Я все ж вирішую відкрити очі та підвести голову вверх. Коли Антоша помічає мій погляд на собі, то прижимає мене до себе ще сильніше. Перед дверима кімнати, Фелікс обережно опускає мене на підлогу, продовжуючи підтримувати за талію; просить ключ від дверей, відкриває їх та, знову взявши мене на руки, заносить до кімнати і кладе на ліжко.

         «Боже, як же хочеться попросити його, щоб він не залишав мене; щоб залишився тут зі мною; щоб дав відчути його тепло поруч.»

         Антоша вкриває мене одіяльцем та направляється до дверей.

         «Ні, я не можу його відпустити; не зараз. Він потрібен мені.»

- Зостанься зі мною, будь ласка.

         Хлопець залишається стояти у дверях.

         «Що ж мені зробити, щоб він залишився?»

- Я боюсь залишатись тут сама, – вимовила я саме тоді, коли десь у коридорі почулись п’яні хлоп’ячі викрики.

         Мабуть, саме це і стало поштовхом до того, що Фелікс закрив двері зсередини та приблизився до ліжка.

- Мені здається, що моя голова зараз вибухне, – ледь чутно прошепотіла я.

- Ось, тримай, – Антоша протягнув мені якусь таблетку. – Зараз принесу води, почекай.

         Через хвилину Фелікс повернувся зі склянкою води; він допоміг мені сісти, щоб я могла прийняти пігулку. Коли я знову повернулася у лежачий стан, хлопець сів коло мене.

- Звідки в тебе таблетки з собою?

- Це я в твого брата попрохав, коли зрозумів, що ти дуже випивша.

- Я випивша? Але ж я зробила лише пару ковтків.

- Оу, це ж ти не знаєш…

- Не знаю що?

- Артем із Міленом добавили віскі до всіх безалкогольних напоїв, що були у холодильнику; ось чому вони всі були повідкривані.

         «Скільки ж це тоді я випила!»

- І давно ти про це знаєш?

- Відколи побачив сп’янілу тебе і почав шукати придурка, який дав тобі випити… Почекай, а що ти тоді мала на увазі, коли сказала, що зробила лише пару ковтків?

- Мені хотілось пити, я попрохала чого-завгодно і мені, я так дума, дали щось алкогольне, бо напій відразу ж ударив у голову.

- І ти все одно продовжувала пити?

         «Ох, це звучить не як запитання, а як констатування факту.»

- Так, просто… хотілось забутись.

- Навіщо? Щось сталось? Тебе хтось образив?

         «Він не розуміє… не розуміє, що образив мене вінтим, що відновиться до мене як до сестри.»

- Ні, просто… я не можу цього сказати.

         «Блін, я не знаю, як йому пояснити. Ох, ще й сльози підступають все ближче.»

- Ей, ну чого ти? Будь ласка, заспокойся… Ти повинна сказати; тобі відразу ж стане легше.

- Добре, ти обіцяєш, що залишишся тут, якщо я тобі розкажу?

- Так, звісно.

         Фелікс піднявся з ліжка, закрив двері на замок та, забираючись до ліжка, запитав:

- Ти ж не проти, якщо я зніму свою футболку? Тут дуже жарко.

- Угу, – пробурмотіла сонно я, намагаючись не дивитись на напівголого хлопця перед собою.

         «Ось він і ліг до ліжка. Що ж він мовчить? Чому не випитує щодо того, чому я хотіла забитись? Чому… він підсовується до мене? Так, я відчуваю, що він обіймає мене. Не знаю чому, проте я не боюсь його: не боюсь його дотиків, хоча вони і змушують моє тіло здригатись; не боюсь, що він зараз так тісно прижатий до мене.»

         Коли я вирішую комфортніше вмоститись, то розумію, що моя майка трохи задерлася доверху, і тепер частина моєї спини торкається живота Антона.

         «Цікаво, що прямо зараз відчуває Фелікс? По його тілу також проходить електричний струм, чи для нього ці наші дотики нічого не значать?

         Ні, тільки не це: я відчуваю, що поступово занурююсь у сон. Будь ласка, тільки не зараз, коли мене переповнюють такі почуття.»

- То може все ж розповіси мені про те. Що тебе змусило захотіти забутись? – наче крізь сон, прозвучав голос Антоші.

- Вибач, я так хочу спати, – прошепотіла я.

