Я відчув, як кров відхлинула з мого обличчя, але за кілька секунд уже всміхався й кивав.

– Усі кажуть, що Томас знає мене краще, ніж я сам.

– Я не дивуюся. Мій брат знає нас усіх, як свої п’ять пальців, тільки ось ніколи нічого не каже. Проте якщо він вирішить-таки відкрити рота, цілий світ буде зруйновано. Знаєш, він дуже тебе любить.

Я знизав плечима та опустив очі.

– Він часто говорить про тебе, про твого батька, про книгарню, про того приятеля, з яким ви працюєте. Томас каже, він геній, якого ще очікує визнання. Іноді здається, що Томас уважає своєю справжньою родиною не нас, а вас.

Я поглянув їй у вічі – твердо, відверто, безстрашно, – але не знав, що сказати, тож просто посміхнувся. Мені почало здаватися, що своєю відвертістю вона заманює мене в пастку. Я подивився вниз, на подвір’я.

– Не знав, що ти тут навчаєшся.

– Так, на першому курсі.

– Література?

– Батько вважає, що точні науки не для слабкої статі.

– Звичайно. Забагато цифр.

– Ну ось, а я дуже люблю читати. Крім того, тут можна зустріти цікавих людей.

– Таких, як професор Веласкес?

Беа криво осміхнулася.

– Звичайно, я ще тільки на першому курсі, але знаю достатньо, щоб зрозуміти, Даніелю, коли до мене залицяються. Особливо чоловіки такого штибу.

Мені стало цікаво, до якого штибу належав я.

– Але професор Веласкес – добрий приятель мого батька. Вони обоє належать до «Товариства захисту та пропагування іспанської оперети».

Я вдав, що вражений.

– Шляхетне становище зобов’язує… А як твій наречений, лейтенант Каскос Буендіа?

Посмішка злетіла з її обличчя.

– За три тижні Пабло буде тут у відпустці.

– Ти, мабуть, щаслива?

– Дуже. Він добрий хлопець, хоча можу уявити, що ти про нього думаєш.

«Сумніваюся, що можеш», – подумав я.

Беа подивилася на мене дещо напружено. Я збирався змінити тему, але язик випередив мене.

– Томас каже, що ви одружуєтесь та переїжджаєте до Ель-Ферроля.

Вона спокійно кивнула головою.

– Щойно Пабло прийде з армії.

– Ти, певно, чекаєш із нетерпінням, – зауважив я, відчуваючи нотки злості у власному голосі, нахабний тон, який невідомо звідки взявся.

– Насправді я не проти. У його родини там маєток, корабельні, й Пабло керуватиме одною з них. Він має величезний талант керівника.

– Воно й видно.

Беа силувано всміхнулася.

– Крім того, я вже багато за всі ці роки надивилася на Барселону… – Її очі раптом здалися мені сумними та втомленими.

– Я чув, що Ель-Ферроль – чудове місто. Сповнене життя. Та й морські делікатеси, гадаю, там надзвичайні. Особливо краби-павуки.

Беа зітхнула, похитуючи головою. Здавалося, вона б розплакалася зі злості, та була для цього надто горда. Натомість вона тихо засміялася.

– Минуло десять років, а тобі й досі подобається знущатися з мене, чи не так, Даніелю? То продовжуй, не стримуй себе. Це все моя провина: я була подумала, що ми могли б бути друзями або принаймні вдавати з себе друзів. Але, гадаю, я не така доброзичлива, як мій брат. Вибач, що змарнувала твій час.

Вона повернулася та пішла геть коридором, який вів до бібліотеки. Я бачив, як вона рухалася повз чорні та білі черепиці, її тінь розрізали стовпи світла, яке лилося з вікон галереї…

– Беа! Беа, зачекай!

Я кляв себе та біг за нею. Зупинив її на півдорозі, схопивши за руку. Вона кинула на мене спопеляючий погляд.

