А тут іще ввечері, коли Даринка зайшла до спальні й побачила, що Льошина мати стеле для них одну постіль, вона зовсім розгубилась і стояла як укопана, утупившись у землю і нервово перебираючи пальцями.

– Щось не так, Дариночко? – запитала жінка.

– Можна мені… окремо? – прошепотіла Даша, ненавидячи себе в такі моменти.

– Звичайно, можна. Я думала, ви, як зараз усі молоді, вже давно спите разом.

– Ні. Ми не спимо разом, – тихо сказала Даринка і додала: – Давайте я вам допоможу.

Жінка заправляла ковдру в чисту пішву і потайки позирала на наречену сина. Їй самій було ніяково від того, що без кінця дивиться на збентежену, розгублену Дашу, але не знаходила в собі сил відірвати від неї свого погляду. Ця дівчина занадто нагадувала її саму в молодості. Тоді у неї не було такого рідкого волосся, як зараз. Воно було, як у Даші, світло-русяве, пишне, красивими хвилями доходило до плечей. А найголовніше – очі Даринки. Блискучі, променисті, яскраві, вони мали колір синього, бездонного весняного неба. Здавалося, вони випромінюють світло зірок на нічному небі. У них сяяв і жвавий інтерес, і питання, і жартівлива грайливість. Але Даша весь час почувалася незручно й опускала очі, прикриваючи їх пухнастими довгими нефарбованими віями. Її шкіра була гладкою і ніжною, шия довгою, чуттєвою, внизу з двома маленькими родимками.

Жінка важко зітхнула, подумавши про те, як швидко невблаганний час відібрав у неї красу, таку саму тонку, як у Даринки, талію, залишивши у спадок безформне тіло…

Проводжати молоду пару вийшли і батько, і мати. У дворі стояли старенькі червоні «жигулі». Вони були забиті сумками з овочами, фруктами, шматками солоного сала та мішком з картоплею.

– Дашенько, Льошо, може ще варення візьмете? – до них підійшла мати Олексія з трилітровою банкою полуничного варення в руках.

– Мамо, ми вже машину так натрамбували, що не довезе, – сказав Льоша, зачиняючи багажник.

– Спасибі. Навіщо нам стільки? – несміливо мовила Даринка й опустила очі.

– Ці «жигулі», звичайно, не БМВ, але вони ще і не те потягнуть, – зауважив Льошин батько і натиснув двома руками на багажник. – Машина хоч і не першої свіжості, але фору ще дати може! Я її, Дашо, для себе робив, для сина, а не на продаж. Усе, до останнього болтика, своїми руками перебрав. Послужила машина батькові, нехай тепер на сина попрацює. Навіщо вона мені? Нам з матір’ю і мотоцикла вистачить. Раніше тримали три корови, свиней завжди було не менше трьох, кролики і все інше. А тепер, коли Льошці купили малосімейку, залишили одну корову та курей.

– Поросят тримати вже не будемо, – вставила своє слово мати.

– Все для сина старалися. Воно в селі важко зараз гроші заробляти, не те, що раніше було. Тепер, коли у сина житло хоч якесь є в місті, автівка, хоч і старенька, але ще послужить, гроші на ваше весілля є, можна й відпочити трохи. Чи не так, мати?

– Будемо жити тепер на пенсію, – погодилася жінка й додала: – А все одно хочеться бодай чимось допомогти синові.

– Не хвилюйтеся, ми не пропадемо, – посміхнувся Льоша. – Будемо жити з Дашею разом, і все у нас буде. Чи не так, Дашулю?

– Спасибі вам за все, – сказала Даша і підвела на жінку великі очі.

– А квасоля? – сполошилася мати Олексія, – квасолю забули!

– Та там вона, в сумці, – відказав Льоша і глянув на годинник. – Нам час. Даші сьогодні ще йти в нічну зміну на роботу. Треба встигнути всі сумки розібрати і дати Даші можливість хоча б трохи поспати.

– Не забувайте нас, – попросила мати, – телефонуйте частіше. Телефони в руках носите і спите з ними, а про нас згадуєте раз на тиждень.

– Мамо, ну ми ж не гуляли, а працювали. Це якби ми дупи на диванах протирали, – зауважив Льоша.

– Ну, синку, давай, – батько простяг синові мозолясту руку.

– Спасибі вам за прийом і за все-все, – мовила Даринка, зібравши усю свою мужність, і посміхнулася до майбутньої свекрухи.

Та глянула на дівчину і побачила навколо голови Даші сяйливий ореол від несміливих променів сонця, що пробиваються крізь туман. Ця дівчина, звичайно ж, не красуня, але очі, волосся і посмішка з ямочками на щоках роблять її дуже милою і схожою на янгола.