- Розумію. На добраніч, принцеса.

         «Він назвав мене принцесою. Посмішка не сходить з мого обличчя.»

- На добраніч, – ледве вимовляю я та починаю поступово поринати у сон.

         «Засинаючи, я відчуваю запах ванілі; але тепер пахне ще чимось… шоколад. Точно, це ж я пахну шоколадом.

         Тепер ми маємо з Феліксом один запах на двох: запах ванілі та шоколаду.»

6

         Прокинувшись, я ще довго боялась відкрити очі через те, що не могла зрозуміти чий же подих відчуваю коло себе. Почувши ванільний запах, я мала надію побачити перед собою Антошу. Все ж переборовши свій страх, я зрозуміла, що переді мною був саме цей хлопець.

         «Боже, який же він гарний, коли спить. Тобто він і так гарний, але так нагадує ще й миленьке кошеня, яке точно не могло б мені завдати болю, сказавши, що я для нього наче молодша сестра.

         Ем, і все ж таки… Чому я зараз із ним у одному ліжкові? Що взагалі вчора відбулося?»

         Подивившись на голий торс Фелікса, вуста почали розпливатись у посмішці, а в голові звучало лише одне питання: «Що між нами вчора відбулося?»

         Погляд мій одразу ж направився на себе. Мій одяг весь був на мені, окрім кед, але я була одягнена на відміну від Антоші.

         «Так, треба потрохи намагатись згадати, що взагалі вчора сталося.»

         Згадуючи вчорашні події, одну за одною, до мене поступово поверталася пам'ять. Але одна річ все ж не давала мені спокою: я ніяк не могла згадати, чи пояснила Феліксу, чому хотіла забитись, чи ні.

         «Блін, який же він гарний: його прекрасні довгі вії, скули, невеликі ямочки на щоках.»

         Споглядаючи за хлопцем, я і не помітила, як знову почала поринати у сон.

         Відкривши очі, я зрозуміла, що тісно прижата до Антоші, який грається моїм волоссям.

- Доброго ранку, принцеса, – посміхається хлопець і цілує мене у щічку.

      «Ну і що все це значить?!»

- А з яких пір у нас із тобою такі відносини?

- Ну як же, сонце, хіба ти не пам’ятаєш сьогоднішньої палкої ночі? – збочено посміхається Фелікс. – Чи просто хочеш повторити?

         Антон різко перекидає мене на спину і починає пристрасно цілувати. Я невимушено починаю солодко стогнати, хоча і не до кінця розумію, що зараз взагалі відбувається.

         «Приємно; мені незрівнянно приємно відчувати його вуста на своєму тілі. Але… чому я не відчуваю електричного току? Щось не так.»

- Емма?

         «Я чую голос Антоші, проте він лунає десь не тут…

         Оу, ну звісно ж, це просто сон.»

         Тільки-но я розумію, що це все марення, то змушую себе відкрити очі – і роблю це недаремно: переді мною лежить справжній Фелікс. Так, реальний він ще гарніший та миліший ніж у сні.

- Доброго ранку, принцеса, – посміхаючись, говорить  хлопець.

         «Десь я це вже чула.»

- Доброго ранку.

         «Блін, я хоч не говорила уві сні?»

- Знаєш, тобі з твоїм талантом треба еротичні фільми озвучувати.

         «Блін, блін, він усе чув. Ну і що робити?»

- Ем… мені жахіття наснилося: я там кричати намагалася, а мені рота закривали.

         «Ну і навіщо я виправдовуюсь? Він же все одно зрозумів, що я брешу.»

- Зрозуміло, – продовжував посміхатись Фелікс. – Ти, мабуть, бідненька, так злякалась; і тому вирішила мене обхватити, щоб я тебе захистив, чи не так?

         Я довго не могла зрозуміти, про що взагалі він говорить, аж поки не зрозуміла, що моя нога закинута на нього.

         «І що ж він тепер про мене подумає?! Ох…»

         Я вирішила якнайшвидше злізти з хлопця, проте він не дав мені цього зробити, обхвативши однією рукою мою талію, а іншою – закинуту на нього ногу.

         «Ну от, знову він посміхається як чортеня. Ну і як мені себе з ним вести?»

- Ти тепер усім розповіси, що мені збочення різні сняться?

- Хочеш, що розповів?

- Ні, не хочу.

- Значить не буду.