Я йшла вниз. На високих підборах нерівними кам’яними сходами. Я подумала, що можу зараз упасти. Зламати ноги, голову, шию. Я зустріла дитину та кота, я посміхнулася їм, а потім подумала: я посміхнулася тому, що мені дійсно було приємно їх побачити, чи тому, що це природно — посміхатися дітям та котам? Я писала їй есемес. Курка, що клює просо на обриві. Я писала: «Вибач. Коли ти почала висловлювати свою думку, я подумала, що вкотре моя думка виявилася ідіотською, найідіотськішою. Я подумала, що я закомплексована дурепа, що всі навколо розумні та дорослі, одна я — не приший нічому й ніщо. А всі навколо, й ти… Але вимовити це не могла». Вона написала, що в такому стані, в якому я зараз перебуваю і в якому тепер перебуває вона, йти кудись удвох, на її погляд, неможливо. І ще вона написала, що в неї також багато комплексів, але це не значить, що треба цими комплексами псувати нерви та настрій іншим людям. Я погодилася. Тому що, чорти мене забирай, я думаю так само! І тільки після цих її слів я побачила, що розквітли абрикосові дерева…

Зайшла до крамниці, щоб вибрати подарунки дітям. Написала: «Я в магазині». Не думаючи про те, зайде вона сюди чи ні. Я була переконана, що вона зробить все правильно й чесно. Тому що вона — моя подруга. Справжня. Тому вона зайшла, тому посміхнулася до мене, тому тепер ми разом вирішили, що вже можна кудись йти вдвох. Наприклад, повечеряти.

Я зірвалася на неї через нього, через чоловіка, який оселився в мені. Коли дитина оселяється в жіночому тілі, це так зрозуміло, це так природно, а що значить, коли там оселяється дорослий чоловік? Якого потрібно так само доглядати, про якого постійно думаєш, якого боїшся втратити? В будь-якому разі, жіночий живіт — індикатор стосунків. Чи це тільки в мене?

Чому ж я на нього казилася? Якщо я казилася, значить, була неправою. А якщо я не права, навіщо я злюся? Ну що, наздогнала власний хвіст, не заплуталася, не впала, не схопила чужий? Я визнаю, що він розумний. Він має саме такий різновид розуму, якого немає в мене. Зовсім немає. Паспорти все брешуть: він старший за мене на кілька поколінь, він мудріший. Він впевнений у мені, в собі, в своїх та моїх почуттях та в моїх здібностях. У мене всього цього немає. Можливо, мені так простіше жити. Коли не маєш — не втрачаєш. Коли не знаєш — нема уві що вірити. Нехай це банально, але так воно і є. Він грає чесно. А я схильна шахраювати.

Він наче забуває, що навіть найближчі люди бувають зв’язані в один тугий вузол. І, можливо, не треба вихоплювати голки, ножі, сокири, шпильки, щоб розірвати, розрізати його? Найтугіші вузли з часом роз’їжджаються, розплутуються, розпадаються на складові, залишаючи після себе тоненькі, беззахисні та слабенькі ниточки-мотузочки. Він чомусь не хоче думати, що мою енергію, яку я безбожно, на його погляд, витрачаю на нісенітниці, уникаючи єдиного правильного життєвого призначення, я від цих «нісенітниць» й отримую.

Для нього це наче не люди — ті, що мене оточують, ті, яким я дарую свою увагу; це — кволі повітряні кульки, які я постійно наповнюю життям. Кульку можуть штрикнути. Кулька може збігти у небо. Навіщо взагалі потрібні кульки? Кульки потрібні для того, щоб посміхнутися до себе. Кульки — посміхають людей!!! Чого ж він цього не розуміє? Не чує? Не відчуває? Чи, може, я цього не кажу? Коли щось чітко чуєш сам, часто не думаєш, що інша людина, хай навіть та, що сидить поруч, хай навіть та, що оселилася в тобі, може не чути того, що чуєш ти. Він забуває, що навіть діти терпіти не можуть, коли люблячі батьки наголошують на їхній дитячості. «Боже мій, яка ти, зрештою, малеча. І коли ж ти подорослішаєш?» Дорослі це кажуть лагідно та муркотливо, але це не може бути приємним. Принаймні не щоразу. Тому що часто хочеться почути геть інше: «Як ти подорослішав, як ти витягнувся за літо!» Відчайдушно хочеться таке почути! А тебе гладять по голівці і кажуть: «Мій маленький дурнику…»

Вона каже: «Мені твоя думка не здалася ідіотською, розумієш? Твоя думка тут ні до чого, я просто ділилася з тобою тим, що я думаю. Без приниження інших думок». — «А я подумала, що тобі вона видалася ідіотською. І це було нестерпно, щоразу з мене вилазить щось ідіотське». — «Але чому ти так подумала? Не було жодних підстав, натяків, як можна було таке подумати?» Незнаюнезнаюнезнаю. Бо я так думаю завжди.

