Наскільки б часто і розмаїто заперечення – висловлене чи ні – не пронизувало собою будь-яке мислення, воно ні в жодному разі не слугує єдиним повноправним свідченням тієї відкритості Ніщо, яка сутнісно належить нашому буттю. Заперечення за суттю не можна визнавати ні єдиним, ні навіть головним родом поведінки, що нищить, в якій наше буття сколихується нищенням Ніщо. Бездонніше, ніж проста доречність обдуманого заперечення, – жорсткість дії всупереч і розрізаюча гострота презирства. Відповідальніше – мука неспроможності і нещадність заборони. Гнітючіше –гіркота втрати.
Ці можливості поведінки, що нищить, – сили, серед яких наше буття несе, хоча й не долає, свою занедбаність, – зовсім не різновиди простого заперечення. Це не заважає їм, звісно, виявлятися в Ні та в запереченні. Тут заперечення з особливою ясністю видає свою порожнечу і розмах. Суцільна просякнутість нашого буття поведінкою, що нищить, – свідчення постійної і, зрозуміло, затіненої розгорнутості Ніщо, що розкривається у своїй первинності лише жахом. Але саме завдяки цій постійно схованій присутності вихідний жах у нашому бутті переважно пригнічено. Жах – з нами. Він тільки спить. Його наскрізне дихання віє в нашому бутті – найменше у схильному „жахатися”; непомітно – у діловитому з його „так-так”, „ні-ні”; найраніше у потаємному; найвпевненіше у тому, що зазнало потрясіння, та дерзновенному людському бутті. А останнє здійснюється лише через те, на що себе витрачає, щоб зберегти таким чином свою останню велич.
Жах, що супроводжує дерзновення, не потребує ніякого протиставлення себе ні радості, ні затишному самозадоволенню мирних занять. Він полягає – по цей бік подібних протиставлень – у таємній спілці з окриленістю й упокорою творчої туги.
Первинний жах може прокинутися у нашому бутті у будь-який момент. Для цього зовсім не потрібно, щоб його розбудила якась екстравагантна подія. Глибині його дії відповідає нікчемність можливих приводів для нього. Він постійно готовий увірватися до нас, і все ж вривається, вириваючи ґрунт з-під наших ніг, лише дуже рідко.
Висунутість нашого буття в ніщо на ґрунті потаємного жаху робить людину заступником Ніщо. Ми настільки конечні, що саме ніяк не можемо власним рішенням і власною волею поставити себе перед лицем Ніщо. У такі безодні нашого буття в’їдається ця обмеженість кінцем, що у справжній і безумовній конечності нашій свободі відмовлено.
Висунутість нашого буття у Ніщо на ґрунті потаємного жаху є переступання за суще в цілому: трансенденція.
Наше запитування про Ніщо покликане продемонструвати нам метафізику саму по собі. Назва „метафізика” йде від грецького μετά τά φυσικά. Цей дивовижний титул був пізніше витлумачений як позначення такого дослідження, котре виходить μετά – trans – „за” суще як таке.
Метафізика – це запитування понад суще, за його межі, так, що ми отримуємо після цього суще для розуміння як таке і загалом.
У питанні про Ніщо такий вихід за суще загалом має місце. Тим самим наше питання виявляється „метафізичним”. Подібним питанням ми дали на самому початку двоїсту характеристику: кожне метафізичне питання охоплює, по-перше, усе ціле метафізики. У кожне метафізичне питання, крім того, щоразу включається також і запитуюче людське буття.
У якому сенсі питання про Ніщо пронизує і скріплює собою сукупне ціле метафізики?
