До всіх моїх негативних рис я ще виявився злісним прогульником, бо відпрошувався у старости з пар начебто для того, щоб зібрати статистику успішності, а насправді усіх дурив. Домбровський негайно зібрав комітет комсомолу, доповів про мою негідну поведінку і запропонував мене з комітету звільнити. Я вже навіть подумав, а чи не збираються мене взагалі вигнати з комсомолу? Цього я щиро не бажав, бо виліт із комсомолу автоматично переходив у копняк з інституту. Але, на щастя, усе тим і завершилося. Я позбувся нудного обов’язку і дихати стало відчутно легше.

А що в моєму житті одна біда ніколи самотою не трапляється, а тягне за собою іншу, то на додачу я вляпався у ще одну смішну пригоду.

Незабаром після мого виключення з комітету комсомолу в інституті затіяли танці. На танці я ходив з Ярком, моїм сусідою, старшим за мене на три роки. Ярко вчився на історичному. Там у них підібралася тепла компанія осіб, які радо заливали за комір. На відміну від філологічного, хлопців і дівчат там було порівну.

З Ярком ми товаришували з дитинства. Якось він мені заїхав по писку і перебив носа. Проте це не захитало нашої дружби. Через кілька років мені вже носа доправили в одній із бійок у Львові, і я навіки втратив свого чудового римського носа – гордість усіх Винничуків. В той час, як я міг обмежитися склянкою вина, Ярко випивав дві пляшки шмурдяку, тому частенько мені доводилося не тільки провадити його додому, а й витягати із всіляких шарпанин, у які він охоче влазив. Заливаючи у себе великі порції алкоголю, Ярко проте дотримувався традицій римських патриціїв і в особливо натхненні хвилини, запхавши собі два пальці в горлянку, повертав земні дари туди, звідки вони прийшли. Після того він міг продовжити почате.

По суботах ми з Ярком ходили на танці, які відбувалися у багатьох місцях – у Будинку офіцерів, у спортзалі, у парку і в інститутах. Перед кожними танцями ми відвідували «Бомбей», випивали по склянці «Сонцедару» – причому залпом, бо інакше б воно не полізло, – і закушували вінегретом.

Саме тиждень перед тим ми з ним побували на танцях у спортзалі. Там Ярко в п’яному стані почав діставати якусь дівчину, це не сподобалося її кавалерові і він спустив Ярка по сходах. Не без утіхи я поспостерігав за цією сценою, вважаючи її навіть недостатньою компенсацією за свого носа. Коли Ярко, звівшись на ноги, посунув знову до зали, я не став його стримувати, мирно чекаючи під сходами. Скотившись удруге, він уже втратив свій агресивний дух і, випустивши бойовий крик ірокезів, виблював тарілку вінегрету, драглів та пляшку вина на підлогу. Тепер нам не залишалося нічого іншого, як негайно ушитися, поки нас не загребла міліція.

Протверезілий Ярко всю дорогу пояснював мені, що він міг би зробити з тим примітивним гандоном, якби був трішки тверезіший. Так що вечір минув чудово.

Перед танцями в інституті Ярко поволік мене на свій факультет, де в одній із аудиторій зібралися історики і заправлялися для хоробрості. Я випив одну-єдину скляночку і був тверезий, як пам’ятник Франкові. Але ж треба трапитися такому збігові обставин, що саме тоді, коли я перебував у тій компанії, зазирнув туди козел Домбровський. Серед двох десятків студентів його пронизливе око виловило чомусь саме мене і алкаша Шашина.

Наступного дня вранці я побачив при вході стінгазету з карикатурою, на якій було намальовано мене і Шашина. І як водиться, з червоними носами. Внизу підпис: «Яке їхало, таке здибало». Повний маразм. Я без жодних вагань зірвав стінгазету і поніс її у комітет комсомолу. Там крім козла Домбровського були ще люди. Я став вимагати пояснень. І тут козел Домбровський почав на мене верещати. При цьому він налився кров’ю і став скидатися на задроченого бика. Він висловив усе, що думає про мене як комсомольця, і сказав, що наступна наша розмова відбудеться на комсомольських зборах моєї групи.

