Врешті я наближаюсь до Василька:
– Що з тобою? Роздягайся.
– Але… але… – белькоче він.
– Що?
– Там… Бодьо… – видушує пошепки.
– Там нема ніякого Бодя, – шепочу йому. – Ти просто звик його в цій компанії бачити. Це нормальна річ. Ти дуже перейнявся. Ходи, вип’ємо.
– Але… я його бачу…
– Це дух. Його дух буде якийсь час між нами. А на дев’ятий день – фіуфіть – на небеса!
Тим часом компанія починає усвідомлювати, що її розіграли. Понадто Славко вже не стримує сміху і відверто регоче, розливаючи по шклянках вино.
– Ви… ви… негідники! – скрикує Наталя.
Пампушка випиває залпом цілу шклянку «Столового» і б’є Бодя кулаком у плечі:
– Ти знав!
– Нічого я не знав!
– Ти знав!
– Я ж дав три краби!
І то був аргумент, який переконав Пампушку.
– Васильку! – гукають студенти і починають обнімати воскреслого з мертвих.
– Як ви могли? – свердлить мене лютим поглядом Бодьо.
І я не знаю, що він має на увазі – воскресіння Василька, чи втрату трьох крабів.
– Бодю, – обіймає його Славко. – Він ожив у реанімації! Ми просто помилилися. Ми думали – загинув. А він – ожив. Наша медицина робить чудеса.
Василька тиснуть в обіймах так, мовби не бачили його цілу вічність. Але він уже стільки випив, що й не особливо дивується. Час від часу лише зиркає на Богдана, трусить головою і каже: «Ччорт!», потім повертається до мене, обнімає за плечі й шепоче:
– Я не тільки його бачу… я ж курча беля чую його голос…
– В кожному з нас живуть голоси мертвих, – пояснюю я. – Хіба ти не пам’ятаєш голос свого покійного діда?
– Пам’ятаю.
– А скільки років пройшло?
– Три.
– От бачиш. А Бодьо ж тільки позавчора помер.
– Як живий. І сука жере! Диви, як пакує! Мою ковбасу! – потім дивиться мені в очі: – Послухай… хіба я купував жратву для покійників?
– Ні.
– А чого ж він її переводить?
Після цього Василько випиває ще одну шклянку і сповзає з крісла. Ми зі Славком кладемо його на підлозі під стіною, розстеливши шинелю. Ліжка в нас зайняті.
– Чого він на мене так дивно дивився? – запитав Бодьо.
– Бо ти йому нагадуєш його покійного дідуся, – сказав я.
5
Ранок увірвався гучним хропінням Василька. На сусідньому ліжку тер очі Славко. Дівчата пішли на лекції, Богдан – на працю. Я вбрався і вийшов у коридор. Холодна вода прояснила мені свідомість.
– Знаєте, я, певно, таки нині чкурну додому, – оголосив я.
– Хлопці, – озвався Василько, – мені снилося, чи я справді бачив покійного Бодика?
– З перепою різне буває, – сказав Славко, – часом і чортики стрибають, і білочки…
– О-о-ой… – узявся за голову Василько. – Похмелитися… Юрчику, налий мені п’ять дека.
Я налив, і скільки вони мене не вмовляли податися з ними на пиво, все-таки втік. Я вирішив їхати ввечері до Франківська, та перед тим пішов у бібліотеку Стефаника, згадавши, що я не тільки батяр. Але ввійти туди мені не дали чиїсь сильні й рішучі руки.
– Комітет держбезпеки! – прогримів голос. – Пройдімо.
Двоє невисоких, але здорових дядечків потягли мене до авта. Я намагався з’ясувати, в чому річ, але мені звеліли мовчати.
Авто зупинилося на теперішній вулиці Бандери навпроти прокуратури. Серце моє пірнуло у п’ятки. За ті кілька метрів, поки мене вели до прокуратури, я спробував згадати все найкраще у своєму житті. Але коли ми почали підніматися сходами догори, а прокуратуру проминули, я почав трохи заспокоюватися. Дядечки відімкнули кабінет. Усередині були стіл, кілька крісел і шафа. У шафі стояли папки.
– Сідай, – кивнув один із них.
– Ну, шо ж, – сказав другий свому колезі, – ти вже тут сам, а я пішов…
– Да, іди… Потім подзвониш. – І, коли двері зачинилися, звернувся до мене: – Ну шо, Юрій Павлович? Рішив побалуватись?
– Що ви маєте на увазі?
– Югослава, конєшно.
– Та це жарти!
– Знаємо ці жарти. Бери ручку, ось папір, пиши.
– Що писати?
