Фік лежав на столі, доктор міряв йому температуру, заглядав до рота, промацував черево.

— Хвороби не знаходжу, алеж то шкіра й кістки, справді. Бідний, бідний Фік!

Доктор підійшов до шафки, знайшов якийсь порошок і змішав його з молоком. Взяв ложечку і, розхиливши псові пащу, влив туди молоко. Пес, хотів чи ні, мусів проковтнути. Так доктор погодував його склянкою молока.

— Відваги, будуть ще з нього люди! Спробуйте вполудне й увечері так само погодувати. Ось і вітаміни, домішайте їх до молока. Разом з харчем вони піднесуть апетит і повернуть йому охоту до життя.

Так Фік став пацієнтом, що його треба було насильно годувати. І вже за кілька днів прокинувся в нього апетит. Але їв не хапаючись, знехотя, так, як хтось виконує неприємний обов’язок.

До дверей своїх давніх господарів ще підходив, але щораз рідше, мабуть, зрозумів, що нічого чекати і що господарі не вернуться. Може пригадалось йому тяжке вичікування під дверима дому Диких. Коли господарів немає день і другий і низку днів — значить, покинули вони хату, покинули свого пса.

До нових господарів Фік не звик і не прив’язався. Харчі приймав без охоти й радости, ніколи ні до кого не лащився. Вони були чужі йому, байдужі люди.

І добре сталося, що не прив’язався. Не минуло й чотирьох місяців, як вони теж емігрували. І пса Валя передала Оксані Манько.

Перехід від одних до других Фік прийняв зовсім байдуже. Їв і спав, як завжди, і дні його та ночі поринали в беззмістовній дрімоті. Плентався по кімнаті, виходив з Оксаною на подвір’я, поладнавши свої справи, вертався назад, так само байдуже, як і виходив.

Тоді і я, Читачу, побачила його знову. Він різнився від того пса, якого я знала у Ставничих, ще з дому. Постарівся, збайдужів, не привітався зі мною. Раз тільки, коли я погладила його, поглянув з-під лоба, і мені здалося, що в його очах заграв вогник спогаду. Але зразу після того пішов у куток, ліг на свій килимчик і, зідхнувши, задрімав.

Він не прийшов і не приїхав. Він перелетів понад двома суходолами й великим простором Атлантику і залетів до зелено-бурих будинків табору.

Оксана уважно розглядала гостя з далекої країни. Це була синя, тонка коверта, згорнена на червоних боках прямокутника. Окрім її прізвища й адреси, у лівому кутку, нагорі, дрібним письмом було написано:

Лист був від Марії, з Америки.

Якби Фік умів читати, лист цей приніс би йому велику, дуже велику радість.

Он там, далеко, десь далеко його дорога господиня думає про нього, не забула його. Кінчаються довгі місяці скитання. Десь там є дім і любов, якої так дуже бракує йому.

Фік збирався в дорогу. Пакувався? Ні, виряджала Оксана. Його власні речі: нашийник із ланцюжком та адресою Ставничої і сітка на мордочку; їх він дістав за два тижні перед від’їздом і мусів до них за той час звикнути. Нашийник — дурниця, але сітки він не зносив, бо вона була для нього рівнозначна з небезпекою. Для оборони себе і господарів він міг потребувати зубів, а сітка позбавляла його можливосте вжити їх. Тому він нервувався, і почуття безборонности супроти ворога збільшувало його хвилювання. Чи й тепер небезпека загрожує господарям? Але де вони, де їхнє житло?

Фіка повели до клініки. Там чекав він у черзі з іншими псами, гавкав з ними і крутився неспокійно. Фік не знав, навіщо всі вони тут. А може це живолупня? Якийсь неприємний, знайомий запах.

