– Корисне у військовій службі тільки те, що призов виявляє недоумків серед населення, – зазначав він. – Але для цього достатньо двох тижнів, для цього не потрібно двох років. Армія, Шлюб, Церква, Банк – ось чотири вершники Апокаліпсиса. Ну, давайте, смійтеся!

Анархічно-ліберальні переконання Ферміна Ромеро де Торреса дещо похитнулись одного жовтневого вечора, коли – примха долі! – до нас завітала стара знайома. Мій батько поїхав до Аржентони, щоб оцінити тамтешню колекцію книжок, і повернутися мав допіру ввечері. Я залишився за прилавком, а Фермін видерся на драбину, наче вправний гімнаст, і заходився впорядковувати книжки на горішній полиці, за кілька сантиметрів від стелі. Невдовзі перед зачиненням книгарні – сонце вже сіло – у вікні з’явився профіль Бернарди, вдягненої у своє «четвергове» вбрання (четвер був її вихідним). Вона помахала мені рукою.

– Боже, як ти виріс! – вигукнула вона, увійшовши. – Я б тебе й не впізнала… Ти так змужнів, Даніелю!

Вона обійняла мене, пролила кілька сльозинок, торкнулася моєї голови, плечей, обличчя, ніби перевіряючи, чи не пошкодив я чогось за увесь цей час.

– За вами дуже скучили в нас, молодий паничу Даніелю, – сказала вона, опускаючи очі.

– Я теж скучив за тобою, Бернардо. Поцілуй-но мене.

Вона зніяковіла, а я дзвінко розцілував її в обидві щоки. Бернарда засміялася. У її очах читалося: вона чекає, коли я спитаю про Клару, – та я вирішив не питати.

– Ти дуже гарна сьогодні, Бернардо. Просто вишукана! Як ти надумала завітати до нас?

– Та я вже давно хотіла зайти, але ж ти знаєш життя: ми всі дуже заклопотані… Пан Барсело, попри всю свою вченість, примхливий, як та дитина. Мені залишається тільки миритися з його примхами. Завтра в моєї небоги – тієї, з Сан-Адріана, – день народження, і я хочу зробити їй подарунок. Я подумала, що можна купити їй книжку, де багато слів і мало картинок, але ж я зовсім не знаюся на книжках…

Перш ніж я встиг відповісти, повна збірка творів Бласко Ібаньєса[22] у твердій палітурці впала згори, й приміщення стряснуло, наче від балістичної ракети. Ми з Бернардою занепокоєно глянули нагору. Фермін стрибав по драбині, мов той циркач; очі його палали захопленням, на обличчі сяяла таємнича усмішка.

– Бернардо, це…

– Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні «Семпере та син», до ваших послуг, пані, – сповістив Фермін, беручи Бернардину руку й церемонно цілуючи її.

– Ви помиляєтеся, я не пані…

– Щонайменше маркіза, – ствердив Фермін. – Мені слід було знати. Я зустрічався з найшляхетнішими дамами на проспекті Пірсона. Надайте мені честь провести вас до відділу класичної дитячої та підліткової літератури, де я, на щастя, помітив збірку творів Еміліо Сальґарі[23], яка містить відому епічну казку про Сандокан.

– Боже, я не впевнена… Це ж не житія святих? Батько дівчинки колись тримався лівого крила, розумієте…

– Я можу порадити й «Таємничий острів» Жуля Верна – дуже корисна для читання повість, розвиває ерудицію…

– Ну, якщо ви радите…

Фермін жадібно поїдав Бернарду очима, ніби вона була шоколадною цукеркою, й пускав слину; та й вона, здавалося, була підлещена увагою цього непоказного, але вельми красномовного чоловічка.

– А ти, Даніелю? – обернулась вона на мене. – Що ти скажеш?

– Фермін тут найкращий знавець, Бернардо, можеш на нього цілком покластися.

– Ну, тоді запакуйте мені ту, про острів, будь ласка. Скільки я винна?

– Усе за рахунок закладу, – відповів я.

– Ні, не хочу про це й чути!

– Якщо дозволите, пані, я, Фермін Ромеро де Торрес, сплачу за це. Ви зробите мене найщасливішою людиною в Барселоні.

Бернарда дивилася на нас обох. Їй бракувало слів.

– Послухайте, я сама сплачую за те, що купую, а це подарунок для моєї небоги…

– Гаразд, – швидко перервав Фермін, пригладжуючи волосся, – тоді, можливо, ви замість цього дозволите запросити вас на вечірній чай?..