Про Ніщо метафізика здавна висловлюється в одній відомій – звісно, багатозначній – тезі: ex nihilo nihil fit, з Ніщо нічого не виникає. Хоча при розгляді цієї тези Ніщо саме по собі ніколи, власне, проблемою не стає, проте у світлі того чи іншого погляду на Ніщо тут знаходить собі виявлення, відповідне принципове і визначальне розуміння сущого. Антична метафізика бере Ніщо у сенсі не-сущого, тобто неоформленого матеріалу, який не може сам собі надати образу оформленого сущого, що постає, відповідно, том чи іншим „видом” (ейдосом). Суще тут – образ, що формує сам себе, який у якості такого постає в осяжній певності (подобі). Джерело, правомірність і межі цього розуміння буття так само мало піддаються з’ясуванню, як і саме Ніщо. Християнська догматика на противагу цьому заперечує істинність положення ex nihilo nihil fit, водночас наділяючи Ніщо новим значенням в сенсі повної відсутності позабожественного сущого: ex nihilo fit – ens creatum. Ніщо стає тепер антонімом до дійсно сущого, до summum ens, до Бога як ens increatum. І знову ця інтерпретація Ніщо відсилає до осноположного розуміння сущого. Метафізичне розуміння сущого розташовується тут, однак, у тій же площині, що і питання про Ніщо. Питання про буття і про Ніщо як такі однаково упускаються. При цьому нікого не бентежить навіть те утруднення, що якщо Бог творить з нічого, то саме він має знаходитися у визначеному відношенні до Ніщо. Разом з тим якщо Бог є Бог, то знати Ніщо він не може – остільки, оскільки „абсолют” виключає з себе будь-яку „нікчемність”.
Ця начорно накидана історична ретроспектива демонструє Ніщо як антонім власне сущого, тобто як його заперечення. Коли ж Ніщо стає якимось чином проблемою, то відбувається зовсім не просто лише уточнення цього контрастного співвідношення, але вперше тільки і виникає власне метафізична постановка питання про буття сущого. Ніщо вже не залишається невизначеною протилежністю сущого, а прочиняє свою належність до буття сущого.
„Чисте буття і чисте ніщо суть тому одне й те ж”. Ця теза Гегеля цілком правомірна. Буття та Ніщо взаємоналежать одне одному, однак не тому, що вони – з точки зору гегелівського розуміння мислення – збігаються за своєю невизначеністю і безпосередністю, а тому, що самė буття за своїм єством конечне і виявляється лише в трансценденції висунутого в Ніщо людського буття.
Якщо питання про буття як таке, зі свого боку, – всеохоплююче питання метафізики, то і питання про Ніщо виявляється таким, що охоплює всю сукупність метафізики. Питання про Ніщо пронизує собою все ціле метафізики, однак, ще й тому, що мимоволі ставить нас перед проблемою походження заперечення, тобто, власне, перед рішенням питання про правомірність панування „логіки” в метафізиці.
Стара теза ex nihilo nihil fit набуває у такому разі ще одного сенсу, що потрапляє у саму суть проблеми буття, й оповіщає: ex nihilo omne ens qua ens fit. У Ніщо людської присутності суще загалом вперше тільки і приходить до самого себе згідно зі своєю найвласнішою можливістю, тобто кінцевим чином.
А у якому сенсі питання про Ніщо, будучи метафізичним, вбирає в себе наше запитуюче буття? Ми характеризуємо наш тутешній і теперішній досвід буття як сутнісно визначений наукою. Якщо наше буття, що визначається нею, пов’язане з питанням про Ніщо, то це питання має робити його проблематичним.
Наше наукове буття набуває своєї простоти і загостреності завдяки тому, що підкресленим чином вступає у відношення до самого по собі сущого і лише до нього. Науці хотілось би Ніщо відкинути із жестом зверхності. Тепер, однак, у питанні про Ніщо виявляється, що це наше наукове буття можливе лише у тому випадку, якщо воно попередньо уже висунуте в Ніщо. Воно розуміє себе таким, яким воно є, тільки тоді, коли не ухиляється від Ніщо. Горезвісні тверезість і всесилля науки перетворюються в глузування, якщо вона не приймає Ніщо всерйоз. Лише завдяки відкритості Ніщо наука здатна зробити суще як таке предметом дослідження. Тільки тоді наука ек-зистує, відштовхуючись від метафізики, вона здатна знову і знову відстоювати свою сутнісне завдання, котре не в збиранні й упорядкуванні знань, а в розімкненні, яке щоразу заново досягається, всього простору істини природи й історії.
Тільки тому, що в основі людського буття прочиняється Ніщо, дивність сущого, що відчужує, здатна захопити нас повною мірою. Тільки коли нас пригнічує дивність сущого, що відчужує, воно пробуджує в нас і викликає здивування щодо себе. Лише на основі здивування – тобто відкритості Ніщо – виникає питання „чому?”. Тільки завдяки можливості цього „чому?” як такого ми здатні запитувати цілеспрямованим чином про засади та обґрунтовувати. Тільки завдяки нашій здатності запитати і обґрунтовувати для нашої екзистенції стає доступною доля дослідника.