Сховався під лавку і, хоч мав на мордочці сітку, готовий був боронитися. Язик звисав із розкритого рота, з якого час від часу скапували крапельки слини. Дихав швидко, переставав, вихиляв голову і з запитом дивився на Оксану. Вона, торгнувши його ланцюжок, наказувала: — «Лежати!» Заскавучавши, ховався під лавку, клав голову на лапи й на хвилину заспокоювався. Але хвилювання підносило його з схованки, напружувало всі м’язи.

Нарешті прийшла його черга. Оксана потягнула його на ланцюжку до сусідньої кімнати. Там приступили до Фіка два в білих халатах чоловіки і, не дивлячись на його спротив та гарчання, поклали на стіл. Третій швидким рухом встромив голку під шкіру. Гострий біль, пронизливий дзявкіт — і Фік уже був за дверима. Так його щепили проти сказу та інших заразливих хвороб.

Перейшовши всі щеплення, Фік був готовий до подорожі.

Таксі зупинилося. Оксана повела Фіка до просторого будинку, в якому пахло паперами, олією, фарбами та шкіряними кріслами. Окрім того пахло людьми і псами. Це було транспортове бюро. Там відібрали Фіка від Оксани і повели до клітки в сусідній кімнаті, де було багато різних пакунків. Було там також декілька кліток з псами і одна з ангорською кіткою. Пси гавкали і побивалися в клітках. Очевидно, робив це й Фік. Недорозумний, тваринний страх кидав їх на металеві штаби, змушував дерти їх лапами й гризти зубами, вити й скавучати.

Оксана передала службовцеві папери й посвідки і купила квиток. Для Фіка. Якби він міг зрозуміти, що їде до своєї дорогої Пані, він напевно нічого не боявся б, навпаки, почував би себе щасливим. Але тепер він був лише числом 280, яке на металевій бляшці причепили йому до нашийника, мав пашпорт з фотографією і описом своєї особи, мав подорожній квиток. Вправді, не сам він їх мав, але вони належали до нього невід’ємно.

Вони везли його в далекий світ.

Так, ось, Фік був у клітці і не знав нічого, окрім страху й почуття кривди. За що ж це замкнули його в клітку-тюрму? Що злого він зробив? Він, сторож і приятель людей? Цього він не розумів. Його очі, що так часто усміхалися радісним псячим усміхом, були тепер повні переляку й розпачу.

Над вечір, змучені безуспішним побиванням у клітках, пси почали заспокоюватися. Якийсь чоловік кинув кожному по жмені бісквітів і поналивав у мисочки води. Спрага найбільше мучила в’язнів, бож вони цілий день голосили і дихали відкритими пащами. Тож Фік кинувся до води і випив її всю. Ще й мищинку вилизав. Після того відчув голод, собачий голод. З недовір’ям принюхувався до бісквітів. Треба сказати, що пахли вони привабливо. Тож взявся гризти смаковиті бісквіти, облизуючись і оглядаючись.

Раптом клітка почала підніматися. Рух цей був рвучкий і нерівний, Фіка кидало від однієї стіни до другої, і він знову почав гавкати. Потім Фік відчув різкий поштовх, і клітка почала колихатися й дрижати. Вантажне авто бігло дорогою, скрині й клунки підстрибували, клітка дзвеніла й скрипіла. Фікові здавалося, що він на льоду, що ноги його роз’їздяться, і він ніяк не годен задержати рівноваги.

Авто спинилось біля просторої будівлі. Панував тут гамір і з-поза будівлі долітав рівномірний металевий шум. Фік знав його: так шуміли сталеві птахи, які кидали жахливі, смертоносні бомби. Фік навчився пізнавати їх здалеку і ховався від них у найдальшу, найтемнішу нору. Але де сховатися тут, у тісній клітці? Дрижачи всім тілом, він припав до дна клітки і не важився навіть писнути. А шум зростав, наближався, оглушував. З закритими очима Фік чекав на найстрашніше. Аж нагло затих гук мотора, запанувала тиша, і нічого страшного не сталося. Фік розкрив очі й зідхнув: отже, не всі вони вбивають, оці жахливі сталеві птахи!