– Ну ж бо, Бернардо, – підбадьорив я. – Сходи, повеселися. Послухай, поки я це запакую, Фермін піде й надягне піджак.

Фермін поспішив до задньої кімнати, щоб розчесати волосся, збризнутись одеколоном та натягти піджак. Я дав йому кілька песет із каси.

– Куди її повести? – прошепотів він, наче схвильована дитина.

– Я б повів її до «Ельс-Кватре-Ґатс», – відповів я. – Я точно знаю: це щасливе місце для роману.

Я передав пакунок Бернарді та підморгнув.

– То скільки я винна, Даніелю?

– Не знаю. На книжці не стояв цінник, я спитаю батька, – збрехав я.

Бернарда йшла, спершись на лікоть Ферміна; я дивився на них, доки вони не зникли за рогом вулиці Св. Анни. Хотілося сподіватись, що на небесах нині чергує добрий святий.

Я повісив на вікно крамниці табличку «ЗАЧИНЕНО» й пішов був до задньої кімнати, щоб переглянути батьківську книгу замовлень, як почув дзвінок у двері. Хто це може бути? Фермін щось забув? Чи батько вже повернувся?..

– Агов?

Минуло кілька хвилин – жодної відповіді.

Я далі гортав книгу замовлень, як раптом у книгарні почулися повільні кроки.

– Ферміне? Тату?

Мені здалося, що я чую придушений сміх. Я закрив книгу. Певно, хтось із клієнтів проігнорував табличку «ЗАЧИНЕНО». Я вже збирався йти обслуговувати кого б там не принесло, коли почув звук падіння книжок. Мені перехопило подих. Схопивши ножа для розрізання паперу, я повільно просувався до дверей задньої кімнати, більше не наважуючись озиватися. Кроки почулися знов: незваний гість ішов геть.

Тенькнув дверний дзвінок, і я відчув подув свіжого повітря. У книгарні нікого не було. Я підбіг до вхідних дверей та двічі повернув ключа, потім глибоко вдихнув, картаючи себе за марне боягузтво.

Повертаючись до задньої кімнати, я помітив на прилавку клаптик паперу. Підійшовши ближче, зрозумів, що це світлина, знімок, зроблений у старій студії та надрукований на цупкому картоні. Краї були опалені; на знімкові видніли вугільно-чорні відбитки пальців. Я уважно розглядів фотографію під лампою: це було зображення молодої пари. Юнакові років сімнадцять-вісімнадцять, біляве волосся, тонкі аристократичні риси обличчя; дівчина, певно, трохи молодша, одним або двома роками щонайбільше; бліда шкіра, гарне обличчя, обрамоване коротким чорним волоссям… Усміхнений юнак поклав руку їй на талію, а вона, сп’яніла від щастя, щось шепотіла йому, немовби піддражнюючи. Від фотографії віяло такою теплотою, що я розплився у посмішці, наче пізнав у цих незнайомцях двох давніх друзів. Позували вони на тлі розкішної вітрини, в якій було виставлено безліч старомодних капелюхів.

Я зосередився на парі. З одягу можна було зрозуміти, що знімкові вже років двадцять п’ять-тридцять. Це була картинка, сповнена світла та надії – надії, яка сяяла в молодих очах. Вогонь знищив майже все з країв, але на задньому плані проглядався прилавок, а за ним – суворе обличчя, чимось подібне до примари. Спереду було витиснено:

АНТОНІ ФОРТЮНІ та син

Засновано 1888 року

…Коли я був на Цвинтарі забутих книжок, Ісак розповів мені, що Хуліан Каракс використовував материне прізвище, а не батькове – Фортюні. Батько Каракса мав крамницю капелюхів на вулиці Св. Антоніо. Я знову подивився на фотографію. Сумнівів бути не могло. Юнак – це і був Хуліан Каракс, який усміхався до мене з минулого, не в змозі побачити полум’я, що наближалося до нього.

Наступного дня Фермін прилетів до книгарні на крилах Амура, посміхаючись та насвистуючи щось веселе. За інших обставин я б розпитав його про прогулянку з Бернардою, але того дня настрою для поетичних спалахів я не мав. Батько домовився з професором Хав’єром Веласкесом про доставку замовлених книжок до його університетського кабінету на одинадцяту годину. На самісіньку згадку імені професора Фермін поморщився, тож я вирішив віднести книжки сам.