— Мене осяяла думка, — Чед прикусив нижню губу, — яка, очевидно, допоможе нам просунутися вперед. Коли розшукують убивцю, то в першу чергу завжди перевіряють тих людей, які з тої чи іншої причини здаються підозрілими. А що, коли цього разу зробити навпаки: шукати вбивцю серед тих небагатьох людей, які поза всякою підозрою.

— Ви маєте на увазі когось певного? — спитав Хаббард.

— Та хоча б і вас.

Джун сплеснула руками. Чед не звернув на неї ніякої уваги.

— Готовий побитися об заклад, — почав він обережно, — що ви, наприклад, не зможете довести свого алібі на той час, коли була вбита й викрадена місіс Меріел. Чи, може, я помиляюся?

— Мені здається, ви заходите надто далеко, — роздратовано кинув Хаббард.

— Справа не в тому, далеко я заходжу чи ні, я просто хочу перевірити своє припущення, — з усмішкою відповів Чед. — Ну, то як: зможете чи ні?

— Звичайно, але дайте поміркувати, — Хаббард намагався приховати своє невдоволення. — Справді, на той час у мене нема алібі. Я сидів вдома сам і дивився телевізійний спектакль «В чеканні Годо» Беккета, якщо вам так цікаво.

— Я не буду розпитувати про зміст п'єси, ви навряд чи пригадуєте подробиці? — провадив далі Чед.

Замість відповіді адвокат повільно витяг з рота сигару й підвівся.

— Ще лише одне запитання, вельмишановний добродію. — Якщо Чед хотів, то міг бути нестерпним. — Як справи з вашими прибутками? У вас є статки? Чи ви заробляєте на окремих процесах так добре, що можете собі дозволити такий усамітнений спосіб життя, який ведете? Але мені здається, що ви не такі вже й багаті. Вашу автомашину вже давно пора відвезти на звалище.

— Я вдячний вам за ті години, які провів у вашому товаристві, — Хаббард уклонився Джун і вийшов.

— Ти… Ти просто… — Джун не могла підшукати потрібного слова, — грубіян. Ось ти хто! Грубіян і неук!

— Місіс Порджес! — Чед відчинив двері до вітальні.

— Слухаю вас, сер.

Маленька, тендітна, з охайно зачесаним сріблястим волоссям, місіс Порджес швидше була схожа на світську пані часів рококо, ніж на домоправительку.

— Міс Джун виїздить до Лондона, допоможіть, будь ласка, їй зібратися.

Джун схопилася з місця, губи її тремтіли від люті.

— Ти ще пошкодуєш! — видушила вона, не звертаючи уваги на присутність старої пані. — Прийде коза до воза…

Перш ніж піти, місіс Порджес, як і завжди, сказала й своє слівце:

— Якщо хочете знати, я так, як і ваш наречений, терпіти не можу Хаббарда, — заявила вона Джун категоричним тоном. — Це справжній гультіпака! Цілими днями він прилизує та розчісує свої вусики, полірує нігті, бігає за жінками та стовбичить на кухні. Уявляєте собі, чоловік з ложкою в руці біля кухонної плити їсти готує? Та ще й знаходить у цьому задоволення! Хіба це чоловік?! Дивно, чому він ще не займається в'язанням! До речі, —вона зробила паузу, — цей нероба вам безсоромно набрехав. У минулий четвер замість спектаклю «В чеканні Годо» транслювали футбольний матч між «Глазго Рейнджерс» і міланським «Інтером».

Чед запитливо подивився на місіс Порджес.

— Я підслуховувала вашу розмову за дверима і чула кожне слово. У мене ще непоганий слух і хороша пам'ять, тільки очі починають відмовляти.

— Цікаво, дуже цікаво. — Чед почав розглядати свої нігті.

Джун удала, що вона справді збирається пакувати речі.

— Я йду вкладатися.

— Якщо прийде кореспонденція на твоє ім'я, я переправлю її тобі.

Через чверть години, коли Чед ввійшов до своєї кімнати, він побачив, що Джун лежить на постелі, уткнувшись обличчям у подушку, й ридає. Поруч з ліжком стояла наполовину зібрана валіза.

— Неук… Чудовисько… Грубіян… — аж заголосила вона, але цього разу зовсім не сердито.

Вони помирилися й незабаром заснули. Наступного ранку Джун твердо вирішила:

— Ти повинен одружитися зі мною на цьому тижні.

Чед позіхнув:

— Обов'язково?