– Які розмови з тобою як югославом вели. Що просили передати за кордон. Що привезти. Все пиши.
Я здогадався, що мене заклав Ромчик. Хто ж іще!
– Шо задумався? Хто заложив? Можеш успокоїтись. То була не одна особа.
– Послухайте, я навіть не пам’ятаю ці п’яні розмови. Крім того, я не знайомився зі всіма за руку і не знаю, як кого звати.
– Так шо, тобі фотографії організувати?
– Я багато випив, мені весь час підливали. Мене справді запитували про різних письменників, але я не пам’ятаю, про кого.
– Про Солженіцина пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – відмовлятися було безглуздо. – Але ж я нічого не відповів.
– Да, но ти обіцяв привезти «Архіпелаг ГУЛАГ».
– Справді? Звідки ж я його візьму?
– Ми тобі дамо. Хароше ізданіє.
– Дякую, але розповсюджувати антирадянську літературу я не буду.
– А прописку у Львові хочеш?
– Ні, – збрехав я. – Краще я у Франківську буду жити.
Ми довго ще торгувалися, чекіст пригадав усі мої грішки ще з інституту, пригрозив притягти за неробство й урешті поцікавився:
– А які тобі вірші передав Богдан Марцінко?
– Жодних.
– Но повинен передати?
– Казав, що дасть якісь вірші. Я їх не бачив. Крім того, я збираюся сьогодні додому.
– Ну-ну, куди спішити? Візьмеш у нього вірші і подзвониш мені. Ось телефон. Тільки після цього поїдеш додому. Ясно?
Я кивнув.
– Можеш іти.
У пошуках легкого хліба
1
Я брів, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до «Кентавра». Незважаючи на білий день, у кнайпі було тлумно. Я сидів сам за столиком, і мені було зовсім незле. Незабаром до мене підсіли дві гарненькі дівчини. Обидві високі, та це єдине, що у них було спільне. Одна з них мала кругленьке личко, густе темне волосся і налите здоров’ям тіло. Друга була руда, з тонкими рисами обличчя і хитрим поглядом.
Дівчата замовили по коктейлю і запалили, я тупо дивився на їхні фужери, в яких чотирма кольорами вигравав напій. Вони цмулили його через соломинки й упівголоса перекидалися якимись дурними фразами. Тільки я подумав, що варто з ними заговорити, як до столу підсів четвертий персонаж, грузин, приблизно мого віку.
Він відразу почав ліпити анекдоти, й дівчата ожили. Потім він запропонував випити за знайомство. Грузин вирішив, що ми одна компанія, і почав виставляти коктейлі. Звали його Тенгіз, і цікавила його більше тілиста Оксана, тож я зайнявся рудавкою. Від випитого дівчата розслабились, але до певної міри. Коли грузин почав підбивати свою кралю усамітнитися, вона ніяк не погоджувалася.
– А всі разом поїдемо?
– Я не знаю… – мимрила Оксана. – Мар’янко, як ти?
Мар’янка зиркнула на мене.
– Можна й поїхати, – відказав я.
Грузин піймав таксі, ми виїхали на Личаківську і, завернувши на Мучну, спинилися біля кам’яниці у глибині подвір’я. Тенгіз винаймав тут помешкання.
У нього виявився чималий бар: на столі з’явилися коньяк, шампанське, м’ятний лікер, сир, червоний кав’яр і цитрина. Господар став демонструвати свої коктейлі. Панночки були в цій справі ще недосвідчені й не знали, як такі коктейлі вставляють.
Потім ми стали цілуватись, і коли я врешті відірвався від Мар’яниних уст, то помітив, що ми самі. Тепер нам не зоставалося нічого іншого, як перебратися на канапу.
– Зачини двері, – попросила Мар’яна.
Заки я припер двері фотелем, вона скинула джинси.
2
Вечоріло. Ми лежали на канапі, я дивився у стелю, смоктав через соломинку шампанське і намагався виплутатися з Мар’яниних розпитувань. У певні хвилини панночок починає цікавити, кого вони пригостили своїм скарбом. Правди в моїх відповідях було обмаль. У таких випадках я називався художником. Це справляло позитивне враження і позбавляло багатьох інших запитань. Говорити дівчині, що ти поет – небезпечна річ, бо вона відразу ж попросить щось прочитати, а якщо вона у поезії тямить, як вовк на звіздах, то ризикуєш виглядати на сьвірка. Художник – це вже щось інше. Тут навіть не конче мати картини, можна сказати, що робиш мозаїку чи розмальовуєш церкви, і продемонструвати вітражі «власного» виробу. Я навіть не підозрював, що не мине багато часу, як я і справді зароблятиму на життя малярством.