– Приїжджайте ще, – сказала жінка, не в змозі відвести погляду від майбутньої невістки.

– От картоплю копати точно приїдемо. Еге ж, Дашулю? – Льоша ніжно подивився на свою наречену. Даринка кивнула на знак згоди. Вони сіли в червону машину, і старі «жигулі» пирхнули, залишивши за собою хмарку куряви, а дві самотні людські постаті на дорозі ще довго вдивлялися вслід автівці.

Деякий час Даша сиділа тихо, наче миша. Їй треба було впорядкувати свої почуття після пережитого хвилювання. У такі моменти вона себе ненавиділа. Їй було гидко від того, що вона так нітилася, затиналася, відповідала недоладно, що їй тремтіли руки і вона впустила й розбила чашку, що так і не змогла нормально поговорити з Льошиною мамою і хоча б трохи зблизитися. Адже вона не завжди така. Зі своїми добрими знайомими вона тримає себе невимушено, розкуто, вміє пожартувати, повеселитися й бути душею компанії.

«І в кого я така дурна вдалася?» – подумала Даша, важко зітхаючи.

– Щось не так? – запитав Льоша.

– У тебе славні батьки, – сказала вона, – дуже хороші.

– Ти їм теж сподобалася.

– Правда?! – Даринка жваво підстрибнула на сидінні. – А я думала, вони вже вирішили, що ти якусь розумово відсталу привіз.

– Усе нормально, Дашулю. Хіба вони не розуміють, що ти хвилювалася?

– Не знаю, – знизала плечима дівчина.

– Я теж буду хвилюватися, коли до твоїх поїдемо.

– Ти? – Даша засміялася. – Щось слабо в це віриться.

– Так, я буду хвилюватися, ніжки мої будуть підломлюватися, і я знепритомнію від стресу, – пожартував Льоша, викликавши сміх у Даринки.

– Мої батьки, як і твої, звичайні сільські люди. А в селах, як ти знаєш, люди добріші й гостинніші, ніж у місті.

– Згоден.

Даша мигцем глянула на свого обранця. Їй досі не вірилося, що цей високий, широкоплечий, фігурою схожий на м’язистого Тарзана, хлопець із довгим чорним волоссям, зібраним ззаду в хвостик, помітив її серед багатьох інших красивих дівчат. Олексій влаштувався в приватну клініку півроку тому водієм «швидкої», де вже працювала Даринка та її шкільна подруга Свєта. Тоді всі дівчата бігали дивитися на красеня-водія. Серед них була і Даша. Олексій їй одразу сподобався, але вона навіть не мріяла про те, щоб з ним познайомитися. Їй здавалося, що поряд з таким хлопцем з голлівудською посмішкою має бути яскрава, помітна, довгонога красуня, а не вона, сіра мишка, яка навіть косметикою користувалася по великих святах. Але так вже сталося, що Льоша почав усе частіше опинятися поряд з нею. Траплялося це випадково чи він робив це навмисно, дівчина до цього часу не знала. Потім у них були спільні чергування, розмови ні про що і перше побачення. Даша пам’ятала всі деталі цієї зустрічі до найменших подробиць.

Олексій запросив її у кафе, і вона погодилася, не надавши особливої ваги такій пропозиції. Але коли вони сиділи за столиком і пили молочні коктейлі, вона вперше помітила, як пристрасно дивляться на неї його очі кольору молочного шоколаду. Їй раптом стали небайдужими його яскраві губи і надзвичайно чарівна посмішка. Тоді Даринка вперше відчула, як усередині неї запалав незрозумілий вогонь, змушуючи прискорено забитися серце, коліна затремтіли і на щоках спалахнув рум’янець, але вже не від сорому, а від думки, що Льоша їй страшенно подобається. Вона запам’ятала їхній перший поцілунок у сквері. Він був легким і ніжним, але Дашина душа розкрилася назустріч, немов бутон квітки після теплого літнього дощу. Дівчина затамувала подих і відчула, що задихнеться від нового почуття. Тоді вона сама потягнулася до його губ, і другий поцілунок був полум’яним і пекучим…

Кожного разу при зустрічі її тягнуло все більше до Олексія. Вона боялася нових почуттів, але не могла їх стримувати, відчуваючи, як між ними розгоряється яскравим, рівним полум’ям кохання, опромінюючи невідому, але прекрасну далечінь. Даринка усвідомлювала, що цей хлопець увійшов у її життя міцно і надовго, але коли вона залишилася сам на сам з Олексієм у його кімнаті і від пристрасних поцілунків він занадто збудився та тремтячими руками спробував зняти з неї трусики, вона від нього відсунулася.