Питання про Ніщо нас самих – тих, хто питає, – ставить під питання. Воно – метафізичне.

Людське буття може входити у відношення до сущого лише тому, що висунуте в Ніщо. Вихід за межі сущого здійснюється у самій основі нашого буття. Але такий вихід і є метафізика у власному сенсі слова. Тим самим припускається: метафізика належить до „природи людини”. Вона не є ні розділ шкільної філософії, ні галузь примхливих інтуїцій. Метафізика є основною подією в людському бутті. Вона і самим людським буттям. Через те, що істина метафізики міститься в цій бездонній основі, своїм найближчим сусідом вона відзначається ризиком найглибшого заблудження, який постійно її підстерігає. Тому до серйозності метафізики науці зі всією її строгістю ще дуже далеко. Філософію ніколи не можна міряти на масштаб ідеї науки.

Якщо ми дійсно задалися розгорнутими у нас питанням про Ніщо, то метафізика не просто продефілювала перед нами у своїх зовнішніх рисах. Разом з тим ми і не „занурилися” в неї ніби вперше. Ми й не можемо в неї зануритися, тому що – оскільки екзистуємо – завжди вже знаходимося в ній. Φύσει γάρ, ώ φίλε, ένεστι τίς φιλοσοφία τή τού άνόρός διανοία (Платон, „Федр” 279 а). Оскільки людина екзистує, тим чи іншим чином здійснюється і її філософування. Філософія – те, що ми так називаємо, – є приведенням у рух метафізики, у якій філософія приходить до себе самої і до своїх нагальних завдань. А філософія приходить в рух лише завдяки своєрідному стрибку, в якому наша власна екзистенція присвячується сутнісним можливостям людського буття загалом. Для цього стрибка вирішальним є: по-перше, надання простору для сутнього в цілому; потім – вільне відпускання себе в Ніщо, тобто позбавлення від божків, які у кожного є і в яких кожний має звичку ховатися, нарешті – допущення розмаху цієї безопірності, щоб у своїх злетах вона постійно поверталася до основного питання метафізики, самим Ніщо вимушеному: чому взагалі є суще, а не, навпаки, Ніщо?

Перекладено за: Хайдеггер Мартин. Время и бытие: статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С.16-27.

Хайдегер Мартін. Что такое метафізика? // Время и бытие: статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С. 16 – 27.

Аристотель, Стагірит

(384 - 322)

Давньогрецький філософ, засновник перепатичної школи(Лікей).

Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обгрунтування філософії та філософське обгрунтування наук. Він поділяв філософію на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості.

Основу онтології Аристотеля складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний-субстанції; модальний-співвідношення можливості і реальності.

Аристотель розумів під категоріями родові висловлювання про буття, а “оскільки одні висловлювання позначають суть речі, другі-якість, інші-кількість, інші - “де”, інші - “коли”, то відповідно з кожним із них ті самі значення має і буття! Перелічуючи категорії Аристотель вдається до розділового “або”: ”Зі сказаного без будь якого зв’язку кожне позначає або сутність, або “скільки”, або “яке” і таким чином перебирає десять відомих категорій. В його тлумаченні категорії-це висловлювання, які відбивають такі загальні (родові) властивості буття, за допомогою яких воно членується в мові і знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної.

ГЛАВА П'ЯТА

[Сутність]

Сутність, названа так у самому основному, первинному й безумовному смислі, - це те, де не говориться ні про який предмет і те, що не перебуває ні в якому предметі, як, наприклад, окрема людина або окремий кінь. А іншими сутностями називаються ті, до яких як до видів належать сутності, названі так у первинному смислі..; наприклад, окрема людина належить до виду «людин», а рід цього виду - «жива істота». Тому про них говорять як про другі сутності, наприклад «людин» і «жива істота».

