З підневільним існуванням органічно пов'язана перенапруга людей. Протягом двох або трьох поколінь досить багато індивідів живуть тільки як робоча сила, а не як люди. Те, що взагалі може бути сказане про духовне й моральне значення праці, на їхню працю вже не поширюється. Ставши звичайною надзайнятість сучасної людини у всіх прошарках суспільства веде до вмирання в ній духовного початку. Побічно вона стає жертвою цього вже в дитинстві. Її батьки, поглинені жорстокими трудовими буднями, не можуть приділяти йому потрібної уваги. У результаті для неї виявляється безповоротно втраченим щось органічно необхідне для її розвитку. Пізніше, сама ставши жертвою перенапруги, вона все більше відчуває потребу в зовнішнім відволіканні. Для роботи у вільний час, що залишився, над самою собою, для серйозних бесід або читання книг необхідна зосередженість, що нелегко їй дається. Абсолютне ледарство, розвага й бажання забутися стають для нього фізичною потребою. Не пізнання й розвитку шукає вона, а розваги - і притім такої, яка вимагає мінімальної духовної напруги.
Склад розуму мільйонів цих роз'єднаних, але здатних до згуртованості людей впливає на всі інститути, покликані служити освіті, а отже, і культурі. Театр поступається місцем кабаре, а серйозна література - розважальній. Журнали й газети змушені в усе більшій ступені миритися з тим фактом, що вони можуть підносити що-небудь читачеві лише в гранично доступній формі. Порівняння середніх рівнів нинішньої періодики й періодики п'ятдесяти-шістдесятирічної давнини показує, як сильно пресі довелося змінитися щодо цього.
Перейнявшись духом легкодумства й поверхневості, інститути, покликані стимулювати духовне життя, у свою чергу сприяють сповзанню суспільства до такого стану і накладають на нього відбитки сірості й бездумності.
Як сильно бездумність стала для людини другою натурою, видно хоча б з характеру її звичайного спілкування із оточуючими людьми. Ведучи розмову із собі подібними, вона стежить за тим, щоб дотримуватися загальних зауважень і не перетворювати бесіду в дійсний обмін думками. Вона не має більше нічого свого й навіть відчуває до певної міри страх, що від неї може знадобитися це своє.
Дух, породжений суспільством роз'єднаних, з'являється перед нами як постійно міцніюча сила. У нас складається спрощене уявлення про людину. В інших і в самих собі ми шукаємо лише старанності трудівника й згодні майже нічим не бути поверх того.
З погляду невільного існування й роз'єднаності найбільше несприятливо склалися умови життя населення великих міст. Відповідно воно більше піддано загрозі духовної деградації. Чи були великі міста коли-небудь культурними центрами в тому розумінні, що в них зароджувався ідеал людини, що піднялась до рівня духовної особистості? Нині, у всякому разі, стан речей такий, що справжню культуру необхідно рятувати від духу розтління, що походить від великих міст і їхніх жителів.
До невільного стану й роз'єднаності сучасних людей додається в якості ще одного психічного гальма культури також їхня обмеженість. Гігантський ріст досягнень науки й практики з необхідністю веде до того, що поле діяльності індивіда усе більше обмежується одною визначеною сферою. Стає пануюча така організація праці, при якій тільки спеціалізація забезпечує взаємодію вищих виробничих показників. Досягнуті результати чудові. Але віра трудівника в духовну значимість його праці підривається. Застосування знаходить тільки частину здатностей людини, що у свою чергу впливає на її духовну сутність. Формуючі особистість сили, що кореняться в різноманітті виробничих завдань, висихають при найменшому їхньому різноманітті й відповідно до меншої духовної значимості в широкому сенсі слова. Нинішній майстер розбирається в тонкостях свого ремесла не так ґрунтовно, як його попередник. На відміну від останнього він володіє вже не всіма операціями обробки дерева або металу, тому що його роботі передує значна за обсягом праця інших людей і машин.
Кмітливість і практичні навички сучасного робітника вже не знаходять все нових сфер застосування. Творчий і художній початок у ньому вмирає. Нормальне почуття власної гідності, що стимулювалось працею, у яку йому незмінно доводиться вкладати всю свою тямущість і всю свою душу, змінюється самовдоволенням, що заважає йому бачити за доведеною до досконалості приватною навичкою загальну недосконалість.