Вона провела рукою по своєму животу.

— Обов'язково, я так хочу. — Вона демонстративно зняла обручку з правої руки, щоб потім надіти на ліву

Після сніданку Джун повідомила з властивою їй категоричністю, що збирається зробити візит дружині бургомістра Крайстчерча. Місіс Лоуел передала через місіс Порджес, що буде дуже рада, якщо Джун зайде до неї на хвильку, і вона вирішила не відкладати візиту. Питати, чого сподівається Джун добитися цим візитом, даремно — коли вона хотіла, то могла бути мовчазна, як риба.

Чед пішов до Джорджа Абернаті довідатися, чи не знайшовся старий Лайнор. По дорозі він заглянув до електромонтера — той обіцяв полагодити проводку ще до вечора.

Девіда Лайнора на роботі не було.

Дружина бургомістра Ольга Лоуел була жвавою, схожою на валькірію жінкою з таким гострим язиком, що їй могли б позаздрити навіть пророки зі Старого завіту, котрі, як відомо, за словом у кишеню не лізли.

— Я так багато чула про вас, моя люба, що аж згоряю від нетерпіння познайомитися з вами, — щиро привітала вона Джун.

Провівши гостю до неприбраного салону, вона, нітрохи не ніяковіючи, зауважила:

— Раніше ніж о пів на одинадцяту я ніколи не встаю — навіщо? В цьому глухому містечку можна й так збожеволіти від нудьги. Отож я й бігаю до обіду в халаті та домашніх пантофлях і роблю собі педикюр — щоб подратувати оцих дволиких суб'єктів, що вважають себе вершками суспільства. Нічого собі вершечки! Якби можна було заглянути в їхні голови, то в кращому разі там би вдалося знайти тільки солому.

Джун засміялася.

— Не скажеш, що ви охарактеризували шановних громадян міста з позитивного боку.

— У вас повертається язик назвати цих тварин людьми! — місіс Лоуел стиснула губи і провела рукою по білявому волоссю. — Розкажіть краще про це жахливе вбивство, я аж тремчу з цікавості.

Відвертість місіс Лоуел викликала в Джун бажання розповісти про все, що вона пережила, чесно, правдиво.

Жінки сиділи у вітальні в старомодних, але зручних кріслах і ласували тістечками. На столику в куточку Джун помітила фотографії, серед яких вирізнявся портрет молодої леді, обличчя якої їй видалося знайомим. Раптом у неї ледь кусень не застряв у горлі. За старими розсувними дверцятами серванта поряд із чайним сервізом вона побачила такого самого порцелянового ангела, які були в Касл-Хоумі.

Подив Джун не лишився поза увагою господині дому.

— Так і вдавитися можна, моя люба. Тільки ці ангели спроможні пояснити благочестя і любов до ближнього, які донедавна панували в Крайстчерчі. Якби я розповіла вам, яку роль грають ангели і що шукав у Касл-Хоумі Роберт Уейд, цей неперевершений спеціаліст по готелях, ви б упали із стільця. Але я вам нічого не скажу!

— Чому? — поцікавилася Джун. І, не дочекавшись відповіді, додала: — Я вже давно вийшла з дитячого віку і — що, мабуть, ще важливіше — умію тримати язик за зубами.

Ольга Лоуел подивилася на неї і похитала головою.

— Те, що ви не дитина, добре видно. І я вірю, що у вас не з'явиться, як у базарної баби, бажання вилити душу першому зустрічному.

— То в чім же річ?

— А річ у тім, що ви вже кілька років живете, як мовиться, в дикому шлюбі з Чедом Олів'є. А в жінки — повірте мені, я на дечому розуміюся — не буває таємниць від коханого. Ми ні в чому не можемо відмовити людині, яку любимо. Це суперечить природі… А яка ваша думка про Крайстчерч, це вогнище чеснот? — Місіс Лоуел налила собі й Джун по чарочці лікеру.

— Коли вперше бачиш древній і благородний Крайстчерч, — відповіла Джун, — так і кортить сфотографувати його для кольорових великодніх листівок.

— Щодо його древності я з вами згодна. Але чи благородний він? — Ольга Лоуел засміялася. — Крайстчерч такий же благородний, як квартал будинків розпусти в портовому місті!

Джун насупила брови.

Місіс Лоуел вкинула в рот чималий кусень тістечка. Може, вам ще розповісти, як я приїхала сюди двадцять років тому? Ні, більше нічого не говоритиму.