А ще плакати в публічних місцях. Ви давно плакали в публічних місцях? Там, де вас упізнають, де люди відпочивають і не бажають чути рюмсання. Наприклад, я не хочу чути, як хтось плаче, коли я смакую запечену сьомгу. А сама плачу — на себе, на сьомгу — і не звертаю уваги ні на кого. Ці сльози для мене такі щирі, такі природні зараз… Я взагалі рідко плачу. Останній раз, ще в без нього період, я плакала, коли втратила дитину. Ще я плакала, коли батько віддав у притулок нашого собаку, ні з ким не порадившись, бо вся турбота за пса на той час скупчилася на його плечах, а він не міг цього витримати. Навіть не плакала, а — вила. Бо моє горе вміє тільки вити, вгризатися та мовчати. Воно, моє горе, поводиться наче собака.

А тут, вкотре за з ним тижні, я сиджу та плачу. Тихо та безпорадно. Без відчаю, звідки взятися відчаю? Без щастя, бо я все ніяк не можу вхопити та вирізнити його смак. Я плачу, бо відчувала біль, сильний біль. Я така беззахисна та безпорадна, що подруга, яка сидить навпроти мене, також починає наводнюватися. Жіноча повінь заразна для інших жінок. Для чуттєвих людей. Для тих, хто вміє відчути біль іншого. Жіноча повінь передається. Так було і є. Мабуть, що так і буде. Вона не бере мене за руку, бо знає, що я не виношу тактильних дотиків. Але я знаю, що от саме зараз вона і бере мене за руку. Своїми очима в сльозах. Вона каже, що сльози — це добре, вони вимивають, очищують, лікують. Вона дивується, чого я так рідко плачу. Я над цим не замислююся, є речі, які я сприймаю без роздумів, я просто рідкоплакуча верба.

Вона каже: «Дивно, його тут немає, але я відчуваю, що він поряд». — «Він тут», — відповідаю я. І тоді ми обираємо чай. Я — терпкий, вона — духмяний. «Чому ти думаєш, якщо він і я кажемо тобі однакові речі, то це означає, що ми правіші від тебе?» — «Тому що ви — інші, тому що ви — глибина, а я — брижі, інколи — течія, тому ви — праві, а я — ні. Ви вічні, а я постійно змінююся, ви впевнені, а я непевна». Мій чай стає солонуватим. Три чверті мого тіла, лівий бік, залиті болем. Він утискає. Він вивертає мені навіть голосові зв’язки. Вичавлює з мене всю мою кров. Від потилиці до колін. Три чверті мене — дуже багато. В мені 170 сантиметрів. В мені 55 кілограмі: «Слухай, у тебе за спиною сидить дуже верткий чолов’яга він постійно крутиться». Це я його верчу-кручу, я знаю або він крутить його через мене. Він здатний на це. Він такий сильний, що в мене прострілює голова, наче невідомий кравець сидить там і розмічає мозкову викройку колесом-трибком.

Я пишу йому, що зірвалася через нього на подругу через те, що він висварив мене за те, що я розтринькую власну енергію на дрібниці, я кажу, що сама впораюся зі своїм енергорозподілом. Принаймні думаю я саме так. Він вибачається, каже, що я його не зрозуміла, просить, щоб я поцілувала себе і її. Я кажу їй, що він переказувати вітання. Вона просить передати йому: якщо він мене образить, вона згадає про кунг-фу. Вона розуміється на кунг-фу. Вона каже, що в мене дуже сильна воля, але вся воля спрямована всередину мене. А я вважала себе легкодухою. Ні, я можу стиснути зуби майже як бульдог. Але для цього повинні бути вагомі причини та сильне бажання. А з’ясовується, що моя воля спрямована всереді мене, і мені доводиться знаходити в собі або в інших щось, щоб з нею впоратися. Я пишу йому нову есемеску та жартівливо погрожую. Він жартівливо відгороджується. Я розумію себе і геть не розумію його. Він запитує, де ми зараз. Я відповідаю, що ми вечеряємо. Він каже, що це вельми цікава адреса. А я відповідаю, що якби я хотіла сказати де саме ми вечеряємо, я б це і сказала. Він вибачається та прощається.