У всіх сферах людської діяльності, і найбільше, мабуть, у науці, загроза вузької спеціалізації як для індивіда, так і для духовного життя суспільства в цілому стає все більш виразною. Вже дає про себе знати й та обставина, що молодь навчають люди, що не відрізняються достатньою універсальністю, щоб розкрити перед нею взаємозалежність окремих наук і намітити їй обрії в їхніх природних масштабах. І немов вважаючи, що спеціалізація й організація праці ще недостатньо негативно позначаються на психіці сучасної людини там, де вони неминучі, їх прагнуть впровадити й там, де без них можна було б обійтися. В адміністративному управлінні, у викладанні й в інших сферах за допомогою системи нагляду й усіляких регламентацій природне поле діяльності людей гранично звужується. Наскільки невільний у деяких країнах нинішній учитель у порівнянні зі своїм попередником! Як неживим і безликим стало його викладання в результаті такого обмеження!
Так через специфічні особливості нашої праці ми втратили властивий нам духовний початок і нашу індивідуальність у тій мірі, у якій зросли матеріальні досягнення суспільства. І тут ми бачимо в дії трагічний закон, відповідно до якого виграш в одному сполучений із втратою в іншому.
Невільна, роз'єднана, обмежена сучасна людина одночасно перебуває під загрозою стати негуманною. Нормальне ставлення людини до людини стало важким (винятковим) для нас. Постійний поспіх, характерний для нашого способу життя, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці й спільного буття багатьох на обмеженому просторі приводить до того, що ми, безупинно й при найрізноманітніших умовах зустрічаючись один з одним, тримаємося відчужено стосовно себе подібних. Обставини нашого буття не дозволяють нам ставитися один до одного як людина до людини.
Нав'язане нам обмеження в діяльності, властивій людській природі, носить настільки універсальний і систематичний характер, що ми звикаємо до нього й уже більше не сприймаємо нашу безлику поведінку як щось протиприродне. Ми вже не страждаємо від того, що в таких-то й таких-то ситуаціях не можемо більше проявляти справді людську участь до своїх ближніх, і в остаточному підсумку деградуємо до зречення від істинно людських відносин і там, де вони можливі й доречні.
Безумовно, психіка жителя великого міста і в цьому відношенні піддається найбільш несприятливому впливу і потім у свою чергу впливає на стан духовного життя суспільства.
Ми втрачаємо почуття спорідненості зі своїм ближнім і скочуємося в такий спосіб на шлях антигуманності. Коли зникає свідомість, що будь-яка людина нам якоюсь мірою небайдужа як людина, тоді розхитуються підвалини культури й етики. Регрес гуманності в цьому випадку є лише питанням часу.
І дійсно, уже протягом життя двох поколінь живуть серед нас у всій своїй огидній наготі ідеї закінченої негуманності, підкріплені авторитетом логічних принципів. У суспільстві склалися погляди, що ведуть індивідів від гуманності. Властиве людині від природи співчутливе ставлення до ближнього зникає. На зміну йому приходить проявляючись в більш-менш різноманітних формах абсолютна індиферентність. Всіляко підкреслюванні у відношеннях незнайомих людей зарозумілість і байдужість уже не сприймаються як прояви внутрішньої неотесаності й брутальності, а кваліфікуються як світська поведінка. Та й саме наше суспільство перестало визнавати за всіма людьми, як такими, людську цінність і людську гідність. Певна частина людства стала для нас людським матеріалом, речами. Якщо десятиліттями серед нас із все зростаючою легкістю могли говорити про війни й завоювання, немов мова йшла тільки про зіткнення на шахівниці, то це передвизначало лише впровадженням загального переконання, що людські долі - це ряди цифр, певний статистичний матеріал, не більше. Коли вибухнула війна, для вкоріненої в нас негуманності відкрилося широке поле прояву. А скільки всяких дикостей - витончених і відверто шалених - відносно кольорових народів видавалося в нашій колоніальній літературі останніх десятиліть і в наших парламентах за розумні істини й у такому вигляді засвоювалося суспільною думкою! Двадцять років тому в парламенті однієї із країн Європейського континенту був як належне сприйнятий навіть виступ, у якому про масову загибель депортованих негрів від голоду й епідемій говорилося як про "падіння", немов мова йшла про худобу.
