– По-перше, терміново викличте «швидку» і ДАІ. Мобільник є?

– Є. Зараз викличу, – квапливо сказав хтось із натовпу.

Даринка знала, що зараз, у перші хвилини аварії, дуже важливо надати першу допомогу потерпілим до приїзду лікарів. І не тільки правильно надати, а й не нашкодити. І вона перестала відчувати свій біль, помічати кров, що лилася з її ран. Спочатку вона визначила, що найбільше постраждали молодий хлопець із «хаммера» та пасажири «тойоти». За допомогою чоловіків удалося витягти потерпілих з пошкоджених автомобілів, і їх поклали в один ряд. Із самовідданістю, зберігаючи самовладання, дівчина надавала допомогу то одному, то другому, то третьому, не випускаючи нічого з уваги.

Хлопець із «хаммера» був у такому стані, ніби його пропустили крізь м’ясорубку. Надії було мало, але Даринка, задихаючись, робила все, що могла, щоб урятувати його життя.

У молодої худенькою жінки була травма огруддя. Пульс майже не промацувався, але Даша все ще сподівалася, що ось-ось приїде «швидка» і лікарі її врятують.

Чоловіка худенької жінки вона наказала тримати лежма на рівній поверхні, підозрюючи, що в того травма хребта. Його закривавлені губи в гарячці шепотіли: «Віта, Віта», і він увесь час поривався підвестися та кудись бігти.

– Потерпіть трохи, – нахилилася над ним Даринка. – Вам зараз не можна рухатися. Треба тихенько полежати.

Сергій підняв обважнілі повіки і прямо перед собою побачив шию з двома родимками. «Але чому вони розташовані горизонтально, а не вертикально?» – майнула у нього думка. Він підвів погляд вище і побачив чиїсь очі. Вони були не Віталінині.

– Віто? – прошепотів він, відчуваючи, що в голові щось загуло і перед очима все розпливлося, а потім і зовсім зникли обличчя й родимки на шиї.

– З нею все буде добре, – було останнім, що він почув, перш аніж надовго знепритомніти.

Спроби дістати решту людей з машин виявилися марними.

– Викликайте рятувальників. Хутчіше! – крикнула Даринка і зазирнула в машину з розплющеним носом.

Водій і пасажир на передньому сидінні стогнали, міцно затиснуті металом у свої сидіння. У водія був розпанаханий живіт, і з нього виливалася мутно-бура рідина. Даша нічим не могла їм допомогти, хоч як бажала.

– Потерпіть. Залишилося зовсім небагато, – сказала вона чоловікам і залізла в салон, щоб узяти аптечку. Витрусивши з неї вміст просто на сидіння, вона не знайшла нічого потрібного, крім двох ампулок анальгіну.

– І це добре, – сказала вона і спритним рухом зробила постраждалим уколи.

Дівчина почала шукати що-небудь, щоб зупинити кровотечу у потерпілих і наткнулася на дитячі вологі серветки, яким невимовно зраділа. Тут же вона побачила дитячі підгузки… Але дитини не було. Страшна здогадка стукнула Даринці в голову, і її кинуло в жар. Вона заглянула в порожній дитячий кошик, потім під сидіння.

«Може, малюка не було в машині?» – гарячково майнула думка в її голові.

– У машині була дитина? – Даринка торкнула за плече пасажира БМВ. Він застогнав, але нічого не відповів. Тоді вона потрусила його за плечі і повторила своє питання чітко, щоб дійшло до свідомості чоловіка:

– З вами була дитина?

Чоловік скрикнув від болю, закотив очі вгору і знепритомнів. Тоді Даша оббігла машини і просунула голову у водійське вікно.

– З вами була дитина? – запитала вона, марно підсовуючи водієві серветки між раною живота і влиплою в нього розбитою панеллю.

У цього чоловіка була травма серйозніша, ніж у пасажира, але, як не дивно, він іще залишався при тямі. З його рота стікала тоненькою цівкою кров, і він поворушив губами, намагаючись щось сказати, але нічого не вийшло.

– Любий, ну скажи, – мало не плачучи, попросила Даринка. – Була дитина чи ні?

– Пацана… врятуйте, – ледь чутно прошепотів поранений, не розплющуючи очей.

– Дитина! – як одержима загорлала Даша. – Шукайте дитину! Десь повинен бути маленький хлопчик!

