– Той жалюгідний суб’єкт – просто розбещений зануда. Фашистський попихач, – заявив Фермін, підносячи кулак та прибираючи мстивої пози. – Цей нікчема використовує своє професорське звання, щоб зваблювати жінок. Присягаюся, він би переспав навіть із Ґертрудою Стайн[24], якби трапилась нагода!
– Заспокойся, Ферміне. Веласкес добре платить, завжди наперед, а крім того, всім нас рекомендує, – заперечив був батько.
– Ті гроші брудні від крові незайманих дівчат-підлітків! – обурено вигукнув Фермін. – Ось я, приміром, на Бога присягаюся, що ніколи не кохався з неповнолітньою дівчиною, – і не тому, що не хотів чи не мав нагоди. Я сьогоднішній – бліда тінь самого себе кільканадцять років тому. Були часи, коли моя постать миттєво впадала дівчатам у вічі! Та я ніколи не переходив меж, якщо не був упевнений щодо віку дівчини. Я вимагав документів, а коли їх не було… гм… вимагав письмового дозволу батьків! Треба дотримуватися певних моральних норм.
Батько витріщив очі.
– З тобою, Ферміне, безглуздо сперечатися.
– Так, якщо я маю рацію, то вже маю.
Відчуваючи, що вдома насувається гроза, я взяв пакунок, підготований ще звечора, і попрямував до дверей. У пакунку була збірка Рільке[25] та дивне есе, авторство якого приписували маловідомому дарвіністові; в есе стверджувалося, ніби іспанці ведуть свій родовід від більш розвинених мавпоподібних предків, ніж сусіди-французи. Батько з Ферміном були заглибилися в дискусію щодо моралі, та я цього вже не почув – я зачинив за собою двері.
Стояв напрочуд гарний день: небо аж сяяло ультрамарином, прозорий легкий вітерець розносив осінні аромати та свіжий запах моря. Я завжди найдужче любив Барселону в жовтні. Здавалося, саме у жовтні дух міста, блукаючи вулицями, прибирає особливо гордовитої постави, й ти почуваєшся мудрішим, напившись зі старого фонтану Каналетас, вода якого тільки восени не має присмаку хлорки… На очі мені раз у раз траплялися жваві, спритні чистильники взуття, крамарі, які поверталися з перерви на каву, вуличні продавці лотерейних квитків та цілі армії двірників – ці останні неспішно й поважно полірували вулиці за допомогою мітел, нагадуючи при цьому художників-пуантилістів із пензлями. У ті роки в Барселоні дедалі частіше з’являлись автомобілі; коли я дістався світлофора на перехресті вулиці Бальмес, то помітив групу сірих службовців у сірих-таки дощовиках, які жадібно витріщалися на криваво-червоний «студебекер», наче це була оголена красуня з мюзик-холу. Я пішов вулицею Бальмес у напрямку Ґран-Віа, розглядаючи світлофори, що таємничо переморгувалися між собою, машини та мотоцикли з візками. У вітринах я бачив рекламні плакати «Філіпс», якими проголошувалося прибуття нового месії – телевізора. Дехто пророкував, що саме цей пристрій назавжди змінить наше життя й перетворить нас на «істот з майбутнього», на кшталт американців. Фермін Ромеро де Торрес (який завжди йшов у ногу з найсучаснішими технологіями) вже провістив жорстокі наслідки.
– Телебачення, мій любий Даніелю, це Антихрист. Можу запевнити тебе: за три-чотири покоління люди вже не знатимуть, що пускати вітри краще все-таки на самоті. Люди повернуться до життя в печерах, до середньовічної жорстокості, до загального стану слабоумства, який слимаки подолали вже у плейстоцені! Наш світ буде знищено не через атомну бомбу, як пишуть газети, – ні, він загине через банальність, глупоту, глузування з усього, навіть із самої загибелі!
…Кабінет професора Веласкеса розташовувався на другому поверсі літературного факультету університету «Плаза», у кінці галереї, вистеленої гіпнотичними шахівницями з черепиць та омитої порошним світлом, що сочилося на південну криту аркаду. Я знайшов професора біля дверей лекційної зали, коли він, удаючи, нібито уважно слухає студентку, вивчав її ефектну фігуру. Дівчина була вдягнена в темно-червоний костюм, який підкреслював її талію й відкривав бездоганно пропорційні литки, обтягнені шовковими панчохами. Професорові Веласкесу лестило мати репутацію донжуана; він був переконаний, що літературна освіта порядної молодої дівчини не може вважатися завершеною без легендарного вікенду в якому-небудь маленькому готелі, з пляжними прогулянками та декламуванням александрійських віршів віч-на-віч із видатним ученим.
