Джун завважила, що адвокат уперше назвав її по імені. Вона вловила відтінок довірливості в їхній розмові.
— А хіба не можна припустити, що в місіс Шеклі були гроші чи діаманти, про які ніхто не знав?
— Припустити можна що завгодно. Але чому ви повели мову саме про діаманти?
— Я бачила портрет місіс Шеклі. І мені впало в очі, що діаманти на її намисті дуже схожі на оці скельця у свічнику. Давно застаріла форма, зараз так не шліфують. За такої обробки вони багато втрачають у ціні. Можете мені повірити, я написала про це не один репортаж.
— Дайте мені хвилинку поміркувати, Джун, я не зовсім вловив вашу думку, — попрохав Хаббард. — Якщо я правильно зрозумів, ви здивовані, що камінці на намисті дуже схожі на оці жахливі камінці на свічнику, і вважаєте, що це не випадково?
— Я не знаю… Просто мені спало на думку… Припустимо, що камінці на намисті були справжніми діамантами і подарував їх місіс Шеклі той, хто був їй близьким і дорогим. Тому вона й не хотіла розлучатися з ними. Згадки про молодість для паралізованої старої могли бути дорожчими за будь-які коштовності. Але в той же час вона була дуже недовірливою і скупою і мовчала про діаманти. Між іншим, вона не змогла б їх застрахувати, в неї не було таких грошей.
– І тому вона вирішила вдатися до хитрощів, — продовжив Хаббард міркування Джун, — і сховала діаманти у свічнику, який не коштував їй і десяти шилінгів. Якому грабіжникові спаде на думку, що ці брязкальця коштують п'ятдесят чи шістдесят тисяч фунтів!
— Я все ж намагаюся з'ясувати, — задумливо сказала Джун, — що спричинилося до цих загадкових подій у Касл-Хоумі.
— …і ви стали підозрювати чесну місіс Порджес, ви втовкмачили собі в голову, що вона забрала діаманти і хотіла усунути вас зі свого шляху… Ні, Джун, у всьому цьому надто багато фантазії. Я знаю місіс Порджес вже давно, чудової душі людина, мухи не скривдить!
— Ви кажете, що знаєте місіс Порджес вже немало років. Та що ви справді про неї знаєте? Що ви можете знати? Того не досить, що ви іноді перекинулися з нею одним-двома словами. Та й то, певне, про погоду…
– І про кулінарію, — додав Хаббард.
— Ось бачите… — провадила далі Джун. — І тепер ви готові заприсягтися, що вона не здатна на такі речі. А що вона являє собою насправді, про що думає, до якого світу належить, якими принципами керується в житті, які в неї потаємні бажання — про все це ви знаєте так само мало, як і я. Чи, може, я помиляюся?
Хаббард підкинув у камін кілька полін і раптом посерйознішав:
— Мушу признатися, що я поквапився зі своєю оцінкою. Власне кажучи, я знаю тільки те, що протягом багатьох років вона була домоправителькою у старої місіс Шеклі, одержуючи за це скромну, дуже скромну платню, всього шістнадцять фунтів на місяць, ні шилінга більше, і що та на кожному кроці лаяла її, ображала. Отже, можна припустити, що вона ненавиділа господиню всією душею. А від цього припущення лише один крок і до наступного: якимось чином дізнавшись про діаманти — якщо вони взагалі існували, — вона розробила кривавий план їх привласнення.
— А як же ви поясните таємничі обшуки в Касл-Хоумі? Якщо шуряк Фенвіка, отой Роберт Уейд, справді шукав діаманти, то яку роль у цьому відіграють порцелянові ангели? І чому місіс Порджес, тепер уже багата пані, залишається в Касл-Хоумі? І яке відношення до цієї історії має місіс Меріел?
— Можна припустити, що вона теж знала про діаманти у свічнику, і місіс Порджес, боячись викриття, взяла та й пристрелила її.
— Можливо, ви маєте рацію, — сказала Джун. — Але незрозумілим лишається зникнення вбитої. Така маленька, тендітна жінка, як місіс Порджес… — Джун раптом замовкла, їй здалося, що вона почула легке покашлювання.
Хаббард, який, здавалося, прочитав її думки, кивнув головою.
— Касл-Хоум великий, труп можна було сховати й тут. На це в неї цілком би вистачило сил.
І знову Джун охопило таке ж почуття, як півгодини тому, на горищі. Старий будинок, переповнений всяким мотлохом, потрапив у сферу діяльності якихось загадкових і зловісних сил — вбита місіс Меріел, труп якої, можливо, схований десь тут, у підвалі, архіваріус…
— Дозвольте дати вам пораду, Джун, — Хаббард торкнувся її руки.