Вона бігала поміж машинами, ставала навколішки, повзала, зазирала в усі щілини між перекрученим металом. Але дитини ніде не було! Зовсім знесилившись, дівчина підійшла до Олексія, який сидів на землі біля розбитих «жигулів». Льоша монотонно погойдувався з боку в бік і тихо стогнав від болю, схопившись двома руками за ногу, з якої стирчала зламана кістка.

– В одній машині була дитина, – розгублено сказала Даринка.

– Яка дитина?! Ти бачиш, що зі мною? – спитав Олексій. – Зроби ж що-небудь! Мені страшенно боляче.

– Я нічим зараз не можу тобі допомогти. З хвилини на хвилину тут буде «швидка». Але де ж поділася дитина?

– Її могло викинути у вікно, – зціпивши зуби, промимрив Олексій.

– Хлопчик не міг утекти. Він зовсім маленький, – згадавши про побачені підгузки, сказала Даша. – Тоді де він?

– Його могло відкинути далеко вбік. Треба пошукати.

Даша пішла в той бік, де побачила на дорозі їжачка. Наблизившись до узбіччя, вона подивилася вниз, у кювет. Там, у густій зеленій траві, лежало немовля. Дівчина кинулася до нього, спіткнулася, впала долілиць і опинилася поруч із крихіткою. Дитина була вся у крові. Вона безтямно витріщала очі й водила ними. Її рученята і тіло здригалися від судом. Даринка до останнього моменту володіла собою, надавала допомогу і навіть заспокоювала людей. Але тепер, схопивши помираючу дитину на руки, мало не запанікувала. Як божевільна, вона побігла з немовлям туди, до людей, ще розмірковуючи, що їй робити. Але через кілька секунд вона вже точно знала: зараз їй треба рятувати дитину.

– Маленький, ну, що ж ти?! Давай же, дихай! Ну, давай же, давай! Борись! Ти не маєш права вмерти, ти будеш жити! Будеш! – благала малюка Даша, намагаючись змусити битися маленьке серце. Вона бачила, як життя вже починає повільно залишати дитину, і докладала всіх зусиль і знань, щоб душа малюка не покинула цей світ. Вона говорила і плакала, а по її обличчю текли сльози, змішані з кров’ю.

– Дитинко, що з ним? – старенька нахилилася над Дариною. – Він помер?

– Ні, він не має права померти, – сказала Даша і в цю мить почула довгоочікуване завивання сирени «швидкої допомоги». Схопивши дитину на руки, вона стрімко побігла їй назустріч.

Даринка побачила людей у білих халатах, що мчали до неї. Передавши дитину їм просто в руки, вона відчула, як її полишають останні сили.

«Я зробила все, що могла, – сяйнула думка. – І, здається, все правильно». Якийсь вир закрутив її, несучи в темну, бездонну прірву, і дівчина впала на землю, цілком знесилена.

Віталій Степанович дістав з кишені мобільник, маючи намір терміново викликати Івана Івановича, але негайно швидким рухом запхав його назад. Якщо лікар приїде, то тільки через дві з половиною години. А потерпілі в аварії чекати не могли. Завідувач був у Києві на симпозіумі, та, природно, чекати його довго й нема чого. Віталій залишався сам. І від його рішення залежали ці люди, що перебували на межі життя і смерті. Щоправда, двоє з них були вже мертві, і Віталій Степанович, констатувавши факт їхньої загибелі, важко зітхнув. Серед загиблих був зовсім іще молодий хлопець і маленька, худенька жінка. Вона померла з широко розплющеними очима, які дивилися в одну точку, ніби не розуміючи, чому життя повелося з нею раптом так жорстоко. Віталій прикрив їй повіки і відвернувся. Його чекали ще ті, в кому жевріло життя. І він, зосередивши всі свої сили, побіг до них.

– Тільки не втрачай спокою, – повторив він собі вголос слова наставника.

– Що ви сказали, лікарю? – запитав його хтось.

– Операційна готова? – замість відповіді спитав він.

…Віталій Степанович, ледве тягнучи ноги, вирішив іще раз оглянути своїх хворих. Настав вечір, і незабаром мусив приймати зміну Іван Іванович. Віталію дуже хотілося, щоб його наставник залишився задоволеним. До того ж треба було вкотре вже переконатися, що він зробив усе правильно.

Спочатку лікар зайшов до палати, де лежав Олексій з прооперованою ногою в гіпсі.

– Ну, як, Олексію, наші справи? – звично запитав Віталій.