Ех, почуваюсь некомфортно, бо відчуваю свою провину у тому, що зараз відбувається.»

- Ти ненавидиш мене? – злякано запитує Антон, продовжуючи гладити моє волосся.

- Ні.

- Сердишся?

- Так.

         «Ну, якщо чесно – то зовсім трохи.»

- Повернешся на вечірку? Ну хоча б заради Адама?

- А чи не забагато питань ти задаєш?

         Не знаю, що найшло на Фелікса, але в цей момент він підхвачує мене та несе назад до будинку кузена.

- Що ти робиш?

- Повертаю принцесу на бал.

         «Як він говорить це так серйозно? Як на мене, це дуже смішна фраза.»

- Може ти спустиш мене на землю?

- Ні.

- Хочеш знову похвастатись перед хлопцями?

         «Блін, блін, не треба було цього говорити; він же зараз образиться.»

- Ти не втечеш, якщо я відпустю тебе?

         «Ні, я не хочу, щоб ти мене відпускав.»

- Втечу.

- Тоді… –  не встигає договорити хлопець, бо я перебиваю його.

- Тоді краще не відпускай.

         Коли ми заходимо (а точніше, Фелікс заносить мене до будинку) хлопці відразу випалюють якісь збочення; проте одну фразу я почула цілком точно:

- Може вам кімнатку виділить, щоб ви могли порозважатись? – це були слова Мілена, якому відразу ж відповів Антон:

- Тобі неабияк поталанило, що я не можу вдарити тебе прямо зараз.

- То що ж тобі заважає? Чи бажання затягнути Емму до ліжка перевищує… – не встиг договорити Мілен, як Фелікс обережно поставив мене на землю та почав наближатись до власника фрази. – Ей, чуваче, я ж пожартував, – тільки і встигає вимовити Мілен перед тим як отримати сильний удар у челюсті.

- Ну от навіщо ви оце? – спокійним голосом запитав Адам.

         Антошу відразу ж притримують Остап та Даніїл, а Артем намагається привести до тями Мілена.

         «Я відчуваю неприємну грудку, що підступила до горла; таке враження, що моя голова зараз вибухне; ноги відмовляються спокійно стояти, а замість цього, неабияк трусяться.»

- Фелікс…

         Це останнє, що я встигаю сказати перед тим, як вимикається моя свідомість…

4

         Я відкриваю очі і бачу перед собою просто незвичайно милу картину: усі хлопці працюють злагоджено, допомагаючи один одному. Нарешті Даніїл помічає, що я слідкую за їхньою роботою.

- Агов, усі! Здається, наша Емма прийшла до тями.

         «Я що вирубилась? Щось я не зовсім пам’ятаю, що було перед тим, як я прокинулась.»

         В одну мить хлопці обступили мене з усіх сторін. Усі…окрім Фелікса. Де він? Що з ним сталось?»

- О, прокинулась. Чуєш, мені тут вибачитись перед тобою треба, – говорить Мілен. – А не то оцей твій божевільний…

         «Це він про Фелікса?»

- Де він? – перебиваю я хлопця.

- Емма, не переживай, він прикрашає кімнати на другому поверсі. Зараз ми його покличемо, – це голос мого брата. – Просто він замість того щоб допомагати нам – весь час сидів біля тебе. От ми його й відправили наверх, щоб хоч трохи користі з нього було.

         «Я поки-що не бачу Антона, проте відчуваю, що він десь зовсім поруч.

         Так, а ось і він: стоїть у дверях і посміхається, дивлячись на мене. Я могла б вічно дивитись на нього, проте треба ж дізнатись, що зі мною сталося.»

- Може ви мені поясните, як я опинилася на цьому дивані і чому не відчуваю жодної частинки свого тіла?

- Ну, я спробую пояснити: Фелікс ударив Мілена, бо той пустив збочений жарт; ми почали їх розбороняти, а ти стояла, не здвигаючись із місця. Потім ти промовила: «Фелікс»; він, мабуть, зрозумів, що тобі недобре, підбіг і підхопив тебе в той момент, коли ти відключилась. Таким чином, ти опинилася на руках у Антона, який обережно поклав тебе на диван, а потім ще довго сидів коло тебе… Тепер у мене питання: ви що зустрічаєтесь?

         «Якби ж, Адам; якби ж…

         Я б хотіла, щоб це було правдою, але…

         Блін, Фелікс, ти чому мовчиш? Хочеш, щоб я тут за все віддувалась?»