Мій комерційний інстинкт підказував мені, що в розмову втручатися не можна, тож я вирішив згаяти час і сам заходився подумки роздягати студентку. Незважаючи на свій молодий вік, у товаристві муз, які затрималися на сторінках старих книжок, я перебував частіше, ніж у компанії дівчат з плоті та крові, – останні завжди здавалися мені істотами набагато нижчого порядку, ніж Клара Барсело. Але цього разу – сам не знаю, що в мені промовляло! – я з насолодою відзначав поглядом кожну подробицю звабливої, вишуканої дівочої фігури, яку я міг бачити, щоправда, лише ззаду, але яку вже уявляв у повній пишноті, – і неясне хиже тремтіння пробігло вздовж мого хребта.
– Та це ж Даніель! – закричав професор Веласкес. – Дякувати Богові, що це ти, а не той божевільний, який приходив минулого разу, – як його пак? Тореро?.. Він чи то п’яний був, чи то геть сказився… Він наважився спитати мене – мене! – чи відома мені етимологія слова пеніс! Його тон був сповнений геть неприпустимого сарказму!
– Просто лікар прописав йому дуже сильні ліки, – промимрив я, – щось для покращення роботи печінки…
– Він спаскудив мені цілий день! – обурювався Веласкес. – На місці твого батька я б повідомив поліцію – закладаюся, у них є на нього справа. Господи, а як у нього смердять ноги! Ще багацько ходить тут усіляких придуркуватих лівих, які ведуть безпутний спосіб життя й не бачили ванни з часів падіння Республіки!
Я вже гарячково шукав інших більш-менш правдоподібних вибачень для недозволенної поведінки Ферміна, як раптом студентка, що розмовляла з професором Веласкесом, обернулася до мене. Земля спинила свій біг. Я побачив осяйну усмішку – і вуха мої запалали.
– Привіт, Даніелю, – сказала Беатріс Аґілар.
Я кивнув їй – язик наче відсох. Я пускав слину від Беа, сестри мого найкращого друга! Від тієї самої Беа, якої я так боявся!
– О, ви знайомі? – спитав Веласкес заінтриговано.
– Даніель – старий друг нашої родини, – пояснила Беа. – Він єдиний, хто наважився сказати мені в обличчя, що я чванькувата й самозакохана.
Веласкес витріщився на мене.
– То було багато років тому, – виправдовувався я. – І я не зовсім це мав на увазі… тобто зовсім не це…
– Добре, я досі чекаю на вибачення.
Веласкес щиро засміявся й узяв пакунок з моїх рук.
– Гадаю, я тут зайвий, – сказав він, розкриваючи пакунок. – Еге, чудово. Слухай-но, Даніелю, скажи батькові, що мені потрібна книга під назвою «Переможець маврів. Спогади генералісимуса про війну в Марокко», автор Франсіско Франко Баамонде, з передмовою та примітками Пемана.
– Уважайте, що вже сказав. Ми зв’яжемося з вами за тиждень-другий.
– Вірю тобі на слові, а зараз мушу йти. Тридцять дві порожні голови чекають на мене.
Професор Веласкес підморгнув мені та зник у лекційній залі.
Я не знав, куди діти очі.
– Послухай, Беа, про ту образу, я обіцяю…
– Облиш. Я дражнила тебе, Даніелю. Розумію: то було дитяче безглуздя. Крім того, Томас здорово тебе відлупцював.
– Ще й досі болить.
Усмішка Беа скидалася на пропозицію до примирення або принаймні тимчасового перемир’я.
– Крім того, ти мав рацію. Я й справді дещо самозакохана та іноді чванькувата, – сказала вона. – Я тобі антипатична, чи не так, Даніелю?
Це питання заскочило мене зненацька. Я був обеззброєний. Уся моя ворожість до тієї, кого я вважав особистим ворогом, зникла. Так трапляється, коли ворог перестає бути ворогом.
– Ні, це не так.
– Томас каже, що річ не в мені, а в нашому батькові. Ти не наважуєшся спілкуватися з ним, а я за це «розплачуюся». Я тебе не звинувачую. Ніхто не хоче мати справу з моїм батьком.