Зі сказаного очевидно, що з того, де йде мова про предмет, необхідно говорити про предмет і ім'я й поняття; так, наприклад, людина говорить про предмет — про окрему людину — і про неї, звичайно, говорить ім'я [людини]: адже окремою людиною називають живу істоту й визначення людини буде визначати окрему людину, адже окрема людина є й людина, і жива істота. Отже, і ім'я й визначення будуть говорити про предмет. Навпаки, у тому, що перебуває в предметі, у більшості випадків ні ім'я, ні визначення не говорить про предмет; у деяких же випадках нічого не заважає, щоб ім'я іноді говорило про предмет, але визначення не може говорити про нього. Так, біле, перебуваючи в тілі як у підметі, говорить про предмет (адже тіло називається білим), але поняття білого ніколи не може означати тіло. А все інше [крім перших сутностей] або говорить про перші сутності як про предмет, або ж перебуває в них як у предметі. Це стає зрозумілим, якщо брати окремі випадки: жива істота, наприклад, може означати людину, тому вона буде означати й окрему людину; адже якби не йшла мова ні про жодну окрему людину, не була б означена і людина взагалі. В іншому випадку, колір перебуває в тілі; отже, і в окремому тілі. Якби він не перебував у жодному з окремих тіл, він не перебував би й у тілі взагалі. Таким чином, все інше [крім перших сутностей] або говорить про перші сутності як про предмет, або ж перебуває в них як у предметах. Тому, якби не існувало перших сутностей, не могло б існувати й нічого іншого.

З інших сутностей вид у більшій мірі сутність, ніж рід, тому що він ближче до першої сутності. Справді, якщо почнуть пояснювати, що таке перша сутність, то її пояснять доступніше й більш доцільно, скоріше вказуючи на вид, ніж вказуючи рід; так, визначаючи окрему людину, утоюнюють, що вона людина, говорячи при цьому, що вона жива істота; перше більш властиве для окремої людини, друге більше загальне; і, визначаючи окреме дерево, ми вкажемо точніше, що воно дерево, ніж сказавши, що воно рослина. Далі, сутностями називають насамперед, перші сутності, тому що для всього іншого вони є предметами й все інше означає їх або перебуває в них. І так само як перші сутності відносяться до всього іншого, так і вид відноситься до роду, а саме: вид є предмет для роду, адже роди говорять про види, види ж не говорять про роди. Отже, ще й з цієї причини вид є в більшій мірі сутність, чим рід. Що стосується самих видів, то, оскільки вони не роди, один вид не в більшій мірі сутність, ніж інший: твоє визначення анітрошки не буде більш доцільним, якщо ти для окремої людини вкажеш «людина», ніж коли для окремого коня вкажеш «кінь». Так само, одна перша сутність не в більшій мірі сутність, ніж інша. Адже окрема людина є сутність анітрошки не в більшій мірі, ніж окремий бик.

Цілком природно, що після перших сутностей із усього іншого одні тільки види й роди називаються другими сутностями: із усього, про що говориться, тільки вони виявляють першу сутність. Справді, якщо хто-небудь стане пояснювати, хто така окрема людина, то він пояснить це, визначаючи її вид або рід, втім він зробить це зрозуміліше, вказавши, що він людина, ніж те, що він жива істота. Яка-небудь інша думка буде недоцільна, наприклад якщо вказувати, що він блідий, або біжить, або що-небудь подібне. Тому цілком природно, що із усього іншого [крім перших сутностей] тільки роди й види називаються сутностями. Далі, перші сутності, через те що вони предмети для всього іншого, називаються сутностями в самому основному змісті. І як перші сутності ставляться до всього іншого, так само до всього іншого ставляться види й роди перших сутностей, то по них визначається все інше.

ГЛАВА ШОСТА

[Кількість]

Що стосується кількості, то одне перервне, інше безперервне, і одне складається із частин, що мають конкретне місце по відношенню один до одного, а інше — із частин, що не мають такого положення. Перервні, наприклад, число і слово, безперервні — лінія поверхня, тіло, а крім того, час і місце. Справді, у частин числа немає ніякої загальної межі, де стикалися б його частини; так; наприклад, якщо п'ять є частина десяти, то п'ять і п'ять не стикаються ні на якій загальній межі, а знаходяться окремо; також і три й сім не стикаються ні на якій загальній межі. І взагалі у числі не можна вказати загальну межу його частин; вони завжди знаходяться роздільно, тому число належить до окремих кількостей. І в такий же спосіб і слово належить до роздільних кількостей. Що слово є кількість, це зрозуміло: адже воно виміряється коротким і довгим складом. А маю я на увазі слово, вимовлене голосом: адже його частини не стикаються ні на якій загальній границі, тому що немає такої загальної межі, де стикалися б склади, адже кожний з них стоїть роздільно сам по собі.