- Ні, ми не зустрічаємось. Просто він розцінює мене як свою молодшу сестру, бо я схожа на неї.

         У цей момент усі хлопці направили свої погляди у сторону Антона, який досі продовжував мовчати; а Остап сказав:

- Ну і придурок ти, Фелікс.

         «Ну от, зараз Антон і Остапу морду наб’є.

- Знаю.

         «Знає? Що знає? Ох, як же я заплуталась. Боже, я справді не розумію, як по-справжньому відноситься до мене цей хлопець.»

- Хочеш подивитись, як я прикрасив кімнати на другому поверсі? – з ентузіазмом промовив Антоша, але відразу ж принишк. – Тобі важко передвигатись, так? Вибач.

- Я хочу подивитись на кімнати.

         Я різко встала з дивану, проте через мить зрозуміла, що даремно це зробила: почала сильно крутитись голова.

- Усе добре? – стурбовано запитав Фелікс, тримаючи мене. – Може краще тобі повернутись до ліжка?

- Ні, я піду. Лише не відходь, будь ласка, далеко. Добре?

- Обіцяю, що буду поруч. Ходімо.

         Пройшовши пару метрів, я зрозуміла, що мені вже краще і тому, вмить вивільнившись від підтримки з боку Антоші, я швидко побігла наверх по сходах.

- Ти ж казала не відходити від мене, – ззаду почувся голос Фелікса.

- Так, казала. То ж доганяй скоріше.

         Через мить цей хлопець був уже поруч; взяв мене за руку та почав водити по кімнатах, які прикрасив власноруч.

- А навіщо прикрашати спальні кімнати?

- Багато хто залишиться після вечірки тут ночувати, бо будуть не в змозі повертатися додому, тому ми з хлопцями вирішили, що набагато приємніше буде перебувати у прикрашених кімнатах.

- Ну добре, переконав. Тоді прикрашання якої кімнати вийшло найвдаліше? Я б хотіла вибрати її для себе.

- Ти збираєшся зоставатись тут після вечірки?

         «Що я бачу у його очах? Страх?»

- Так. Ми з мамою домовились, щоб мені не повертатись додому вночі. А що?

- Просто це трохи небезпечно… Хто знає, кого занесе до цієї кімнати, окрім тебе.

- Хіба повертатись додому по темноті безпечніше?

- Я б міг тебе провести.

- Ти можеш зостатись і тут, зі мною.

         «Ну навіщо я це сказала? Боже, він же тепер точно зрозуміє, що подобається мені.»

- Можу… Ходімо.

- Куди?

- Ти ж просила тобі показати найгарніше прикрашену кімнату.

         Приміщення, до якого ми зайшли, було кімнатою для гостей у домі Адама; вона і дійсно серед усіх інших була найгарнішою.

- Тепер лише залишилось домовитись із Адамом, щоб цю кімнату залишили для мене.

- Краще просто забери собі ключ від неї, бо хто завгодно може опинитися тут раніше за тебе, –  сказав Антон. Протягуючи мені ключ.

- Дякую… А чому така тиша в домі?

- Вже 19:47, – промовив Фелікс, глянувши на годинник. – Усі пішли зустрічати своїх дівчат.

- Оу, зрозуміло.

         «Антоша знову бере мене за руку. Ну що ж ти, блін, робиш зі мною? У мене ж дах від тебе їде…»

- Тобі вже краще?

- Так, набагато. Дякую, за турботу.

         «О, ось і чуються на низу голоси хлопців та дівчат, які про щось теревенять між собою.»

- Мабуть, треба спускатись до них, – сказала я, вказавши на напрямок, звідки лунали звуки.

- Так, ходімо, – відповів Антон, потягнувши мене на перший поверх.

- А ось і Емма з Феліксом, – вказавши на нас промовив Адам. – Так, давайте все швиденько завершувати, бо скоро почнуть збиратись перші людяшки.

         Ми швидко завершили підготовку; і, коли ввімкнулася музика, почав відразу надходити народ.

- Мені дуже жарко. Тут є щось випит окрім алкоголю? – звернулась я до Фелікса.

- Так, звісно, – відповів хлопець і потягнув мене у сторону кухні.

         Зайшовши до кімнати, я обперлася об кухонну тумбу, а Антон направився у сторону холодильника, де знаходились напої у скляних пляшках. Взявши до рук дві пляшки «Coca-cola», Фелікс одну протягнув мені.

- Дякую… А чому всі пляшки повідкривані?