— Яку?
— Залиште оцей клятий Касл-Хоум. І що швидше ви це зробите, то краще. Можливо, навіть сьогодні ввечері треба виїхати до Лондона. Мене вже починає турбувати думка про те, що тут ви постійно в небезпеці. Якщо ви не заперечуєте, я відвезу вас своєю машиною. Там ви будете в повній безпеці, там з вами нічого не скоїться. А цією справою займеться поліція. Головний інспектор Мідл, безсумнівно, не такий дурний, як здається на перший погляд, і, крім того, у нього хватка бульдога, рано чи пізно він викриє злочинця, навіть без вашої участі.
Джун уже й сама подумувала про втечу до Лондона, але пропозиція Хаббарда збудила в її душі непояснимий опір.
— А Чед? — запитання прозвучало так лаконічно й сухо, що одразу стало зрозуміло: вона не поїде.
Хаббард зневажливо махнув рукою. Це образило Джун.
— Чед? — повторив він. — Чед така людина, яка сама повинна відповідати за свої вчинки, він мусить знати, чим ця історія може скінчитися. І нарешті… ви ж йому не дружина.
— Ні, не дружина.
— Тоді послухайте моєї ради. Напишіть йому кілька рядків…
Різкий шум на кухні змусив його замовкнути. Джун миттю підхопилася з крісла.
— Піду гляну, що там сталося, — вона попрямувала до дверей, але, помітивши, що Хаббард збирається йти разом з нею, додала: — Сидіть, сидіть, я й сама довідаюся, в чім річ.
На кухні, власне, нічого не сталося, якщо не рахувати, що місіс Порджес впустила тацю з посудом.
— Як жаль, — зітхнула стара пані без будь-якого жалю. — Але я гадаю, ви мене зрозумієте.
— Зрозумію?
— Ну звичайно. Адже я навмисне впустила тацю. І хоч мені треба було діяти швидко, я розбила тільки старі тарілки, новий сервіз цілий-цілісінький.
— Я не розумію, що все це означає? — Джун кінчиком черевика торкнулася купи уламків.
— Та зрозумійте ж, дитино! — місіс Порджес, здавалося, була стурбована такою некмітливістю Джун. — Я чула всю вашу розмову з Хаббардом, чула й те, що він запропонував наприкінці. І тоді я сказала собі: «Тривога! Дівчина в небезпеці, треба діяти!» Адже мені абсолютно ясно: вбивця місіс Меріел і нашого старого доброго Лайнора — а він теж убитий, я передчуваю — не хто інший, як оцей негідник адвокат Хаббард! О господи, зроби так, щоб його душа смажилася в пеклі на сковорідці мільйони літ! Амінь!
— Хаббард? — перепитала Джун. — Яке відношення до всього цього має Хаббард?
— А я… а я яке маю відношення? — перейшла в наступ місіс Порджес. — Навіщо мені було вбивати двох людей та ще й тягнути молоду пані в підвал і ховати її там? Ні, це зробив Хаббард!
На обличчі Джун з'явилася тінь недовіри, але стара стояла на своєму.
— Повторюю, це міг зробити тільки Хаббард. Він був виконавцем духівниці місіс Шеклі і, напевне, знав про діаманти. Тому-то він, так би мовити, і уклав угоду зі смертю, взяв та й замінив діаманти на свічнику звичайнісінькими скельцями, які заготував раніше. І коли в Крайстчерчі несподівано з'явилася місіс Меріел, далека і, очевидно, єдина родичка місіс Шеклі, яка знала про діаманти, цей негідник знайшов вихід: убив бідну дівчину! О боже, я так ясно уявляю їх обох під час зустрічі, ніби сама була присутня там! І Лайнор, мабуть, теж помер, бо знав, хто така місіс Меріел, і хотів розповісти про це вашому нареченому. А тепер і я помру, і ви, бо нам відомий убивця.
Здавалося, що місіс Порджес мала рацію… В її міркуваннях навіть була певна послідовність, і їх не можна було одразу скидати з рахунку.
— Ні в якому разі не згоджуйтесь, Джун, їхати з ним до Лондона. Може, ви й доберетеся туди, але не далі, як до цвинтаря Челсі, де поховано мого батька. Повірте мені, дитино, я вам правду кажу. Раджу вам якось здихатися цього вбивці, позамикати двері, взяти в руки револьвера й чекати. А я за цей час збігаю до Фенвіків і подзвоню в поліцію.
