— Фіку, до ноги! — крикнув Жук.

Пес нерадо завернувся. Жук увійшов з ним в кущі і наказав:

— Лежати! Варувати!

Пес подивився розумними очима на пана і ліг під кущем Все ж таки носом він повернувся в напрямі доріжки, якою збігав униз його господар. Час від часу він підводився і неспокійно нюшив. Зараз же, одначе, послушний наказові, лягав на своє місце.

Тим часом Жук дійшов до одного з крайніх будинків містечка і тричі свиснув. Незабаром з вікна горішнього поверху вихилилась голова якоїсь людини. За хвилину Жук говорив з нею, стоячи за рогом хати. Після короткої розмови швидким кроком подався стежкою вгору. Фік стояв на краю лісу і з помітною нетерплячкою дожидав. Жук нахилився, поплескав його по голові й сказав:

— Розумний пес! Мусимо втікати, а то згинемо.

Жук довідався від приятеля, що напередодні ввечері до містечка приїхали большевики. Бурмістр видав їм список усіх людей, що походили зі сходу, і вони забрали кілька родин і замкнули їх у підвал ратуші. Паніка огорнула всіх утікачів.

На нараді з господарем Айснером вирішили, що родина Жуків втече до лісу і сховається там у мисливській хатці. Швидко поскладали в наплечники харчі, взяли з собою коци і запасний одяг, звільнили Фіка з ланцюга і всі разом зникли в лісовій гущавині.

Десь по полудні з’явилися на узліссі три вояки, вузькою стежкою прямуючи до фарми Айснера. Вони увійшли в будинок і ламаною німецькою мовою старалися вияснити, що мають забрати родину Жуків. Але Айснер тлумачив їм, що ця родина кілька днів тому кудись вимандрувала. Говорив він тяжким баварським діялектом, і большевики могли зрозуміти тільки одне: їхні лови на цих людей безуспішні. 

Ще день і ніч біля галявини крутилися якісь підозрілі люди. На четвертий день, забравши тільки тих, кого заскочили у сні, большевики від’їхали з містечка. Щойно тоді Жуки вернулися до Айснера.

Але довго там уже вони не побули.

Тепер уже скитальці зрозуміли: найбільша небезпека загрожує їм, коли живуть вони в розсипці, по господарствах чи приватках. Поодиноких виловити легше, як гурт.

Коли на оленів нападають вовки, вони збиваються в гурт і бороняться рогами й копитами, б’ючи ними кровожадних звірів. Такий мають споконвіку спосіб оборони. Людям, викиненим поза межі права, приходиться боронитися таким самим способом.

Тож їхали й ішли. До гурту! До стада!

Їхали й Жуки. І, як колись з дому, віз їхній котився по дорогах, уже гарних, німецьких дорогах.

Правда, де-не-де ще не вспіли направити того, що поруйнували бомби, але працьовитий німецький народ кинувся відбудовувати батьківщину, отже в першу чергу дороги й мости.

Віз гуркотів, коні вистукували копитами, і Микола злегка поганяв їх, розглядаючись пильно на всі сторони. Небезпека бо загрожувала звідусіль. Василько й Івась біля нього. На задньому сидженні обидві жінки, біля Марії Фік. Як колись у дорозі з дому, і тепер крутився неспокійно, стежачи за всім, що діялося довкола. Гавкав на проїжджих і прохожих, нюшив неспокійно. І, як тоді, дістав наказ лежати. І, як тоді, полежавши трохи, підривався на ноги й заглядав в очі Марії. Вона гладила його й заспокоювала, але в самої серце було тяжке і негаснучий жаль накликав на очі сльози. Минули бо вже лікарню, де лежала місяцями; біля розваленої фабрики Микола проїхав якнайшвидше, щоб не викликати страшного спомину. Але примарою встав з руїн Омелян, тримаючи донечку за руку…

На північ, на північ!

Уже змаліли гори, а віз котився далі. Поширився обрій, обабіч лежали поля, дбайливо оброблені, не зважаючи на війну. Але скільки і слов’янських рук, як оце наших мандрівників, обробляли їх, кидали в них насіння!

Їхали й їхали. На ніч приставали у господарів, звичайно оподалік від дороги та ще й докладно випитавши, чи в селі немає большевиків.

