Джун зробила ще одну спробу:

— Вбивство у Касл-Хоумі пов'язане не лише з брехливістю якогось там Фенвіка чи Стерджена. Людей, подібних до них, у будь-якому місті не менше, ніж жаб у ставку. Та хоч би раз ви бачили жабу в ролі вбивці?

— Ні, про такі речі мені навіть чути не доводилось.

— Найдивніше і найзагадковіше в нашій справі, — провадила далі Джун, — це несподівана поява місіс Меріел. Лайнор знав про неї, але раптом злякався чогось і щез. А може, його теж прибрали з дороги, все може бути. Можливо навіть і таке, що в цей час убивця пильнує свою чергову жертву.

Обличчя бургомістрової дружини блідло й блідло, а очі все більше розширювалися від страху.

— Так, жодна людина, хоч трішки втаємничена в цю справу, не може бути впевненою в своїй безпеці. По Крайстчерчу блукає привид, і його зовсім не турбує, скільки проллється крові, на відро більше чи менше, він топить у ній правду, ніби сліпих кошенят у воді.

Джун замовкла і очікувально подивилася на дружину бургомістра, однак та перевела розмову на іншу тему. Місіс Лоуел ще добру годину пробазікала з Джун про всяку всячину, нагодувала її солодощами, але, здавалося, відчула полегшення, коли гостя зібралася додому.

На зворотному шляху Джун обмірковувала розмову з місіс Лоуел. Вона згадала фотографію у вітальні І раптом зупинилася просто посеред вулиці. Та це ж леді Уорренгтон! Джун чітко пригадувала розповіді про неї, коли та вийшла заміж за старого сера Арчибальда, який під час війни командував ескадрою підводних човнів.

А Ольга Лоуел?

Яким чином потрапила вона в Крайстчерч і що робила тут під час війни? Джун знову пішла… За поворотом з'явилися сірі стіни Касл-Хоума; з моря дув сильний вітер, він гнав важкі чорні хмари, Накрапав дощ. Величезний кам'яний будинок, здавалося, беріг у собі нові небезпеки й зловісні таємниці, і Джун стало страшно, коли вона подумала, що їй потрібно зараз іти до цього будинку.

Коли місіс Порджес відчинила двері, Джун одразу ж поцікавилась, де Чед: у своїй кімнаті чи на кухні.

Але Порджес відповіла, що він поїхав з інспектором Абернаті з'ясувати кілька важливих обставин, адже архіваріуса Лайнора досі не знайшли.

Джун тільки кивнула головою. Вона була така пригнічена, що навіть одмовилася від обіду, який запропонувала їй стара пані. А на обід була тушкована баранина із зеленим горошком — найулюбленіша її страва. Почався рясний дощ, і вже о четвертій годині Джун, яка вирішила трохи почитати, була змушена ввімкнути світло.

В каміні вигравали язички полум'я; велике шкіряне крісло, в яке вона сіла, було зручним; чай, принесений місіс Порджес, видавався, як ніколи, свіжим і пахучим. Але все ж не читалося.

Вона поклала книжку на коліна й відсутнім поглядом ковзнула по предметах, що були в холі: стінна книжкова шафа, висока і вузька; заново відремонтована дубова драбина, ведмеже опудало з вишкіреною пащею. Потім знову пригадалася фотографія леді Уорренгтон, і мимоволі вона перевела погляд на стіну, на білий прямокутник над каміном — слід портрета місіс Шеклі, що висів тут. Джун не могла терпіти цього портрета і два дні тому попрохала місіс Порджес зняти його. І ось тепер він постав перед її зором так чітко, ніби висів на місці. Джун яскраво уявила пронизливий погляд темних очей, вузькі стиснуті губи з ледь помітною усмішкою. На тонкій шиї — намисто з чотирма великими діамантами.

Місіс Меріел, безперечно, загинула через те, що дізналася про таємницю цієї багатої і дивакуватої сивої бабусі, — в цьому Джун більше не сумнівалася. Але ж у чому ця таємниця?.. Мабуть, місіс Шеклі отак сиділа перед каміном, бездумно стежила за язиками полум'я. Чи, можливо, вона про щось думала?.. Джун глянула на столик з червоного дерева, об ніжки якого кіт раніше гострив кігті і на який Чед завжди ставив пляшку з віскі та чарки, потім її погляд упав на дешевий, уже скривлений дворіжковий олив'яний свічник на каміні… Той, хто його виготовив, не відзначався гарним смаком: понатицював зусібіч кришталиків, шматочків одшліфованого скла, які не гармоніювали ні з формою, ні з матеріалом і робили свічник ще потворнішим. Певно, місіс Шеклі виграла або придбала його шилінгів за десять на якомусь 6лагодійному аукціоні.