– Вибач, Беа, але ти помиляєшся: це не твоя провина, а моя. Це я не такий доброзичливий, як твій брат. Я ревную тебе до того йолопа, твого нареченого, бо мені неприємно думати, що така, як ти, поїде за ним до Ель-Ферроля. Ліпше б уже до Конґо…

– Даніелю…

– Я нікчема, але не такий нікчема, як ти думаєш. І ми можемо стати друзями, якщо ти даси мені шанс. І ще – ти помиляєшся щодо Барселони. Ти вважаєш, що бачила все? Я доведу тобі, що це не так. Якщо ти дозволиш.

Я побачив, як усмішка знов засвітилася на її обличчі й тиха сльоза повільно скотилася зі щоки.

– Краще тобі не помилитися, – відповіла вона. – Бо якщо помилишся, я розповім братові, й він відірве тобі голову.

Я простягнув їй руку.

– Це буде чесно. Друзі?

Вона простягнула свою.

– О котрій закінчуються твої заняття у п’ятницю? – спитав я.

На мить вона завагалася.

– О п’ятій.

– Чекатиму на тебе у критій аркаді рівно о п’ятій. Іще до настання сутінків я доведу тобі, що в Барселоні є місця, яких ти не бачила. Ти не зможеш поїхати до Ель-Ферроля з тим ідіотом. Я не вірю, що ти його кохаєш. А якщо таки поїдеш, Барселона переслідуватиме тебе у спогадах, і ти загинеш від смутку.

– Здається, ти дуже впевнений у собі, Даніелю.

– Я?! Та я ніколи навіть не впевнений, котра година! – затрусив я головою, демонструючи переконаність нетямущого.

Я дивився, як вона йшла геть нескінченним коридором, доки її силует не розтанув у темряві, й запитував себе: що, в дідька, я накоїв?!.

Крамниця капелюхів Фортюні, а радше те, що від неї залишилося, ниділа в кінці вузької, вбогої, закуреної будівлі на вулиці Св. Антоніо, біля Пласа-де-Ґойя. Ще можна було вчитати літери, нанесені на брудну віконну шибу та продубльовані на вивісці у вигляді капелюха-котелка; напис обіцяв: «Капелюх буде виготовлено чітко за вашим розміром та відповідно до останніх паризьких новинок». Двері було замкнено на висячий замок, яким принаймні років із десять ніхто не користувався.

Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр.

– Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! – пирхнув голос позаду мене. – Управитель уже пішов!

Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком.

– А ця крамниця здається в оренду?

– Хіба ви не через це прийшли?

– Ні. Я просто цікавлюся.

Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову» янгольську посмішку.

– Як давно ця крамниця зачинена?

– Уже майже двадцять років – відтоді, як помер старий.

– Пан Фортюні? То ви знали його?

– Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років!

– Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні?

– Хуліана? Звичайно ж.

Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці.

– Юнак на цьому знімку – Хуліан Каракс?

Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього.

– Чи ви його впізнаєтé? – наполягав я.

– Каракс – дівоче прізвище його матері, – пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. – Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим.

– А чи не знаєте ви, хто ця дівчина?

– А я б хотіла знати, хто про неї питає?..

– Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса… про Хуліана.

– Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі.

– А коли Хуліан повернувся до Барселони?

Жінка глянула на мене й витримала паузу.

– Невже не знаєте?.. Хуліан помер торік у Парижі.

– Перепрошую?..

– Я сказала, Хуліан помер. У Парижі. Невдовзі після того, як приїхав туди. Краще б його забрали до війська!

– Чи можна поцікавитися, звідки вам це відомо?

– Звідки відомо? А ви як гадаєте? Його батько розповів мені.

Я неквапно кивнув головою.

– Зрозуміло. Чи він сказав вам, через що Хуліан помер?

– Щиро кажучи, старий не переповідав мені подробиць. Якось, невдовзі після втечі Хуліана, до нього надійшов лист. Трохи згодом я в розмові згадала про цей лист, а пан Фортюні відповів, що його син помер, тож якщо на цю адресу надійде ще якась кореспонденція, я маю її викинути… Чому ви на мене так дивитесь?