А потім їхали далі, аж поки на рівнинах Швабії не появилося місто. Проїхали центр, що обернувся на купу румовищ, і вибралися знову на широку дорогу, що вибігала в простір піль. По тій то дорозі їхали люди возами, роверами, йшли пішки. Усі з обличчями, поораними журбою, усі з убогим майном. Всі вони мандрували до великої цегельні, де примістився табір утікачів.

Жук спинив коні. Широка площа, обведена дротами, на брамі вартовий з пістолею за поясом.

Бараки розсипались по полю рядками, інші безладно стоять довкола цегельняної печі, що високим комином панує над площею. Розкопані пагорби жовтої глини обабіч.

Поміж бараками і на площі аж роїлося від народу. Різно одягненого, різно відживленого. То були українці з усіх областей просторої, плідної країни. Невже не стало хліба там для них? Невже просторі лани їхньої батьківщини відмовилися годувати господарів своїх?

А може це злочинці? Бо чому ж вони за дротами, під наглядом?

Що за злочин вони поповнили?! Що з ними зроблять завтра ті, що їх доглядають ?

Біля Миколи скупчилося декілька втікачів.

— Що робити? Якось страшно йти до цього табору…

— Самому пхатися за дроти …

— І вартовий на брамі…

— А народ наче в мішку: зашморгнеш, і можеш з ним зробити, що хочеш.

— Е, то не так легко таку масу людей примусити до чогось.

— Большевики на ноги наступають. З сусідніх господарств позабирали всіх, ми перечули та й втекли.

— Страшно самим, ніяк боронитися...

— А тут чим будеш? Маєш зброю?

— Хоч би голіруч, аби в гурті, громадою.

— Ми ж все таки люди. Не мають права нехтувати нами, як худобою.

— Про право, чоловіче, не згадуй. Бачиш, яке воно: погодились на те, щоб большевики нас забрали — і все.

— Пішли люди до табору та й ми ходімо. Ви он гляньте, скільки їх! Аж чорно, наче мурашки.

— І так нема куди далі їхати. Не маєш, брате, ані хати, ані права жити, як вільна людина. Праці німці не дадуть, врешті самим їм тепер не з медом. А їсти треба.

Втікачі підходили до дротів і радилися. І всі вони, по цей і по той бік дротів, вирішували те саме:

— Будемо боронитись! Не дамося!

Віра прокидалася в серцях зневірених. В’їздили і входили. Кінець мандрівці.

Довкола табору поля житами хвилювали, над ним стояла розіскрена синява літніх днів.

Тепер були в громаді. Великій громаді. І були бюра, де зголошувалися і де їх приділювано до бараків. Всюди рідна мова. Ставало відрадніше. Роками серед чужих, погорджувані і зневажувані. Тепер свої між своїми. Хоч і в таборах, вони готові боротися за право на вільне життя.

Коли прокидалися люди в таборі — тяжко сказати. Може до сходу сонця, а може тоді, коли воно підносилося вже з-за сизого овиду й цікаво заглядало до невиданих досі людських жител. Одно певне: від сьомої години давали в кухні сніданок. Отже, треба було постояти в черзі, щоб його одержати і занести сім’ї, хто мав. Хто ж ні, сідав снідати поблизу на лавку або на траву. Було ж літо, і мило було посидіти на теплій землі.

Після сніданку Микола йшов до праці в одному з таборових бюр. Хліборобського звання він зрікся, бо й де його тепер хліборобити? Між землею, що її стільки років ці люди орали на чужині, і ними виріс табір. Коні паслися на зарослих травою цегельняних розкопах. Вони, як і їхні господарі, мали за собою далекі дороги, важкі й небезпечні переживання. Пам’ятали — якщо так можна про них сказати, і Полтавщину, і Київщину, і Чернігівщину. Коні з далекої, соняшної України, що пройшли сотні кілометрів у мандрівці на захід.

В одному з бараків відкрито амбуляторію. До неї сходилися хворі, і Стефа записувала їх до книжки, зазначала, яке кому приписано лікування.

Люди працювали в різних ділянках. Але праці не було доволі, а ще тут, в тісноті. Тож роїлися на площі, снувалися біля бараків, готовили їжу на пічках, покладених з цегол, та говорили. Говорили всі, і багато. Дехто з них уперше за кілька років почув рідну мову, але кожен у своєму житті пройшов стільки, що було воно наче прецікава книга. Відчитували її, розгортаючи перед слухачами, оту живу книгу.