Мої одногрупники мали обговорити мою негідну поведінку, а я мав покаятися. Спочатку він розповів про те, як я жорстоко його підставив, фальсифікуючи дані успішності, як зрадив його довіру і втратив можливість такого чудового старту. А завершив драматичним описом п’янки.

Коли мені надали слово, я, звісно, провину за фальсифікацію даних списав на старостів груп, які мені давали невірні цифри. А щодо п’янки, то заявив, що я того вечора і в рот спиртного не брав.

– Звідки ви взяли, що я щось пив? Ви ж не бачили! – пішов я у наступ.

– Ти був випивший. У тебе лице почервоніло.

– Ага, то коли хтось почервоніє, це певна ознака, що він п’яний?

Тут група розреготалася. Справа в тому, що козел Домбровський мав постійно налиту кров’ю пику, як упиряка. У нього навіть шия була червона. Проте дружній регіт одногрупників виявився злудою. Не минуло й кількох хвилин, як дівчата почали брати слово і обговорювати мою скромну персону. Я дізнався про себе дуже багато цікавого. Виявляється, я, заходячи в аудиторію, не вітаюся. Який жах? Невже це я? Одного разу, коли вся група вибиралася на екскурсію до Львова, я їхати відмовився, сказавши: «Чого я з бабами поїду?» Ну, скажемо так, до Львова мені й справді не було потреби їхати, оскільки я там бував безліч разів, провідуючи бабу з дідом та вуйків. А щодо бабів, то це ще м’яко сказано. Тільки зараз я переконався, якими підступними ці баби можуть бути, як вони здатні боляче жалити і готові розтерзати тебе тільки за те, що ти не такий самий йолоп, як і вони. В середовищі сірих мишок треба і собі бути сірою мишкою та не вирізнятися. Але спробуй тут не вирізнятися, коли на двадцять шість дівчат аж двоє хлопців. І той другий – Бодьо, якого один із викладачів прозвав «дуб-дерево». На такому фоні хоч-не-хочеш, а таки кинешся в око.

Особливо активно таврувала мене саме староста Марія Слижук, яка по закінченні інституту віддалася за викладача і залишилася в інституті, зігнорувавши таке шляхетне покликання, як вчителювання на селі.

В думках я вже прощався з інститутом. Але щойно Домбровський покинув авдиторію, збори набрали іншого характеру. Дівчата почали обговорювати організацію «Студентського вогника» – такої собі вечоринки у студентському клубі. За хвилю я знову опинився у центрі уваги, бо саме мені доручили написати пісню. Я обвів поглядом усі ці лагідно усміхнені обличчя і не повірив своїм очам: невже це ті самі студентки, які так мене гнівно бештали? Мені не залишалося нічого іншого, як поміняти гнів на милість і погодитися написати пісню. Адже я на ту пору став уже відомим інститутським поетом.

А проте, як я насправді ним став, читайте в наступному числі.

Історія ця наробила галасу і перейшла у фольклор. Її переказують в різних варіантах, плутаючи при цьому головних героїв.

Діло було за Брежнєва. Часи були туманні, невиразні і сповнені тихого смутку. Останнє в зв’язку з тим, що доводилося жити в сузір’ї КГБ.

У1973 році я закінчував Івано-Франківський педінститут. Моє палке кохання з дочкою начальника в’язниці КГБ завершилося. За кілька днів після того, як я сказав панночці, що одруження треба відкласти, мене викликали вперше до КГБ. Єдина людина, якій я про це повідомив, був поет Ярослав Павуляк. Він саме приїхав до мене зі Львова і мав уже значний досвід контактів з чекістами. За те тільки, що він у своєму селі Настасові на Тернопільщині поставив пам’ятника Шевченкові, ним теж зацікавився КГБ і не давав продихнути, його було звільнено з Львівського, а потім і Чернівецького університету. Славко порадив мені розслабитися і перестати думати про погане.

– В спілкуванні з чекістами краще бути Швейком, ніж Дон Кіхотом. Коли підеш на зустріч, прихопи квіти.

Це видалося мені поганим жартом.

– Та ти що, з дуба впав? Які квіти?

Але він таки змусив мене купити букета і відпровадив до будівлі, яка навівала жах на всіх мешканців міста. Я зайшов усередину і сказав постовому, що мене хоче бачити Кушнір. Той передзвонив і за хвилю переді мною з’явився єхидний тип з побитим віспою обличчям.