м’яса, але ще вкритий клаптями напівзотлілого одягу. На ліжкові Тарзан побачив схожий кістяк, але дещо менший, а в маленькій колисці лежав третій маленький кістяк.

На всі ці свідчення страшної трагедії давноминулих днів маленький Тарзан кинув лише побіжний погляд. Дике життя джунглів привчило його спокійно дивитись на мертвих тварин, і навіть якби знав, що перед ним рештки його батька й матері, то був би не більше зворушений. Внутрішня обстановка та предмети в кімнаті набагато більше привертали його увагу. Він почав уважно І детально розглядати їх: дивне знаряддя, зброю, книги, папір, одяг — усе те нечисленне, що вціліло від руйнівної дії часу у вологій атмосфері прибережних джунглів.

Він повідчиняв ті ящики та шафи, які зумів, завдяки щойно набутому досвіду: виявилося, що їхній вміст зберігся набагато краще.

Серед інших речей він знайшов гострого мисливського ножа, об який тут-таки порізав пальця. Це його не зупинило, і він далі провадив свої дослідження, переконавшись, що цією новою іграшкою можна відколювати тріски від столів і стільців.

Він бавився досить довго, але нарешті це йому набридло і він заходився шукати далі. У шафі, повній книжок, він знайшов одну з яскравими кольоровими малюнками. Це був дитячий ілюстрований буквар:

Малюнки його дуже зацікавили.

У книзі було багато антропоїдних мавп, схожих обличчям на нього, а кількома сторінками далі він знайшов під літерою “М” малесеньких знайомих, мавпочок, схожих на тих, які пустували на деревах предковічного лісу. Але він ніде не знайшов зображення кого-небудь зі свого племені. У всій книзі ніхто не скидався ані на Керчака, ані на Тублата, ані на Калу.

Спочатку він спробував зняти пальцями зі сторінок маленькі фігурки, але тут-таки переконався, що вони не справжні, хоча й не знав, що це таке. Пароплави, потяги, корови та коні залишалися для нього цілковитою загадкою і не дуже цікавили його, а от дивні крихітні карлючки, які поміщалися під і між кольоровими малюнками, притягували всю його увагу; він подумав, що це зображення комах, бо більшість із них мала ніжки, але в жодної не було ані рук, ані очей. Таким було його перше знайомство з літерами, а йому було вже понад десять років.

У середині книжки Тарзан розшукав свого давнього ворога — левицю Сабор, а трохи ближче до початку скручену в клубок змію — Гісту.

О, як це було цікаво! Жодного разу за всі попередні десять років Тарзан не відчував такого задоволення.

Він так захопився, що не помітив, коли почало сутеніти і малюнки стало погано бачити.

Тарзан поклав книжку назад у шафу і зачинив дверцята, не бажаючи, щоб хтось іще знайшов і знищив його скарб. Коли він вийшов у пітьму, то замкнув за собою важкі двері так само, як вони були замкнуті перед тим, як він спромігся їх відчинити. Але перш ніж вийти, він помітив на підлозі мисливський ніж і прихопив його з собою, щоб показати співплемінникам. Він не зробив і дванадцяти кроків у джунглях, як просто перед ним із тіні приземкуватого куща виросла величезна постать. У першу мить Тарзан подумав, що це хтось із його племені, але в наступну втямив, що перед ним Болгані — величезна горила. Вона була так близько, що про втечу годі було думати, і маленький Тарзан зрозумів, що він повинен битися не на життя, а на смерть: ці великі тварини були смертельними ворогами його племені і при зустрічах ніколи не просили і не давали пощади.