Раптом думка осяяла Джун, вона підбігла до каміна й вийняла із свічника один з камінців. Вони були скляні, це ясно. Але їхня поверхня, їхня шліфовка… Джун знову сіла у крісло й покликала місіс Порджес; та з'явилася за секунду, немовби стояла під дверима й стежила за Джун в замкову щілину. А може, так воно й було? Джун більше нікому не вірила — тільки самій собі, Чедові, Джорджу Абернаті та, до певної міри, адвокатові Хаббарду.

— Слухаю вас, міс, — в приязному голосі місіс Порджес не вчувалося ніяких підступних ноток. Як завжди, вона весело усміхалася. В руці місіс тримала щойно знятий фартух.

— Де ви поділи картину? — Джун показала на прямокутну пляму над каміном.

— Картину? — місіс Порджес усміхнулася ще привітніше. — Віднесла на горище, туди, де всякий мотлох. А куди ж іще? Бридка картина! Як і все, що нагадує про Шеклі. Облити б усе бензином та спалити. Я завжди дотримувалася такої думки.

— Ви спалите ці речі? — здивувалася Джун.

— Звичайно, ні. Не буду ж я встрявати в конфлікт з містером Хаббардом, який наглядає за спадщиною цієї старої піратки.

Джун насупила брови.

— Я ніяк не збагну, чому ви так суперечливо відгукуєтесь про померлу господиню? То говорите про неї з ніжністю і любов'ю, то…

— Це залежить від погоди, — незворушно пояснила місіс Порджес. — Коли надворі холодно й вогко і мене доймає ревматизм, я дивлюся на світ очима хворої. І тоді я кажу — і маю на це повне право, — що місіс Шеклі була вічно чимось невдоволеною, злою й скупою чаклункою, яка знаходила втіху лише в тому, щоб завдавати людям прикрощів, змушувати їх страждати й тремтіти зі страху…

— Я хотіла б глянути на картину, — швидко сказала Джун, щоб обірвати стару пані.

— Ви хочете глянути на картину? — повторила місіс Порджес здивовано. А може, тільки удала, що здивована.

— Так, я хотіла б знати, хто її намалював.

— Якщо дозволите, місіс Джун, я поставлю вам одне запитання: яким чином це пов'язане з убивством? Може, ви гадаєте, що хтось із нас… — вона недвозначно провела ребром долоні по своїй шиї.

— Спершу давайте подивимось картину, — лаконічно відповіла Джун.

— Тоді я сходжу по свічку. В кухні…

— Візьміть оцей свічник. — 1 Джун попрямувала до сходів, що вели на горище.

— У мене є кишеньковий ліхтарик, — злякано зауважила місіс Порджес. — Ви знаєте, там, вгорі, завжди протяг, бо чимало черепиць зірвало вітром, свічки можуть одразу ж погаснути…

— У мене є сірники.

— Все одно свічки будуть гаснути! І нас поглине темрява! А знаєте, що писав Шекспір з цього приводу?

— Чому ви вважаєте місіс Шеклі лихою чаклункою? — Джун почала підійматися по сходах.

— Адже ж я кажу про це тільки за поганої погоди, — місіс Порджес нерішуче пішла за нею. — Коли ж надворі тепло і яскраво світить сонце, мені навіть буває шкода її. Бідолашна, шепочу я, скільки довелося їй зазнати за своє життя. Останнім часом вона не могла ходити, каміння в нирках пронизувало її тіло жахливими болями. Хіба цього замало? А гроші, які вона одержувала, витрачала ж не на себе! Золоту душу мала. Шкода, що зовні груба та миршава була.

Джун хотіла було підтримати це химерне розпатякування місіс Порджес щодо покійної Шеклі, але, обернувшись до неї — вони вже стояли перед дверима на горище, — раптом побачила вираз її обличчя. Джун аж замлоїло під серцем.

Обличчя домоправительки виражало все, окрім привітності й доброти. У мерехтливому світлі двох свічок воно було напруженим і похмурим. Місіс Порджес здалася Джун такою старою, що їй можна було дати набагато більше років, ніж було насправді. Складки і зморшки виступали з-під прошарку пудри так чітко, ніби були намальовані на гладенькій шкірі чорним олівцем; очі її сторожко блищали, затаївши в собі страх, а можливо, й погрозу.