Службовці як хто: затикають носи хустками й сміються тихцем, інші подаються до сусідньої кімнати і там регочуться аж за животи беруться.

І таких чимало. З ними не договоришся!

Але є й інакші. Є такі, що самі підходять до членів комісії і самі домагаються розмови. Он Олекса Дегтяренко з четвертого бльоку.

— Ти откуда?

— З Полтавщини.

— З міста чи з деревні?

— З села.

— Зовуть?

— Навіщо вам? Ви кажіть, чого хочете.

— На родіну вертайся! Харашо там жити стало після війни. Родіна простить тобі всі провини, влаштуємо на працю, будеш харашо заробляти…

— Знаю я вас і вашу родіну! Десять літ у Сибіру ліс рубав, батьки з голоду померли, жінку з дітьми в тріскучий мороз з хати вигнали, тож погинули з голоду й холоду, брат по сьогодні в Казахстані …

Олекса ніби з книжки читає. Викладає все, чим душа наболіла за ті роки. Майор схоплюється, б’є кулаком об стіл і кричить:

— Довольно! Куркуль ти і буржуазний прислужник! А на родіну однаково поїдеш, по волі чи по неволі!

— А це ще буде видно! — Олекса повертається й гордовито виходить з кімнати.

Зараз же на майдані його обступають: а що питав, а що ти говорив? І за ним іде другий, третій, і кожен читає-вичитує, як на машині шиє. І всі вони кажуть: ні, не поїдемо! Большевики покликаються на друковані оповістки-заклик до повороту, розписують блага, які чекають на репатріянтів, а далі — погрожують. Але немає таких, що погодилися б вертатися.

Народу на майдані прибуває, погрози большевиків розбурхують масу.

Пізно по полудні комісія виходить з бюра. Юрба кричить і лається, кулаків у повітрі, кулаків! Відкілясь вибігають два пси, Фік і його приятель Бровко, пізнають гостей. Гаркнувши, Фік кидається до майора і хапає його зубами за ногу. В тій хвилині град цегол сиплеться на автомашини, бряжчить скло, сичать гуми…

Командант табору з трудом опановує ситуацію. Микола відтягує Фіка. Пес з неохотою відступає, в зубах ще кусок закривавленої штанини. Гучномовці закликають народ до спокою, погрожують карами за розбиті автомашини і комісарів.

Лаючись і вимахуючи руками, відступає народ. Марія поклепує Фіка по спині, таборяни хвалять її пса за хоробрість:

— Пізнав їх! Здорово дряпнув зубом большевика!

— Хай не лізе!

— А на родіну таки не поїдемо! Ані по волі, ані з примусу! — кричать люди.

Американці приглядаються цій події, і вона їх теж дечому повчає. Та як би там не було, вони вже самі бачать, що цей народ не поїде туди, куди йому наказують їхати. І що він рішений на найгірше. 

Може не зовсім ясно ви собі уявляєте життя в таборі. Хто цього не пройшов, а ще в ту пору, тому тяжко уявити в першу чергу оті потрясения і зворушення, які хитали людьми, наче вітер деревом. Інколи це був легкий вітер, а то зривався він наче буря і грозив зломити дерево.

Але ціллю моєї повісти не є опис життя людей, їхньої історії, хоч як тісно вона в’яжеться з життям Фіка. Ми зацікавлені, як же він, пес, проживав у час воєнної завірюхи, які мав пригоди і який був кінець його скитанню. Одним словом, ми зацікавлені в житті Фіка, і тому про людей довідуємось лише стільки, скільки необхідно для насвітлення нашої теми.

Треба сказати, що в таборі Фікові жилося добре. Якби він міг сам розказувати свою історію і разом з тим бути псом, він напевно відзначив би той час, як приємний. Він зовсім не турбувався репатріяціями, хібащо там когось вкусив за ногу. Він був у щасливому положенні вже тому, що не розумів людських хвилювань, не заходив до хат питатися «що чувати?» і з таким питанням не приставав до людей на таборовому майдані. Коротко: він був псом. Зрештою, може у нього були свої турботи й хвилювання?

Як би не було, його життя пливло вигідно й приємно. Жив він у коридорі, бо кімната була замала, щоб і його примістити. Там мав добре вимощену дерев’яну коробку, в якій смачно спалося, і дві миски — на харч і воду. Усе це біля дверей кімнати господарів. Таке було його житло. Як на нього, то воно було зовсім добре, може й краще, як у людей, яких тиснулося по кілька родин в одній кімнаті. До того мав господарів і доволі їсти. Як і вони, він харчувався тим, що видавали з таборової кухні. Усі таборовики знали Фіка і його історію, любили його, і кухарі не забували кинути йому чи то кістку, чи кусень м’яса. А там траплялася ще шкірка з сала, трохи консервів і що там ще. У кожному разі, в тих роках, у таборі, Фікові ніколи не бракувало харчів, і він мав час забути, що то значить голод.

Однак, про його життя не можна сказати, що пливло воно бездільно й без користи для людей і для нього самого. Як знаємо, він разом з господарями вартував, коли була небезпека нападу большевиків на табір, брав участь в обороні і навіть налякав членів репатріяційної комісії. Це такі найвизначніші події з Фікового таборового життя.

Про його будні можна сказати також, що не були вони змарновані. Отож, головним предметом його зацікавлення була стайня. Там стояли коні. Здавна Фік дружив із кіньми, а зокрема з Шпаком.

Тож на ніч часто залишався в стайні доглядати коней. Пам’ятав, як тяжко було їх відшукати, коли пропали. Підходив до одного чи другого, спинався на задні ноги і, радісно виляючи хвостом, щось ніби говорив до них. Тоді Шпак нахиляв голову, і його розумні, карі очі дивилися на пса з доброзичливістю.

Коли коні йшли пастися, Фік ішов з ними. Мабуть, теж вважав це за свій обов’язок, за службу, яку повинен віддавати людям. І робив це радо. Людина, що доглядала коней, з радістю приймала його послуги. Був з Фіка милий товариш і розумний пес, тож під його оком можна було спокійно залишити коней, а самому лягти в полі подрімати.

Мав Фік і іншого приятеля, ямника Бровка з бльоку С. Колись ми згадували, що Фік не любив псячого товариства ще з часів, коли гризся з псами за кожну гнилу кістку тієї лютої, безпритульної зими. Потім була гризня за одну чи другу сучку, бож котрий кавалір не має любовних пригод? Про них ми й не згадували, бо часи були повні небезпек, то де вже нам думати про любовні авантюри? Тим більше, що Фік не переживав великої, трагічної любови, а обмежувався малими пригодами, з яких виходив інколи з покусаними вухами чи карком. Так, це звичайна річ. Але псів-суперників не було за що, зрештою, й любити.

Треба знати, що взаємновідносини між псами досить дивні. З одного боку пес любить псяче товариство, і ви не раз бачите, як вони граються разом, помічаєте, як просто непоборно тягне вашого пса до котрогось зустрічного. З другого ж боку пес повний ненависти до псячого роду і завжди готовий до бою.

Є такі пси, що без надуми кидаються на кожного зустрічного пса і гризуться з ним не на життя, а на смерть. Якби їх люди не розбороняли, вони зажерли б один одного. Таке то псяче плем’я. Та вертаймось до Фіка.

Отож він здружився з Бровком. Той чорний ямник з жовтими латками на підборідді і над очима був надзвичайно привітний і веселий. Зустрівши Фіка, він скавулів радісно, підстрибував на своїх смішних, кривих ніжках, а його довгий червоний язик гойдався разом з головою й вухами і з нього скапувала слина — доказ, що він має апетит, як не на харчі, то на те, щоб побавитися. Тому, що ніхто не обмежував їхньої свободи, вони гасали по табору, борюкалися, гаркалися й перевертали один одного, торгали ганчірки, авантюрилися з іншими псами і вганяли за котами. Ех, життя — одна радість!

Тільки ж із таких герців Фік приходив часто замазаний болотом, і тоді мусів вислухувати дорікань від Марії. Не любив їх, бо хто любить? Марія брала шматину, витирала його і говорила:

— Ах, ти брудасе, ти смаровозе! Розволочився чисто, геть розлайдачився! Давай сюди другу лапу! Чекай, чекай, я тобі ще нагадаю ланцюжок! Ти добре його пам’ятаєш з Гогенальпу, правда? Одного дня прив’яжу пса — і буде кінець ледарюванню! Задня лапа!

Так Марія погрожувала. Але Фік не дуже її погрозами переймався. Замість того він уважав, що трохи псотливости з господинею не зашкодить, тож вертівся й старався її лизнути раз чи другий язиком. Кожен пес любить, коли до нього говорять. На людську мову він завжди відповідає виляючи хвостом, крутячи задом та підстрибуючи. До того ж уживає своєї, псячої мови. Так і робив Фіїс.